ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

(Продовження. Початок у №№29, 34–37, 2008 р.)

… От і все, зітхнула вона й всміхнулася сама до себе, а подумки відзначила, що від  хвилювання на початку передачі зосталося хіба що по рум'янцю на кожній щоці.

Тепер можна зняти навушники, відкласти нотатки, поспіхом зроблені на початку передачі, взяти на студійному  столикові альбом, привезений з Єрусалиму. Той альбом Юлія Василівна так і не розкрила, хоча мала намір повідати про свої, можливо, дещо несподівані паломницькі мандри. Не встигла – то й що ж? Усьому свій час, мовлено в Біблії.

Зрештою, не мандрівка до святих місць, яка подарувала їй нещодавно чимало вражень, і не путівник, привезений звідти, бентежили її душу,  а ось ця книга в твердій темно–малиновій палітурці з написом «Колонщина» через усю сторінку.

На обкладинці – знайомий сільський краєвид: звивиста ґрунтова дорога, місток через давню й колись повноводу річечку Буча, ставок, а над ним –схилені в задумі верби. Далі, одна за одною, побрели за обрій хати. Та якось аж так, ніби разом з ними ішла за горизонт ціла епоха.

Традиційний український пейзаж.

А вразило небо – навдивовижу синє, василькове, воно ніби випрозорювало далеч, відкривало перспективу. А може – й майбутнє, якщо взяти цю височінь за красивий, обнадійливий символ.

Село з очима неба.

Багатюще історією, але й позначене вже стрімким сьогоденням; воно ж, динамічне й мінливе сьогочасся,  підхопило й село, змінює його обличчя,   а не лише миготить поміж дерев, коли мчати трасою, яка проходить тут на столицю, на Житомир, у ближні й далекі світи.

Нікуди від цього дня біжучого подітися, і не сховаєш голову в пісок, як відома істота з далеких австралійських помешкань. Бо це – наша земля, і нам на ній жити, порядкувати, відроджувати село.

Село з очима неба.

Так, їй сподобався цей образ, запропонований для художнього оформлення книги Анатолієм Марчуком – знаним митцем, корені якого також тут, в одному із сіл Макарівщини. Втім, як і Євгена Букета, він родом із Бишева, – автора історичного, але й воднораз напрочуд  сучасного нарису про давнє поліське село Колонщина.

Тішило, що під час радіопередачі чимало хто запитував, де можна придбати видання, розраховане не на зовнішній ефект і поверхове читання, а на роздуми про неперейдешні цінності українського буття. Ця книга, яка лежала тепер перед нею в столичній радіостудії, цікава насамперед тим, що історія Колонщини та довколишніх сіл подана через долі людей, котрі жили тут у різний час і залишили слід на прабатьківській землі…

Поглянула на ведучого, той поруч за студійним столиком наводив останні штрихи щойно закінченого радіодійства. Тільки–но вимкнув мікрофон, а тепер відкладав убік сценарій передачі. Сама назва її – «Мистецтво жити» – зобов'язувала рухатися думку від конкретики буднів і справ до узагальнень і досвіду, без якого той рух неможливий; від одноманітного, здавалось би, сільського повсякдення, де не дочекаєшся прозрінь, – до філософії буття, сповненого несподіванок, драматичних і навіть трагічних колізій.

Ще півгодини тому  він відрекомендував слухачам сільського голову Колонщини Юлію Василівну Пелешок, кажучи, зокрема, що гості  його авторської програми  не нав'язують іншим своїх думок, тим більше – рецептів, як вибудовувати життєвий сценарій, аби не загубити себе у вирі пристрастей і спокус глобалізованого, стократ непередбачуванішого, ніж раніше, світу, в якому людина і людство опинилися на зорі третього тисячоліття.

І так важливо не схибити, роблячи свої перші кроки в житті – ще там, у дитинстві, яке нібито не має стосунку до всього, що станеться потім. Бо передчуття долі, напевно, живе в людині змалечку, починається з отієї стежини, яка потім виростає в справжню життєву дорогу.

– Чи не так, Юліє Василівно?..

З уяви, з пам'яті, з незабутих крізь час і події відчуттів вихопилася на світ Божий Поляхова, де, як мовиться в народі, її пуповина закопана. Зринули перед очима обличчя й постаті односельців: у будні й свята, заклопотані й празникові, – тоді вони ніби різні, але душа у кожного – та ж, здавалось би,  не підвладна обставинам житейським.

Приїхавши в Поляхову, одразу впізнаєш ту окремішню й неповторну людську душу. Варто лише привітатися, розговоритись, усміхнутися по–земляцьки, повідати про те, в яких краях тепер твоя провідна зірка, що раніше палахкотіла над рідним селом.

Бо вони ж тут, у Поляховій, – від народження й до останнього подиху. Дехто за все життя навіть не виїжджав далі райцентру. Хіба що в базарний день продати те, що вирощено на городі, скупитися  – та й знову в село. А в церкву – завжди: по вихідних, особливо ж у християнські свята. Бо одвік вважали долю, яка не ходить на пораду до Бога, ненадійною.

Мигцем пригадала тепер Юлія Василівна, як мама, випроводжаючи її навчатися до Чернівців, казала, що добрі люди є і там, і скрізь. І якщо до них ставитися по–людськи, з душею, то й вони тим же віддарують.

Іще про щось своє, материнське говорила в напутньому слові, а затим перехрестила на дорогу й мовила тихо, але просвітлено, майже урочисто:

– На світі, доню, стільки Бога, скільки носиш у своєму серці…

Мама – з покоління тих поляховців, хто народився незадовго до другої світової. Здавалося, про щось інше, аніж як виживати родинами в ті лихі повоєнні літа, їм було годі й думати. На землю, на городик біля хати–мазанки дивилися як на порятунок. На корівку, якщо була змога стягнутися на неї. На луг за городами, який обдаровував ту  годувальницю травами.

Це – старші.

А молодші ще й до її, Юлиних, ровесників починали цей зрух у міста, осяяні вогнями, до вищої, як гадалося багатьом із них, культури. Чи справдилися їхні сподівання, чи щасливі? Хтозна. Доля дуже часто веде не як тобі хочеться, а як їй цього забажається. Через те немає життя без болю, без нездійсненного, а вона, Юля, може сказати лише про себе.

А ще додати, що пам'ятає ті мамині слова, в мудрості яких згодом пересвідчувалася не раз.

Стоячи тоді на порозі свого життя, намагалася інтуїтивно вгадати власну долю – і бачила її тільки контурно, розмито, ніби марево. Більше – в романтичному ореолі, аніж у реальному антуражі буття. Інакше звідки б виник на її мирному, за всіма ознаками – благополучному шляху охоплений війною Афганістан?

Та й завзяття, бажання випробувати себе навіть в екстремальних ситуаціях у юності їй не бракувало.

І що далі відбігала від стежок дитинства, самостверджуючись у дорослому житті, то більше переконувалася: долі в людині стільки, скільки є у неї сил боротися і робити добро на землі. Що вона, доля, все–таки частіше оминає слабших, а тулиться до сильних.

Сильних, звісно, – духом…

У вічкові студійного хронометра змигують зеленкуваті вогники цифр, невпинно відраховують час, ніби заохочують до слова.

Ведучий все ще очікувально дивиться на неї, поставивши своє перше запитання. Але як відповіси на нього стисло? Хіба можна переповісти долю – бодай тільки початок її? Це ж вам не розділ із книги прочитати. Але тим не менше…

Ось вона привіталася зі слухачами, почула свою першу, підхоплену, підсилену мікрофоном фразу. Затим ще одну й ще, вибудовувала незримий місток між собою і тими, до кого тепер лине її голос зі студії в центрі української столиці. А летить він у найвіддаленіші куточки краю.

Можливо, й там, у Поляховій, чують.

Почув же якось один близький родич, у своєму авто їдучи. Каже, що його приймач завжди на радіоканал «Культура» налаштований. Подивувавшися, зателефонував після передачі: «Чому не сказала?..» 

А й справді, мовила у відповідь, і відбулася якимсь жартом. Якщо ж серйозно, то чому, скажіть, її проблемами мають перейматися інші, нехай і зовсім не чужі люди? Вона звикла до випробувань, а вони – неминучі у будь–якій новій справі.

От і з радіо так. Якби ж і їй самій ще рік тому сказали, що матиме такий «радіоактивний» досвід, – не повірила б нізащо. А вона вже тут утретє чи вчетверте, багато хто впізнає її й телефонує до студії. Ніби раніше вони були знайомі, та, зустрівшись, чогось не договорили минулого разу. І вона відчувала цю довірливість, здається, навіть могла уявити людину, яку режисер з'єднував зі студією.

Відповідала такою ж щирістю, сповідальністю, хоча розуміла всю умовність спілкування через ефір, зважала на часові та інші межі й умовності такої розмови на відстані.

– Ви знаєте, – продовжувала після перших вступних фраз, – народитися – це вже доля! Важливо, які батьки пустили тебе на світ, чого навчали, який приклад показували. Чи в любові ти зростала, чи прихильність роду свого відчувала повсякчас. Батьки, родина, рід, сама атмосфера довкола тебе – корінчики, які живлять душу; в дитинстві ти ще пагінець, що всотує земні соки й виростає, аби побачити перегодом, які шляхи–дороги відкриваються очам і серцю за сільським вигоном.

Пишаюся тим, що мої розпочалися в подільському селі на Хмельниччині, серед добрих і завзятих до роботи людей, де я вчилася віддавати їм любові більше, аніж брати. Село Поляхова, між іншим, завжди було кращим з–помежи сусідніх, а місцевий колгосп і тоді славився, і нині – на висоті. В цьому я й зовсім недавно переконалася, коли разом із секретарем нашої сільради їздила на семінар з проблем місцевого самоврядування, який відбувався у Хмельницькому. А коли так, кажу Валентині Володимирівні, то як Поляхову обминути?..

Повертаючись із семінару, заїхали  до мами, заглянули у рідне дворище. Ввійшли в хату. Недовго, лише годину спілкувалися. А коли вже вирушили в Колонщину, то дорогою Валентина Володимирівна мені сказала: «Як я тобі заздрю по–доброму, по–світлому, що в тебе є мама…»

І справді: яке це щастя, що мама жива, що є можливість приїхати до неї. І водночас – ніби до самої себе, – тієї, якою ти була багато років тому. Про це кожен куточок рідного двору й села нагадує, спомини викликає, які деінде притлумлюються, забуваються. А тут зроджуються з якоюсь незнаною раніше силою і відчуттями.

Яка це втіха, думала я не раз, – прислухатися до маминого голосу, до її слів про одвічні сільські клопоти, без яких вона не мислить свого життя; до неповторної говірки, що не вивітрилася, не знівелювалася з часом, бо мама не виїжджала з Поляхової ніколи й нікуди, як ми, її дітвора, що один за одним випурхнули з гнізда і полинули світами.

У мами нас троє дочок. Нещодавно на її сімдесятиріччя найстарша приїхала з Нєфтєюганська, а молодша сестра – з Києва. Всі зібралися – з чоловіками, дітьми, внуками. Найближчі родичі зійшлися…

Мама  і в малецтві моєму,  і в юності  була  і зараз для мене мов свята, не лише таємниця народження, а й таємниця самого існування. У всьому світі немає для мене людини з чутливішим серцем, ніж у мами. Пригадую, вона і  тоді виглядала мене біля воріт, як чекала мого повернення завжди.

Свого часу я довго берегла од неї одну таїну, гадала, вона не знатиме, а мама чула серцем. Вона молилася за мене, за моє життя, і тому там, в Афганістані, я не загинула.

Для мене вона не старіє, та й сама не зізнається в цьому, а тільки докине, бува, з усмішкою, що скільки б не робила, дітки, не бігала по господарству, а вже таки втомлююся. Що ж ви хочете – з ярмарку повертаюся…

В родині навчили мене працювати, не боятися ніякої роботи. І досі згадується пора, коли разом з усіма копала картоплю на городі. Вересень, сонце не палюче, а лагідне, як материнська ласка, пахощі прив'ялої трави і картоплиння. Здається, що то сама земля дихає життєтворно. Там же, у родині, я осягала вміння спілкуватися з людьми, яке нині мені в пригоді, як ніколи, вчилася розуміти їхні прагнення, звички, навіть примхи. Звідти – й відчуття того, що продовження роду – головне покликання людини. Турбота, щоб квітнула твоя гілка на родовідному древі…

– Завтра по всій Україні спалахнуть свічки пам'яті, які нагадають нашим співвітчизникам про трагедію, що сталася сімдесят п'ять років тому. Мільйони українців загинули, скільки родовідних гілок усохло, так і не заквітувавши… – сумовито нагадав ведучий.

– Так, їх були мільйони – морених голодом, – підхопила цю думку Юлія Василівна. – Але вмерли не тільки вони. Смертельна блискавка вцілила в генофонд нації, перервала історію українських родоводів. Ця прірва не заповнена й досі.

Бабуся Олександра мені про голод розповідала. Про те, який то був жахливий час, як умирали люди. Їх знаходили у спорожнілих хатах, у дворах і полях, на узбіччі доріг, на вокзалах і міських майданах, бо від смерті не було сховку ніде. А в цей час так звані активісти в шкірянках і при зброї ходили дворами. Довгими, як списи, штрикачками промацували все і скрізь, де міг бути захований хліб. І коли знаходили – забирали весь, до зернини…

Але й потому ще довго  ніби якесь прокляття висіло над краєм, над усією Україною – про мор мільйонів забороняли навіть згадувати, а говорити натомість про світле майбутнє, яке партія провіщала, а воно не наставало…

 

Олександр КАВУНЕНКО,
Київська область
(Закінчення в наступному номері)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика