ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

(Закінчення. Початок у №№29, 34 – 37, 43–44, 2008 р.)

… У червні 2007–го Колонщинська сільська рада відкрила пам'ятний знак, що нагадує нинішнім мешканцям громади про односельців, які в різний час загинули від рук поневолювачів рідної землі. Сюжет його простий, лаконічний і через те напрочуд промовистий: триметровий хрест та два янголи, котрі схилилися в скорботі. Назвали пам'ятник «Живі – спочилим». І написали слова з Євангелія, які Юлія Пелешок промовляє напам'ять: »Пом'яни, Господи, Боже наш, у вірі й надії на життя вічне раніше спочилих отців, братів і сестер наших і упокой їх там, де сяє світло лиця Твого».

Дуже гарний, по–мистецьки довершений, з любов'ю виконаний монумент, священик освятив місце події, село зійшлося на помин душі полеглих односельців.

Чому саме цей, а не інший пам'ятник постав у Колонщині одним із перших?

Бо пам'ять не помиляється у виборі, вважає Пелешок, вона сильніше за небуття і стверджує нашу волю до життя.

А ще – аби встановити справедливість. Особистостям, чия діяльність не витримала вітровіянь часу, і досі стоять пам'ятники. Навіщо? Для кого? Чому?

Є цей гріх, чи то пак – рудимент радянської доби, і на землі Колонщини. Повнозросто стоїть, приміром, колишній генсек, котрий нібито проїздив тут воєнної пори. Пошанували. В той час як стільки земляків залишаються «за кадром» історії. Цю прогалину виявила, зокрема, й цьогоріч завершена праця над історико–краєзнавчим нарисом Євгена Букета про Колонщину, який нещодавно побачив світ окремою книгою і є, безумовно, неабиякою культурною подією в житті краю.

Пригадую, як під час однієї з радіопередач, де вона, власне, презентувала «Колонщину» щонайширшому загалові, озвався слухач, назвався Анатолієм з Оболоні. В прямому ефірі дякував і за книгу, яку вже прочитав завдяки знайомству з автором, а ведучому – за те, що запросив до студії людину, котра щоденно поринає в одвічні сільські клопоти й судячи з розмови, успішно впорується з ними.

– Дяка і слава журналістам, які віднаходять у нашому вкрай спрагматизованому і досить непевному повсякденні таких людей, як Юлія Василівна Пелешок. Відроджуючи українське село, піднімаючи його з руїни, вони, вважаю, й собі прижиттєві пам'ятники ставлять. Випадково сталося, що Євгена Букета я дуже добре знаю, це мій побратим по «Просвіті». І про ваше село, пані Юліє, я читав, од нього знав. Знаю ще одне село – хай би й про нього розповіли журналісти – структура якого відродилася також в останні два з половиною–три роки. Це село Літки, що в Броварському районі. Тут чи не найкращий дитячий садочок на Київщині. Відбудовані або заново звелися сільська рада, Будинок культури, школа, лікарня, тут насипали курган слави на честь загиблих під Крутами  юних героїв. І це ще далеко не все. Наприклад, пожежна частина тут утримується за рахунок громади. Звичайно, це уміння і господарювати, і жити, а не сісти, як я кажу, на ті гроші, що ними розпоряджається сільська рада на чолі з головою…

Слухач відчутно хвилювався, намагаючись повідати якнайбільше чи бодай не забути головного, рефреном вдячності завершуючи свій небайдужий монолог:

– Тож слава таким людям, які – про це я також знаю – і митців долучають до роботи над відродженням краю, дбають, аби все було не лише надовго й добротно збудовано, а й тішило людське око, було по–справжньому естетичним, вишуканим. Вважаю, що всім нам, – звертався до радіослухачів, – треба допомагати таким людям, як ви, пані Юліє, як голова сільради в Літках, й іншим, я думаю, що їх нині назбирається цілий букет в Україні. У Літках, між іншим, голова сільської ради – Пінчук її прізвище, – але я кажу, що не ті Пінчуки, які під себе працюють, а для людей…

Цікаво, майнула в неї думка, і добре, що більшає тих, хто порядкує в селі, а не скаржиться безконечно; при нагоді треба обов'язково познайомитися з колегою, можливо, приїхати до неї чи запросити в гості, щоб обмінятися досвідом.

– Нагадайте, будь ласка, який це район…

Але додзвонювач уже поклав трубку і замість нього відповів ведучий:

– Броварський район, село Літки над Десною, майже на березі ріки, оспіваної Олександром Довженком.

– Бачу, що у Літках робиться, – те й у нас. Навіть дві пожежні машини невдовзі будуть…

Прокоментувати чи розгорнути свою відповідь їй не вдалося, бо на зв»язку був інший слухач.

– Юліє Василівно, запитував він, – як вам вдається за наявності такого, сказати б, різношарового соціуму        все–таки провадити справу так, щоб люди відчували себе єдиною громадою. І то: громадою сільською, попри те, що чимало колонщинців тільки живуть у селі, а працюють у столичному мегаполісі?

– Донедавна Колонщина, точніше, наші чотири села, які до сільради входять, просто собі жила. Не було якихось особливих подій, не було відчуття громади. Кожна родина жила сама по собі. Коли у 2006 році стала сільським головою, то зрозуміла, що треба людей організувати. Бо розрізненим людом важче вирішувати проблеми, а разом, гуртом, як кажуть у народі, легше й батька бити. І ми стали об'єднуватися. Об'єднуватися – це проводити хоча б свята села, інші заходи, організовувати дітям поїздки в театр чи кіно. Чи в школі різнотематичні вечори проводити, що було втрачено з радянських часів. Знайшли однодумців, а потім інші охоче влилися в цей процес згуртування. Бо він примножує снагу одинаків.

– Як змінюється обличчя села, і не лише зовні, а й у психологічному, духовному сенсі? – одразу запитав ведучий.

– Ви знаєте, вважаю, що по–справжньому оцінити це може тільки людина, яка в селі живе. Бо все, як відомо, пізнається у порівнянні. Сама я не місцева з народження, але уже понад двадцять років у Колонщині. І коли бачу щось нове, нові риси в обличчі села, то радісно стає на душі. І багато хто з односельців мені про це відчуття кажуть, дякують за ті зміни, які впродовж останнього часу відбуваються буквально на очах. Це свідчить про те, що ми діємо правильно, про немарність наших зусиль. Безумовно, це надихає, дає снагу для подальшого руху вперед.

– Колонщина – центральне село?..

– Так, є ще село Березівка, Мар'янівка і село Миколаївка. У кожне з них  прагнемо вкласти і кошти, і те, що за гроші не купиш, а називається любов'ю до односельців. Аби не тільки вважалося, що вони до нашої сільської ради входять. До речі, тут також не обійтися без єднання зусиль, якщо хочемо не загубити жодне із цих сіл…

– … а не підносити тільки село центральне – Колонщину, ще й, можливо, хвалитися цим. Як це було в радянські часи, коли існували «маяки» для показу начальству і напівзабуті, покинуті напризволяще села. Їх, здається, неперспективними називали.

– Ви знаєте, ми не хвальки, але таки підносимо центральне село. Бо там школа, зараз будуємо дитячий садочок. Бо там концентрується вся культура. Ті села – трохи далі й колись справді були забуті. Тепер багато чого змінилося. А скажімо, село Миколаївка – зараз, по суті, вже містечко. Іще одна прикмета: місцевих жителів залишилося зовсім мало. Натомість там сім з половиною тисячі людей, які мешкають у Києві, мають дачі. Приїжджають сюди на літо. А часто й перебувають цілорічно. Але і називаємо, і вважаємо їх дачниками.

– Можна сказати, що ваші села стали вже околицею Києва?

– Зараз уже так.

– Чого в цьому явищі більше – плюсів чи мінусів?

– Є і плюси, і мінуси. Коли було менше людей із Києва, дачників, – спокійніше жилося. Зараз – цікавіше.

Озвалася слухачка:

 – Мене звати Тетяна. У нас дача в Уляниках, і я знаю, яку біду пережила там голова селищної ради через проблеми із землею. Вони, напевно, притаманні й Колонщині. Адже земля на Київщині дуже дорога. Відомі рейдерські атаки владних «достойників» на неї. Як вам вдається уберегтися від цього лиха? Поділіться, будь ласка, досвідом.

– Можливо, як ніхто інший, я розумію уляниківського голову. Бо й на нас були такі атаки. Захиститися від них непросто, адже рейдери мають і неабиякий досвід, і хороших юристів. Шановній пані хочу сказати, що у нас таких ситуацій було декілька. І щоразу ми таки одержували перемогу. Скажімо, від самого початку у нас була незаконно забрана значна площа землі. Довелося витримати півтора десятка судів, дійшли до Верховного. Але ми знайшли спосіб повернути ту землю. Є чимало законних методів. Але треба ще вміти домовлятися. Вирішувати питання так, щоб задовольнити усі сторони. Бо зараз у нас такі закони, що можна судитися до пенсії. І всі праві – і та, й інша сторона. Тож треба вміти знаходити…

– Консенсус, як кажуть політики?..

– Так, порозуміння, паритет думок, а не нав'язування своїх один одному…

Нещодавно в Колонщині відбувся День села, який також неабияк прислужився згуртуванню громади. На власні очі пощастило бачити, як усе було влаштовано тепло, зворушливо, по–родинному затишно. Скільки людей зібралося в залі і як вони реагували на кожне слово зі сцени, – зокрема, і слово голови сільради. Власне, Пелешок і розпочала це й досі пам'ятне для односельців дійство. Була не лише відкритою для спілкування і доброзичливою господинею, а серцевиною свята.

– Щороку 9 жовтня, на Івана Богослова колонщинська громада святкує храмове свято, – каже тепер. – Цього дня колись було закладено храм у селі. Але такого свята, як День села, не відзначали дуже багато років. За радянської влади це заборонялося. У 2006 році, коли я стала головою, ми зрозуміли, що це необхідно зробити. На сесії обговорили і вирішили: Дню села бути. Але Будинок культури на той час був у такому стані, що ми не змогли його провести. За рік відбудували, відремонтували. Ви ж бачили: гарні, затишні кімнати в ньому, великий сучасний зал.

Бачив, до речі, як до Будинку культури з–посеред інших і молоді мами прийшли. Була погода дуже гарна, і вони сиділи на дворищі з колясками, із дітьми трохи старшими, які гралися поруч. Це теж, гадаю, гарна, світла ознака щодо майбутності села. І принагідно запитав у Юлії Василівни про те, як тут складається нині демографічна ситуація.

– Від минулорічного Дня села і до цьогорічного у нас народилося двадцятеро дітей, двадцятеро немовлят, ми всіх їх привітали, батькам подаруночки вручили. А також привітали й нагородили тих людей, у кого гарні двори. У кого гарна огорожа і ростуть квіти, у кого гарно оформлене подвір»я. Депутати допомагали визначати таких людей.

Накрили столи. Підприємці нам допомогли і з квасом, і з пивом, і з бутербродами, з морозивом. Ми всі зібралися, було цікаво, був гарний концерт, ви ж бачили.

Додам, що вперше на святі звучав гімн села Колонщина, мелодію якого написав Віктор Степурко, відомий митець. Вона не могла втриматися від розчулення, коли бачила, як її земляки–односельці, стоячи, співали в залі:

Летять над Бучею літа,

немов лелеки в сяйві літа.

Земля Колонщини свята

серцями нашими зігріта.

Світ, ясна річ, безмежно великий, але він може виявитися й безмежно маленьким – залежно від того, якими очима на нього дивитись. Яку точку зору, позицію життєву обрати, аби повніше відчувати й розуміти його.

Яку планку встановити для себе насамперед у моральному сенсі, до яких орієнтирів прагнути.

Не раз доводилося чути від інших про господарську виваженість Юлії Василівни і ту мудрість, якої не навчають книги, а яка дається від природи, з молоком матері всотується. Й самому не раз пересвідчуватися в цьому.

Ця мудрість важливіша, коштовніша за книжну, бо з душею пов'язана. З небайдужістю до тих, із ким судилось жити поруч на цій землі. У цьому селі на ім'я Колонщина.

Селі з очима неба.

 

Олександр КАВУНЕНКО,
Київська область


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика