ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХОР НАРОДНОЇ ДУШІ

Уже понад шістдесят п'ять років Національний заслужений академічний український народний хор ім. Григорія Верьовки дарує людям усього світу можливість насолоджуватися колоритною українською піснею. Вiн був заснований у 1943 роцi нашим земляком Г.Г. Верьовкою, який народився в с. Березне Чернігівської області.

I зрозумiло, що всенародне ставлення до цього видатного колективу є дзеркалом загального рiвня культури, духовностi нашого  суспiльства.

Біля «штурвала» прославленого народного хору Анатолій Авдієвський опинився рівно 40 років тому. Тоді йому «передав справи» сам легендарний Григорій Верьовка. Сьогодні хор його імені переживає не найкращі часи, власне, як і багато аналогічних колективів. Практично немає теле– і радіоефірів, хор став певною мірою навіть «невиїзним»: за різних причин колектив не може собі дозволити вирушити на великі гастролі… Хоча вагомих інформаційних приводів для таких поїздок чимало.

Варто було б нагадати, що зовсім недавно минуло 110 років від дня народження засновника колективу – Григорія Гурійовича Верьовки, котрий у воєнні роки, а саме 1943–го, зробив, здавалося б, неможливе... Він зібрав талановитих людей і організував у Харкові унікальний колектив. 1966 року хором став керувати Анатолій Авдієвський. І донині він продовжує кропітку роботу зі збереження безцінної фольклорної спадщини країни (у репертуарі хору твори Володимира Верменича, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Дмитра Луценка, а недавно Володимир Зубицький спеціально для хору написав музику до «Сорочинського ярмарку»).

Хор досі базується у відремонтованому колись завдяки Георгію Кирпі будинку, по бульвару Шевченка, 50/52. Хоча, за словами Авдієвського, саме це приміщення в центрі столиці «дуже приваблює бізнесменів і, напевно, вони хотіли б або ліквідувати, або переселити наш колектив». Монологи Анатолія Авдієвського про історію і нинішні проблеми хору імені Верьовки, може, нагадають «книгу скарг» – нині справді все дуже непросто і вижити в умовах конкуренції з тотальним пресингом не всім дано. Однак вони не виживають, а живуть. Сьогодні в колективі 140 чоловік творчого складу, є три групи – хорова, оркестрова й танцювальна. За словами Авдієвського, «хор навіть перевиконує план, адже на рік планується 70 концертів, а зокрема,  2005–го вони виступали 80 разів у різних регіонах країни».

– Зараз, на жаль, ми не можемо говорити про свою активну концертну діяльність, – зізнається Анатолій Авдієвський. – Через те, що протягом багатьох років не тільки для мене, а й для моїх колег, керівників інших національних колективів налагодити гастрольні–концертні заходи – велика проблема. Планових заходів у нас немає, але отримуємо запрошення з різних регіонів України. Ще 30 років тому ми ризикнули підняти фолк–оперу, маю на увазі «Квіт папороті» Євгена Станковича, він написав його спеціально для хору Верьовки. Свого часу цей твір називали націоналістичним.  Але ж кожна людина, якщо вона патріот, мусить бути в хорошому сенсі націоналістом. А вже інтернаціоналізм виникає на основі любові до свого рідного, до матері, і тільки потім починаєш розуміти й цінувати культури інших народів. Адже пісня має не лише естетичну спрямованість, а є й носієм історичних фактів.

Хор Григорія Верьовки завжди славився прекрасними національними костюмами – унікальними вишиванками ручної роботи, причому в усіх «тематичних» піснях (а це весільні, веснянки, купальські, козацькі, колядки, щедрівки…) було витримано так званий «дрес–код».

 

 

– На превеликий жаль, і з костюмами нам зараз ніхто не допомагає. Свого часу співробітничали з майстернями з виготовлення костюмів і, як правило, нам їх робили на замовлення (гроші виділялися Мінкультом). Ці вбрання мали художню цінність. Вони вишивалися справжніми майстрами своєї справи в Решетилівці, на Івано–Франківщині, у Львівській області, у Закарпатті. Майстерні Всеукраїнської музичної спілки виготовляли також і інструменти. Зараз усе розпалося, нічого не діє. Звісно, окремі майстри продовжують працювати, виготовляючи костюми ручної роботи. І зроблено їх за найкращими зразками жіночих і чоловічих убрань усіх регіонів України. Але часто для козацького танцю потрібен не тільки костюм, а й аксесуари у вигляді шаблі та порохівниці… Звісно, якщо виходити лише з фінансових міркувань, то хор вигідно вдягати в «уніформу» народного костюма. Але психологія жінки так влаштована, що їй хочеться відрізнятися від інших. У селі кожна дівчина вишивала собі «ексклюзивне» вбрання, яке потім дарувала своїй дочці, і це несло в собі велику цінність для мистецтва, позаяк ця орнаментика коренями сягала углиб віків.

– Колектив зараз «виїзний» лише в межах нашої країни. А раніше хор Верьовки скрізь зустрічали і приймали на найвищому рівні нарівні з оперою, балетом. Наш хор виконував своєрідну функцію місіонера, представляючи українську народну пісню. Але остання за часом закордонна поїздка хору була 2000 року (до США), та й то нас запросили «за інерцією», адже 1996 року хор три з половиною місяці гастролював по Америці, виступаючи в престижних залах. Колектив тоді мав такий успіх, що його запросили вдруге.

– Культурна політика країни виявляється ще й у тому, що у нас абсолютно немає ефірів, – каже Анатолій Тимофійович. – Нещодавно до Києва приїжджав наш колега – керівник Білоруського народного хору імені Цитовича Михась Риневський. Від нього дізналися, що в Білорусі хор отримує і дотації від держави, і костюми. Існує хибна думка, що творчістю народного хору цікавиться лише старше покоління. Але от ми недавно були запрошені в Суми, де проводили майстер–клас для найкращих колективів області. І, уявіть, було дуже багато молоді. Адже блюзнірство – ізолювати її від традиційної культури предків. Свого часу Григорій Гурійович зі своєю дружиною Елеонорою Павлівною викладали в нашій консерваторії.

– Наповненість залу і цінова політика на квитки залежить від організаторів, від їхньої мотивації якомога більше заробити. Наприклад, у палаці «Україна» квиток коштує близько 150 грн., тому що оренда залу обходиться в 5 тис. грн. На жаль, для нас немає ніяких знижок, хоча раніше існували дотації. Концерт у філармонії дешевший, тому що вони отримують компенсацію за пропаганду народної та класичної музики. У регіонах ми одержуємо по 3 тис. грн. за концерт. Усе залежить від реклами. Я був здивований, що в Америці ніде не видно ніяких афіш. Там люди усе дізнаються через Інтернет. І зал на 5 тисяч місць був повний, і не було жодного мікрофона – тільки природна акустика: фірма–організатор виконує бажання людей чути звук без жодного підсилювача.

Не зайвим буде нагадати, що свого часу прославлений хор був одним із рекордсменів продажів аудіоносіїв – платівок фірми «Мелодія». Їм навіть вручили «Золотий диск» (плюс вагому грошову премію) за великі вінілові наклади – близько 8 млн. примірників. У контексті Радянського Союзу хор Верьовки тоді виявився єдиною творчою одиницею з України, що удостоїлася таких переможних показників (тиражні рекорди тоді била тільки Алла Пугачова).

– Пам'ятаю, коли ми були в Латинській Америці, в Іспанії, люди нам через вікно показували ці платівки – давали зрозуміти, що вони нас слухають, – згадує Анатолій Тимофійович. – А що зараз зі спадщиною Григорія Верьовки? На жаль, фонду його імені немає. Але нас обнадіяли, що не залишать без уваги всі починання, котрі стосуються популяризації творів Верьовки. Та й потік бажаючих співати в хорі не висихає, тому й вакантних місць майже не буває. Наприклад, у нас у студії на 25 місць 600 бажаючих. По шість днів комісія прослуховує усіх. Свого часу і Ніна Матвієнко брала участь у подібному конкурсі. А 1967 року, коли була перша поїздка хору Верьовки на «Експо–67» до Мексики, де ми брали участь у культурній програмі, Ніна, ще навіть не закінчивши студію, після першого року навчання поїхала з нами, хоча таке трапляється дуже рідко. На жаль, зараз ЗМІ націлені більше на популяризацію поп–музики і це дає свої результати. У програмах радіо або ТБ не виділяється спеціальний час на звучання наших національних колективів – Верьовки чи «Думки».  В ефірі або естрада, або сесія Верховної Ради…

Був і драматичний період у кар'єрі Авдієвського, коли він 1966–го щойно почав продовжувати справу свого попередника. Тоді йому доручили «омолодити колектив»:

– Я ж не знав, що Григорій Гурійович серйозно хворий, а він мені казав: «Я вже не можу їм приділяти стільки уваги – здоров'я підводить». А я йому: «У вас такий вигляд козацький, покеруєте ще!» – «Ні, ні...». А я тоді керував хором «Льонок». У той час багато було хорових колективів – Закарпатський, Буковинський, Волинський, Прикарпатський... Зараз до цих колективів повна байдужість – і ліквідувати їх рука не піднімається, і підтримки вони позбавлені. Ну а як інакше можна поставитися до того, що їхній артист одержує зарплату в 250 гривень? А в моєму «Льонку» тоді лише молодь була – 17–20–річні хлопці та дівчата. Так от, майже на всіх засіданнях функціонери казали Верьовці: «Григорію Гурійовичу, бачите, які молоді колективи – приємно глянути, вони і співають, і танцюють, а у вас усі похилого віку, прямо пансіонат якийсь, треба думати про омолодження!». Він мені: «У мене рука не піднімається когось звільнити, вони всі прийшли до мене молодими...». І от мені доручили провести цю акцію з «омолодження». Тоді ми скоротили хор десь на третину. Я відчував біль. Адже для артистів це була трагедія. Іншого фаху вони не мали. Пам'ятаю, влаштовував їх навіть у газетні кіоски, загалом, брав досить активну участь у їхньому житті. Досі серце ниє від того, що саме мені довелося проводити цей «захід». Але й сьогодні треба тримати планку, щоб відповідати рівню тих талантів, які знаходив і огранював Григорій Гурійович, – а це Тамара Савченко, Галина Бережна, Іван Гур'єв, Надія Бугайцева, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, бандуристи Володимир Перепелюк і Сергій Баштан, сопілкар Євген Бобровников, Одарка Фоменко, Олександра Горова, Валентина Назаренко, Валентина Черкун – усіх не злічити.

Життя триває... Попри те, що хор Верьовки для багатьох проходить тільки під рубрикою «ретро», а на ТБ його записи зберігаються лише в архівах, колектив продовжує гастролювати. Попереду – концерти в столиці, є запрошення до багатьох обласних центрів. А те, що кращі зразки нашої пісенної спадщини не бачать «там – за обрієм», то це вже справді не приватна проблема, а державна. Може, й до неї колись руки дійдуть.

 

Катерина КОНСТАНТИНОВА


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика