ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЯКИМ НАСПРАВДІ БУВ ВАСИЛЬ

Чимало подій у житті відомого вченого, директора Центру культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП професора Василя Яременка вмістили ці передноворічні тижні. Але чи не найважливіша – побачив світ чотиритомник, який увібрав у себе все з відомого на сьогодні, що створив за життя Василь Симоненко, – його земляк і побратим–шістдесятник. Нещодавно в стінах Міжрегіональної академії управління персоналом відбулася презентація видання.

– Я так чекав її, так боявся, що книжка може взагалі не вийти!.. – зізнався Василь Васильович, коли ми домовлялися з ним про це інтерв'ю.

І вже під час зустрічі додав, що вона вийшла у серії «Бібліотека українознавства«. До речі, й про саму серію мовив, у якій уже побачили світ вісімнадцять книжок. Це і «Орлик», і «Лазаревський», «Юрій Липа», і «В рокотанні–риданні бандур», і «Терни і лаври Івана Гончара»…

Як на мене, кожна з цих книжок – знакова для національної культури. І робить честь видавництву, яке в наш час спромоглося на такі вкрай необхідні, подвижницькі видання. Тепер духовні лави їх поповнило чотирикнижжя Василя Симоненка, твори якого зібрав, упорядкував, а також написав вступну статтю Василь Яременко.

Він переконаний: Симоненко не залежиться в книжкових крамницях.

– Книжки будуть додруковуватися вже через кілька місяців, як тільки про видання дізнаються люди. Тільки в Лубнах візьмуть одразу 500 примірників, половину тиражу. Там встановлена  премія імені Василя Симоненка. Черкаси також візьмуть не менше. А Полтава!.. Розійдеться книга. Раритетом стане. Я маю ось один примірник. То навіть на презентацію не брав з хати. Бо, думаю, як тільки візьму, то обов'язково хтось вициганить. А у мене душа м«яка: віддам, і в самого не буде.

– Василю Васильовичу, видання явлено людям з любов'ю, щедро й цікаво ілюстроване, в ньому багато фотографій.

– Про це треба окремо сказати. У чотиритомнику понад сто знімків, здається, сто сорок. Зібрані усі відомі фото поета в різний час, за різних обставин, з різними людьми.

І тут добрим словом хочу згадати Ігоря Осадчого, котрий свого часу видав книгу «Три роки поруч». Він працював фотокореспондентом у тих же газетах, що й Симоненко. То й окремі Василеві фото, і серед людей в колективі, і з дітьми я взяв з тієї книги – «Три роки поруч». Чимало знімків – ще з дитячого віку, з Василевого хлоп'яцтва. Відтоді, як ще дошкільнятком босоногим бігав по рідних Біївцях…

Василь Васильович замислюється на мить, ніби вдивляючись у далечінь літ, і продовжує:

 – До речі, є цікавий епізод, пов'язаний зі шкільним навчанням Василя. Проходили за програмою роман Ліліан Войніч «Овод».

Симоненко взяв прочитати твір у бібліотеці, а вчителька шпетила його за те, що він попідкреслював рядки, в яких характеризувався головний герой роману, йшлося про юначі захоплення й уподобання Овода.

З–посеред інших вказувалося: «журналіст». Тож Василь саме це підкреслив і збоку написав: «Буду журналістом». Розумієш, із «Овода» взяв. То я цю історію виписав у передньому слові до чотиритомника.

Або ще один випадок. Учителька загадала в класі написати домашній твір «Моє щасливе дитинство». А Василь один рядок написав: «У мене щасливого дитинства не було». І здав. Вчителька йому за це двійку поставила.

Так тоді сприймалось.

Ще тоді, у школі, він заповідавсь на супротив системі.

– Непокірний, бунтівний характер проривавсь?..

– Так, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших. Пригадую, хрещений батько Василя розповідав мені ще один досить промовистий епізод. Йшов п'ятдесят третій рік, тоді ще живий був Сталін, а Василь навчався на першому курсі університету. І був у Біївцях суд. Вісім років дали колгоспникові, який украв носилки полови. Ця ситуація певною мірою знайшла свій вияв у вірші «Злодій».

І Василь був на тому суді. Показовий суд: за носилки дали вісім років. Коли вирок прочитали, то Василь, котрий стояв біля дверей, сказав: «Неправий ваш суд!«. Вигукнув, повернувся і пішов.

Прийшла повістка – виклик до прокурора. Але він уже поїхав у Київ на навчання… Й очевидно, сплели б Василеві лапті ще тоді, студентові. Але на другий чи третій день, як прийшла повістка, помер Сталін. І як пішла ця круговерть!..

Так Василь вже на першому курсі уникнув неприємності. Тобто, повторюю,  він підготовлений був до спротиву тодішній системі.

А он Юра Ячейкін розповідає, як Василя Симоненка разом з Анатолем Перепадею викинули з гуртожитку, і вони обидва після того жили у нього вдома майже півтора року.

– А викинули за що?

– Тоді була боротьба з космополітизмом. Ячейкіна звинуватили у тому, що він читав твори расиста Марка Твена. Отже, підлягає виключенню з комсомолу, бо читає не радянських авторів, а письменника–расиста.

А Василь устав і каже:

– І я читаю!

І якщо, каже,  класика світової літератури розглядають як письменника–расиста, то мені тут нічого робити. Встав і пішов.

І фактично зірвав комсомольські збори, на яких мали засудити расизм. І його викинули із гуртожитку.

… Перепадю цього року теж убили, їхав чоловік на велосипеді. Якийсь новориш на авто не міг розминутися. А талановиті були хлопці.

Ще Ячейкін розказує, як вони видавали «Утюг» – рукописний сатиричний журнал. (І все це те, що, на жаль, губиться). Щоправда,  я це опублікував у передмові.

– Передмова ваша, Василю Васильовичу, вийшла розлога, з екскурсами, згадками різних людей?..

– Так, але і в ній я далеко не все сказав, що знаю  про Василеве творче й особисте життя…

А Ячейкін каже: ми підписувалися колективним псевдонімом Юрмис: Перепадя, Ячейкін і Симоненко. І публікували деякі сатиричні твори у газеті «За радянські кадри». І ще чимало цікавих епізодів, деталей, пов'язаних із Василем, переповідає.

Є у Василя Симоненка поезія, яка називається «Відповідь Миколі Сому». І там  рядки:

Бо за ваші дешеві лаври

Не продав я совість і честь.

Це досить серйозне звинувачення, і мені думається про нього давно, але й до цього дня ґрунтовно поговорити не вдалося з тим, до кого звернуте Симоненкове слово.

Сорок п'ять років без Василя. Але матеріали, що ввійшли до чотиритомника, збиралися понад півстоліття. Відколи я познайомився з ним. У мене зафіксовані його публікації, я передаю їх тепер у відділ рукописів Інституту літератури. У мене є автографи деяких листів Василя Симоненка, автограф його власноруч написаної заяви до Спілки письменників. Про те, що завтра його вже може не стати (воно так і трапилося, його не стало через день). І він просить своїх старших товаришів по перу потурбуватися про його сім'ю – дружину, сина і матір, бо вона залишається без годувальника. Є у мене автограф листа до Антоненка–Давидовича. Є недрукований лист Олеся Гончара з приводу Василя Симоненка, я його сам нещодавно виявив у своєму архіві…

А потім є дуже цікаві видання, про які ніхто не знає. Скажімо, у мене був студент Валентин Гордєєв. Із Тального. То він дуже глибоко пройнявся духом Василевої особистості, слухаючи лекції про Симоненка, які я читав. А працював у районній газеті. І видавав тиражем сто примірників маленькі збірочки Василя Симоненка, я хотів показати на презентації, у мене єсть одна така.

Причому у тій книжечці було кілька віршів, які справді загубилися. А Гордєєв у когось підхопив, і вони опубліковані тільки у тій збірочці.

Багато, на жаль, залишається не зібраного про Василя. Мало хто по–справжньому цим переймається. А я подав лише те, що було у моєму архіві.

І ще про одне хотів би сказати тепер, хоч воно ніби й не має прямого відношення до презентації Симоненкового чотиритомника.

А таки має.

Пригадую, десь у моєму архіві  була перша збірка Миколи Луківа «Ріка». Цю книжку він видав 1973 року ще студентом–п'ятикурсником.

Знайшов я цю збірочку у своєму архіві. Прорецензована у виданні  «Молодий журналіст», така навчальна газета була на факультеті, заснована Дмитром Прилюком. Думаю: чого воно разом?

А там Саша Міщенко, той, що тепер Олесь Воля, рецензію пише на цю збірку. Підписався: студент четвертого курсу, а Луків був на п'ятому. І це так інтересно! Минуло тридцять п'ять років, тоді були початківці, а тепер обидва – відомі письменники. Я так і статтю про Миколу Луківа, якому 6 січня виповнюється шістдесят, вирішив назвати «Пісенна ріка Миколи Луківа». Тоді збірка студента-початківця. Мала тираж 2 тисячі примірників. А Симоненка сьогодні видаємо накладом 1 тисяча...

– А як сприймаються самі вірші, прочитані крізь призму часу?

– От інтересно, що  немає там тарабарщини! Хоча подекуди по–студентськи наївне. А в тому «Молодому журналісті« знайшов вірш, про який і Микола Луків уже не пам'ятає. Приніс, показав…

То до чого я веду? Хотілось би, щоб літературна молодь зберігала свідчення свого часу. Я і синам своїм кажу, особливо Богданові: пиши! Пиши щоденники. У тебе ж такі люди, факти, скільки зустрічей, скільки думок.  Скільки наїжджає людей, щоб зупинитися. І депутати ж, і чиновники. Веди! Не знаю… Я веду!

Я оце тебе, Олександре, ждав, сидів та почав… Візьми, використаєш.

Я взяв цей текст з рук  професора Василя Яременка, він перед тобою, шановний читачу.

«Сорок п'ять років тому після нелюдського побиття катами у міліцейській формі, хоча й з іншого охоронного відомства, помер Василь Симоненко. Помер, не доживши трьох тижнів до свого двадцятидев'ятиріччя. У Шевченківському краї, як писав поет Микола Громенко (Підоплічко) обірвалася золота струна. Сталося це в Черкасах, в ніч із 13 на 14 грудня 1963 року.

Це був третій рік мого навчання в аспірантурі.  За десять днів до смерті Василя відбулася презентація підготовленого мною двотомника Бориса Грінченка. Від цієї дати веду відлік своєї наукової роботи.

І ось через сорок п'ять років відбувається презентація чотиритомного видання творів Василя Симоненка під назвою «Спадщина». Це підсумкове видання: в ньому зібрано все відоме із написаного Симоненком. Щоб уникнути звинувачень у цензурі, я опублікував усе написане Поетом.

У моєму архіві зберігаються газети із публікаціями В. Симоненка за підписами В. Симоненко, С. Василенко, В. Щербань...».

Нехай ці слова відомого вченого, професора Василя Яременка стануть попереднім підсумком сьогоднішньої розмови з ним. Сподіваюся на наступні – вже в новому році, на шпальтах газети «Персонал плюс».

 

Олександр КАВУНЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика