ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЧОМУ І ЯК ГОТУВАЛОСЯ АНТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ

П.Скоропадський і його оточення з кадетського, «єдинонеділимського» табору заходилися гарячково реалізовувати приховувану до того ідею. Українська держава виступила ініціатором об'єднання областей нерадянської Росії – Дону, Кубані, Кавказу, Криму та Добровольчої армії. Всіх їхніх представників телеграмою було запрошено на спеціальну конференцію до Києва з метою погодження дій, які мали б «полегшити» спільну долю. На Добровольчу армію гетьман покладав особливо великі надії, оскільки впродовж усього періоду свого правління і таємно, і відкрито сприяв «білому» руху. Однак керівництво добровольців недвозначно заявило, що не потерпить жодних претензій будь–яких національно–державних одиниць на існування – усі вони мають розчинитися в «єдиній і неділимій».

На заклик офіційного Києва відгукнувся лише отаман Всевеликого війська Донського П.Краснов. 3 листопада 1918 р. на станції Скороходово відбулася таємна зустріч двох царських генералів – П.Скоропадського і П.Краснова, які не просто швидко порозумілися, а й домовилися, що саме Українська Держава розпочне процес відродження «єдиної Росії», що означало початок одночасного знищення української державності. П.Краснов сам поквапився розсекретити угоди, яких до певного часу не хотіли розголошувати. Це завдало могутнього удару по авторитету П.Скоропадського, відразу дезавуювало його українську риторику. Втім, останнє не надто бентежило прихильників правого курсу. 6 листопада на з'їзді земельних власників міністр внутрішніх справ В.Рейнбот заявив, що уряд і надалі дотримуватиметься політики, вигідної великим землевласникам – переважно неукраїнцям. А ухвалена резолюція носила цілком визначений антиселянський характер, а отже, знову ж таки антиукраїнський. Навіть частина делегатів з'їзду на чолі з П.Коваленком, що й до того виявляла певну незгоду з керівництвом організації, вийшла з союзу і приєдналася до хліборобів–демократів.

Восени 1918 року дедалі відвертіше проти української державності почали виступати промонархічні російські кола, яким свого часу П.Скоропадський надав притулок в Україні. Значним впливом серед них користувався «Київський національний центр», який ставив своїм завданням боротьбу з українською державністю, підтримку Добровольчої армії та інформування сил Антанти про стан справ в Україні. Свою діяльність представники центру до певного часу обмежували публічними виступами, а також зверненнями до керівництва Антанти та А.Денікіна.

На відміну від центру, рішучий план боротьби з українською державністю розробляла «Спілка відродження України». Її ядро складали колишні царські генерали, які планували здійснити військовий переворот в Україні, заарештувати П.Скоропадського і проголосити російську владу.

В умовах різкого наростання антигетьманських настроїв і пошуку бодай якоїсь підтримки П.Скоропадський зробив спробу продемонструвати свою «лояльність» до українства. 9 листопада за його особистим розпорядженням з Лук'янівської в'язниці було звільнено діячів українського руху – С.Петлюру, М.Порша, Ю.Капкана. Можливо, й мають рацію ті дослідники, які вважають поведінку гетьмана в даному разі необачною. П.Скоропадський буцімто сподівався, що і звільнені політики, і ті, які гуртувалися в опозиційному УНС, не зважаться на заклик до повалення його влади.

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав кваліфікувати такий крок як вимушений (тиск національно–демократичних сил у цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим – і як своєрідний маневр, розрахований на пониження суспільної напруги.

Показовий іще один момент: 9 листопада 1918 р. – це день серйозних вагань П.Скоропадського, можна сказати й більше – день, який він у мемуарах назвав останнім днем свого гетьманства.

Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнберга докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо ухвалення одного з двох можливих рішень. Перше – «стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки».

Отже, П.Скоропадський визнав, що до того часу він був поза українським рухом. Рівною мірою і український рух мав переважно позадержавну форму, ім'я якій гетьманат. Цікаво, що в розмові з О.Палтовим – прихильником «підпорядкування» українського руху гетьманові через згаданий конгрес, П.Скоропадський сказав, що не вірить у запропонований варіант. За великим рахунком, така позиція є цілком логічною і зрозумілою. Якщо навіть у момент, коли гетьманська влада (яка покладалася на багнети окупантів) вважалася непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а й будь–якими поступками наблизити їх до себе, то чи може про це йтися за кардинальної зміни ситуації.

Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, про які він сам писав: «Друге рішення було – рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся».

Зауважимо, що для себе друге рішення П.Скоропадський ухвалив того ж таки 9 листопада, оскільки вже наступного дня із цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно–демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки отримав сигнали від Антанти про небажання за тих обставин мати справи з прибічниками української самостійності – українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж, тим, хто схиляється до федерації з Росією, тобто готовий жертвувати українською державністю (передусім П.Скоропадський та його оточення) буде надано підтримку, насамперед військову. Тут умови Антанти збігалися з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

Тож не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (вісьмома голосами проти семи) висловився за недопущення скликання Національного конгресу, а гетьман вирішив змінити кабінет на «більш рішучий», у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією. У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., гетьман заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.

І якщо звинувачувати В.Винниченка в тому, що він не все зробив для того, щоб, відповідно до позиції УНС, домогтися порозуміння з гетьманом на урядовому рівні, чого зовсім не бракує сучасній історіографії, то як оцінити дії П.Скоропадського і його оточення? Називаючи речі своїми іменами, слід визнати, що оманливими маневрами, у тому числі й «прикрашанням фасаду» кабінету в українські кольори (прийом п'яти есефів) вигравався час для того, щоб, зміцнившись, повернутися до відвертого антиукраїнського курсу.

З огляду на викладене, подальший прогрес української справи, перспектива реалізації національної ідеї, прогрес демократичного державотворення прямо залежали від повалення гетьманського режиму. Можливість для того була одна – повстання, точніше, організація його авторитетного, енергійного, ініціативного центру.

Один із чільних діячів УНС М.Шаповал доводить, що повстання проти режиму П.Скоропадського було зумовлене глибокими чинниками. Йому передував тривалий підготовчий період, і це не була спонтанна відповідь на грамоту від 14 листопада 1918 р., як намагалися пізніше довести адепти гетьманату. Один з найактивніших учасників тієї акції доповнює відомі факти деякими деталями: «У вересні 1918 р. я змовився з Андрієм Макаренком, ген. Осецьким, полковниками Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей плян заздалегідь був вирішений трьома членами Центрального комітету соціалістів–революціонерів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей плян було втаємничено Винниченка, який зразу погодився на нього.

Так ми нишком підготовляли справу. З гетьманського генерального штабу нам давав відомості полковник ген. штабу Василь Тютюнник (патріот і демократ–революціонер). Згодом втаємничено було в цю справу представників січових стрільців (полк. Коновалець та ін.). Командир Чорноморського кошу полк. Пелешук і начальник Запорізької дивізії полковник Балбочан восени самі запропонували довірочно свої послуги. Зносини із цими особами я таємно підтримував. Колись у своїх споминах я докладніше оповім про подробиці справи, а тепер лише скажу, що, напр., полковники Пелешук і Балбочан ще за 2 тижні одержали від мене особисто накази про виступ в середніх числах листопада. Ще значно раніш перед повстанням Винниченко і я вели переговори з ріжними групами про їхню участь у повстанні. Розуміється, соціялісти–революціонери були за повстання, як я вже зазначив раніш. Соціял–демократи на пропозицію Винниченка за першим разом були відхилили свою участь у повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалось їх переконати. Переговори з трьома лідерами соціялістів–федералістів (Ніковський, С.Єфремов і К.Мацієвич) були неуспішні, бо вони рішуче назвали наш намір »авантюрою» і відмовились за свою партію прийняти участь».

З початку листопада 1918 р. М.Шаповал і В.Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С.Петлюри про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись, вони обмірковували всі деталі розпочатої справи. Так з'явилася ідея утворити на час боротьби за владу (до скликання Установчих зборів) спеціальний керівний орган – колегію з трьох–п'яти осіб – Директорію. Останню мав сформувати Український національний союз.

Члени УНС – українські есери, спілчани та соціал–демократи зв'язалися з полком Січових стрільців у Білій Церкві (які були незадоволені русифікаторською реакційною політикою генерала П.Скоропадського і заявляли, що віддають себе в розпорядження Національного союзу); подали звістку про можливість повстання війську, що перебувало на фронті на Чернігівщині та Харківщині, і, використовуючи авторитет зазначених організацій (зокрема Національного союзу), прихилили його на свій бік; залучили до активної участі в підготовці повстання залізничників; почали прикидати, які військові сили можуть перейти на бік повстанців, зважувати можливу позитивну роль у повстанні робітників–залізничників і їхніх дружин, утворених для охорони залізниць, підраховувати кошти, необхідні для повстання, – оцінювати всі «за» і «проти».

План повстання розробили представники Січових стрільців (Є.Коновалець і А.Мельник) та залізничників (А.Макаренко і генерал О.Осецький). План був затверджений центральними комітетами УСДРП та УПСР (центральної течії). Осторонь цього плану залишалися соціалісти–федералісти.

Революційній частині союзу довелося вдати, ніби вона нічого не робитиме без згоди есефів. 9 листопада Національний союз ухвалив постанову, яка була передана Українським телеграфним агентством: «Зважаючи на те, що під впливом останніх подій у громадянських колах поширюються чутки про якісь наміри УНС щодо зміни тактики в напрямі активних виступів, Головна рада УНС заявляє, що чутки про зміну тактики Національним союзом не мають підстав; зазначені питання в Головній раді не виникали. Головна рада прохає все громадянство взяти до уваги лише постанови УНС, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на шкоду українській справі».

Тим часом перед загрозою остаточного розриву гетьмана з українською державністю, неминучою відставкою з коаліційного кабінету соціалістів–федералістів останні почали схилятися в бік радикальної частини УНС, підтримуючи ідею повстання. ЦК УСДРП практично одностайно (проти виступив лише В.Садовський) висловився за негайне розгортання збройної боротьби.

Ситуація ставала сприятливою для прибічників рішучих дій. На спеціально скликаних зборах союзу В.Винниченко доповів, що проти гетьмана вже підготовлено повстання, і що без обговорення та дебатування цього питання політичні партії мають обрати Директорію і дати їй повноваження на проведення виступу. Збори союзу так і вчинили: без зайвих розмов ухвалили всі заходи, здійснені у справі організації повстання, й постановили обрати Директорію УНР на окремому таємному засіданні уповноважених представників від усіх політичних партій, які входили до складу УНС, а також представників війська.

Вибори Директорії відбулися 13 листопада 1918 року. Вводити представників до складу керівного органу повстання домовилися лише з присутніх на таємному засіданні чи тих, хто дав на це попередню згоду (як С.Петлюра, котрий на зібрання не прибув). Дехто з політичних, партійних функціонерів не прийшов на нараду, побоюючись репресій та переслідувань з боку влади. Були й такі, котрі навіть на засіданні відмовилися з різних причин увійти до Директорії. До її первісного складу було обрано: Голова – В.Винниченко, члени – С.Петлюра і Ф.Швець. Іще двох – А.Макаренка і П.Андрієвського – обрали тимчасово. Але згодом це забулося, і Директорія залишалася у складі п'яти членів.

«Під час підготовки повстання, – повідомляє голова Директорії, – шукаючи скрізь, з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської делегації Х.Раковським і Д.Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько–гетьманських військ. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.

 

Валерій СОЛДАТЕНКО,
член–кореспондент НАНУ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика