ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



АРТ–ВІДСТУП

Художній простір України – доволі строкатий. І завжди є привід для таких дискусій та суперечок. Сьогодні, наприклад, говорять про «кітчизацію» влади. Влади, яка тільки останнім часом обрала собі за «художні» орієнтири зразки «низького». Навіть непристойного. І ця ж держава – з формальним місцем дислокації на вулиці Банковій – інколи виробляє прямо–таки екстравагантні «фокуси», розкидаючи нагороди і стверджуючи в статусі виключно «потворне». Тобто відбувся своєрідний арт–відступ… Відступ – від естетичних категорій і моральних цінностей. Художній простір, звісно ж, на це реагує. Одні прилаштовуються – під запити «нових смаків». Інші – або мовчать, або ж ідуть у «глуху опозицію». За круглим столом у «ДТ» зустрілися мистецтвознавці, яким небайдужі художні процеси в Україні. Не всі погляди можуть поділяти читачі і їхні колеги. Але принаймні говорити про це – потрібно. Отже, в розмові взяли участь – Орест ГОЛУБЕЦЬ, доктор мистецтвознавства, професор Львівської академії мистецтв; Ольга ПЕТРОВА, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, професор Києво–Могилянської академії; Тетяна КАРА–ВАСИЛЬЄВА, доктор мистецтвознавства; Алла РЕВЕНКО, мистецтвознавець; Наталя РОМАНОВА, мистецтвознавець.

Ольга Петрова – Проблему, яку визначили, можна трактувати по–різному. Але якщо підходити жорстко, то це – «плебеїзація культури», знецінення цінностей і підміна багатьох понять.

Тетяна Кара–Васильєва – У пострадянський час суспільство не витримало випробування грішми. Звідси – зміна критеріїв оцінки художніх явищ, переакцентація уваги на явища масової поп–культури, музичні шоу під фонограму, виконані нашвидкоруч виставки самодіяльних аматорів, які видаються за витвори мистецтва, низькопробні передачі з історії, мистецтва, підготовлені на каналах телебачення непрофесіоналами, тощо. Оскільки ніхто з телевізійників не дослухається до істориків, а тим більше – не вивчає справжню історію, в Україні відбувся процес викривлення явищ історії, зокрема абсолютизація окремих періодів історичного розвитку та історичних осіб. Масовим явищем стала «самодіяльна міфотворчість»…

«ДТ» – Чи не здається вам, що саме держава стала і технологом, і замовником, і популяризатором кітчу? І цей термін – не лайка.

Алла Ревенко – Ми знову повторюємо шлях, який торували на початку ХХ століття. Курбас застерігав проти хуторянства в мистецтві. Що маємо тепер? Те ж таки хуторянство. Що зробила недавно наша влада? Видала указ, яким відтворила те, що було у 1918–му: зняття пам'ятників «царям і слугам». Так, тепер зносять майже всі пам'ятники комуністичного режиму. А що ставлять натомість? Монументи сумнівної художньої якості. Знову повторюється план «монументальної пропаганди«. При цьому багато говорять про національну ідею. Для її життєздатності ми повинні насамперед згуртуватися в єдину націю, і наше мистецтво має відображати розмаїття тенденцій, художніх напрямів та течій. Очевидно, не треба щокроку зводити пам'ятник Шевченку, як колись це було із монументами вождям. Не треба девальвувати справжнє.

Т.К.–Р. – Попри декларативні гасла про любов до народного мистецтва як генофонду культури, у 90–х відбулася повна руйнація всесвітньо відомих центрів народного мистецтва. Розкрадено музеї при фабриках скла, фарфору, ткацтва, килимарства, які зберігали твори мистецтва ще з часів земства. Повністю зруйновано цілісну систему підприємств художніх промислів. Лише зусиллями поодиноких митців триває й розвивається народна творчість. Внаслідок бездумних євроремонтів знищується художній образ громадських будівель, у Києві зокрема.

Орест Голубець – Ми йдемо врозріз із процесами, які відбуваються у світі. Для України сьогодні показовою є ситуація, яку умовно можна визначити: накладання посттоталітаризму на американізацію.

У всьому світі прошарок інтелігенції становить 30%. Переважно цей прошарок і вирішує долю нації й визначає основні опорні стовпи, на яких вона тримається. Всім відома доля інтелігенції радянських часів. А поки, на жаль, в Україні діє «перевірена» схема: кухарка може керувати державою. При цьому людина–управлінець уявлення не має, що таке мистецтво.

А у нас, на жаль, ні на державному рівні, ні на рівні громади немає розуміння, що ж воно таке – «високе» у культурі.

Такого розуміння немає навіть у середовищі художників. Лише одиницям із них відомі завдання сучасного мистецтва, якщо вони схвалюють будь–що.

О.П. – Елітарне мистецтво постійно дивиться в люстро традиції. А в нас – не тільки в Києві, а й в інших великих містах відбувається тотальна зрада принципів високого мистецтва. Причому «зрада» часто починається в середовищі самих художників. Згори в нас – кітч, з усіх боків – ринок, а художники зраджують ізсередини, «кітчезуються».

А.Р. – Професіоналізм справді втрачається. Аргументація наших митців – не хочемо повторюватися. Коли відвідувала «Арт–Київ» в Українському домі, то згадався О.Грибоєдов: «Об этом говорил – и замолчал уж свет!» Це вже пройдено давно. А молоді люди виставляють свої «досягнення» як якесь нове слово в мистецтві. Отже, просто не знають мистецтва.

О.Г. – Я сперечався з деякими художниками з приводу тиражування живописних творів. Зараз, як відомо, беруть за основу три–чотири–п'ять відомих полотен і копіюють сюжет.

А.Р. – Можна говорити і про рівень покупця… І про те, що значно збільшилася кількість цих покупців. У наших бізнесменів – шалені гроші. Вони купують різні твори. Але часто віддають перевагу не самим творам, а тому чи іншому імені. Бо насамперед – піар. Той, хто зробив піар, той – «геній».

Так, деякі митці заслужили визнання, вийшли на певний рівень. Про них можна дізнатись у галереях, статтях. Тому й з'явилося безліч підробок…

Схоже трапилося з Яблонською. Причому директор Російського музею казав: «Ніхто з нас не бачив, як вона малювала свої останні пастелі…»

Вибачте, а хто з нас бачив, як малювали Рєпін або Мане? Отож ця історія не завершена, розгляд справи триває.

О.П. – Можна назвати декілька художників, роботи яких постійно підробляють: Ерделі, Глущенко, Шишко, Яблонська, Каша, Манаєва. А потім продають за шалені гроші.

– Але ж є, наприклад, ряд інституцій, які повинні виступати або бар'єрами, або «охоронцями», суто прекрасного. Інакше для чого вони тоді існують на бюджетні гроші, на наші з вами гроші?

О.П. – На жаль, це так… В тому ж таки Музеї українського мистецтва хтось хоч раз виступив проти директора? Ніхто. Хто в Російському музеї виступив проти гучних справ? Ніхто! Тому в мене запитання до української інтелігенції, до колег мистецтвознавців, які зраджують себе, певні критерії професійної вимогливості.

Н.Р.– Тому що вони бояться криміналу… Тому що можна залишитися без роботи. Не секрет, що музейному працівникові непросто влаштуватися на іншу роботу, тим

паче якщо розставання з директором було скандальне. Така людина вже має «вовчий білет».

О.П. – Можливо, не завжди треба йти на конфлікт, але інтенсивніше виконувати функцію просвітника. Мені здається, що обов'язок людини, котра так чи інакше йде поруч із прекрасним, – довести, що категорія прекрасного не вмерла.

О.Г. – Це питання має стояти й на державному рівні. Я читаю лекції у Польщі. Знаю, що там кожне велике місто має в національних музеях колосальні експозиції мистецтва ХХ століття.

У нас зараз, на жаль, таких державних музеїв майже немає. Лише кілька приватних. Також у музеях західного світу проходять уроки для дітей, починаючи з дошкільнихe навчальних закладів.

Н.Р. – Я розповім одну історію. Є така організація – «ВМК Експерт». Вона займається тим, що видає експертні сертифікати на твори мистецтва. Організація нібито приватна, але реально працювала під дахом Києво–Печерського заповідника. Хто такий «експерт»? Тлумачні словники дають два значення. Перше – фахівець, вузький спеціаліст, знавець. І друге – спеціаліст, який дає офіційний висновок. Хоч експертиза, як і будь–яка думка, може бути як правильною, так і помилковою, але її відмінність від просто «думки» в тому, що висновок передбачає підпис. .

– Але якби проти цього виступили дирекція заповідника, управління культури, міністерство, то такого б не було. Отже, такий стан справ влаштовує?

Н.Р. – Вигідно це майже всім. Є хороша праця в Умберто Еко – «Відсутня структура, або Вступ до семіотики«, – адже він був не тільки белетристом, а й серйозним ученим. Учений розмірковує, чим мова експертизи відрізняється від мови критиків. І пише, що, на відміну від критика, експерт каже те, що вам приємно чути, або те, що ви й так знаєте. Адже якщо хтось із експертів не підтвердить, що в нього оригінал Яблонської, то клієнт піде до іншого експерта.

О.П. – Деякі експерти недавно озброїлися «прекрасною» категорією – «Коло Рафаеля». Запитуєте, що це? Заходжу в антикварний салон поблизу Театру Франка, а там – щось ефемерне… Запитую: «Що це за робота? І чому вона коштує такі шалені гроші?» – «Як? Це XV століття, це – «Коло Рафаеля».

Це і є те, про що говоримо, – розмивання критеріїв, таке собі хуторянське міщанство.

Всі вітали розвиток галерейного руху. Це добре, це свобода.Але, на жаль, майже ніхто з галеристів не має художньої освіти. Вони навіть не продають робіт, бо в їхніх галереях накидають такий відсоток, що люди не можуть їх купити. Але апломб фантастичний! Уявіть, я для себе вивела рецепт contemporary art. Ці твори мають бути погано намальовані, в поганому кольорі, з бруднуватим сюжетом, епатувати. І… все. А далі справа за піаром.

О.Г. – Проблема також зводиться до такого небезпечного процесу як внутрішня еміграція розумних і талановитих людей, котрі живуть у нашій державі і перебувають у мистецькому середовищі. Я знаю багатьох художників, які принципово не хочуть виставлятися у Львові чи Києві. Ці люди шановані на Заході, їхні роботи успішно продаються – їм непотрібні цей епатаж і піар. Багато художників не хочуть жити за їхніми плебейськими правилами.

О.Г. – Усі країни колишнього соцтабору провели важливу річ – децентралізацію. У тому числі це стосується й культурного «сегменту». Наприклад, та ж таки Польща: там жодне маленьке містечко нічого з культурного доробку не вивозить до Варшави, у них свій бюджет. Вони величезну кількість коштів витрачають на культуру саме на місцевому рівні. У нас же відбувається колосальна централізація.

О.П. – Ідея президента – зібрати з різних музеїв твори в «Арсеналі» і визначити в категоріях одиниці зберігання в інших музеях. І за «критеріями» дозволяється продавати твори третього рівня.

Але якщо «шедевр» першого рівня визначають такі експерти, про яких ішлося вище, – то це вже кримінал і підміна понять.

Здається, найлегше стягнути відомі твори до «Арсеналу», замість того, щоб розвивати провінцію й налагоджувати культурний туризм.

А.Р. – Ви пам'ятаєте, який фантастичний був Мукачівський замок? Там працювала приголомшлива художня галерея. А що тепер? Його віддають на 50 років в оренду бізнесмену, який зробить там ресторанний центр.

О.Г. – Після періоду тоталітаризму суспільство проходить етап «капіталізації». Це завжди так: якщо людям тривалий час щось забороняти, а потім дозволити – виникає своєрідна шизофренія… Вони продадуть навіть рідну матір (залежить лише, скільки заплатять). Цей період треба пройти, позбутися його неможливо.

Н.Р. – Це ще й принцип «чего изволите?» Пригадую період, коли перед молоддю відкрилися великі можливості. І на одній із перших виставок авангарду якийсь художник у такому ажіотажі на відкритті промовив: «Ви нам скажіть тільки, чого хочете, а ми все зробимо!».

О.Г. – В Україні залишилися ознаки перебування країни у двох імперіях. Хоча Львів завжди був визначним культурно–мистецьким центром, але ж він був і провінцією Австро–Угорської імперії. Дихання провінції в Західній Україні завжди відчувалося у відсутності промисловості. У такій самій позиції, але вже до Росії, перебувала Східна Україна. Мені здається, що мусить сформуватися нове покоління – а на це має піти хоча б років двадцять.

 У них здоровий прагматизм.

О.П. –Тільки справжній аристократ духу може бути охоронцем культури. Чому, наприклад, у тій–таки Англії не може бути при владі людина неосвічена, без справжніх критеріїв цінностей? Я б, наприклад, не брала на роботу в депутати людей без екзаменів.

– Серед депутатів немає художників. Там частіше бізнесмени, покоївки, водії, коханки. Але що б ви вважали найкориснішим для нашого «прекрасного» у плані законотворчих ініціатив?

О.П. – Закон про меценатство. Я з одним депутатом говорила на цю тему. Він усе мене запитував: «На який же період часу цей закон треба приймати?» – «Назавжди!» – «Як назавжди? Паскудні художники збагачуватимуться за наш рахунок!« Тому, мабуть, цього закону й не приймають. Державі не вигідно.

Н.Р. – Але, уявіть собі, багато художників також проти такого закону. Тому що під парасолькою меценатства буде не меценат, а «меценатіон«, як описано в Петронія у «Сатириконі». І багато людей це розуміє…

– Можливо, держава зумисне заграє з кітчем? Чиновники – вибрані, вони не можуть бути «фільтром», таким собі КПП. А тим часом, навпаки, справжні творці стоять, ніби сироти, в сінях, а через царські ворота проходять інші. Хай там як, а в Росії фільтр жорсткіший. Там не може вустами голови держави популяризуватися вульгарний кітч. Варто або зовсім не втручатися у процес, або не пропагувати гірше з нього. Ніде держава не може бути пропагандистом низького. Адже є поняття, розуміння престижу…

Про що тільки свідчить нагородний наказ до Дня незалежності: там нагородили і достойних людей, художників, письменників… Але поряд із ними – одіозні прізвища. Всіх урівняли.

Т.К.–В. – Недавно в Києві відбулися виставки скульптур Архипенка, Родена, що активно рекламувалися «як значне культурне явище». Але в жодній анотації не було зазначено, що це навіть не копії робіт цих майстрів, а звичайні сувеніри, які продаються через Інтернет. Заможних колекціонерів і глядачів вводять в оману. Виставки приватних колекцій, антикварні салони заповнені підробками. В Україні проблема підробок, насамперед живопису, стала явищем широкомасштабним, і про це треба говорити, писати так, як роблять наші закордонні мистецтвознавці, фахівці Третьяковської галереї тощо. Ми дедалі більше опиняємося в полоні фальшивих ідей, які породжують фальшиві твори, фальшиву культуру, а вони, своєю чергою, викривляють нашу психологію, моральну поведінку, відтак – і критерії оцінки явищ політики. І моралі.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика