ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТЕХНОЛОГІЯ ГОЛОДОМОРУ

У видавництві МАУП «Видавничий дім «Персонал» вийшла книжка «Голодовка на Тальнівщині». Присвячена вона національній трагедії в Україні – 75–й річниці голоду–геноциду 1932–1933 років. Книгу підготували працівники районного музею історії хліборобства та члени районного осередку Асоціації дослідників голодоморів в Україні. На її 296 сторінках опубліковано документи більшовицького режиму, які стосуються Тальнівщини, спогади очевидців, публікації районних газет того часу, а також народну творчість про голод. Книгу видано коштом підприємств, організацій, закладів району, за що їм щира вдячність. Про важкі сторінки нашої історії, про голодовку в одному з найхлібніших районів тодішньої Київської області розповідає автор–упорядник доктор філософії в галузі культурології Вадим Мицик.

Що голод 1932–1933 років був штучним і проведений насильно, про це нині стверджують майже усі дослідники цієї національної трагедії в Україні. Люди в нашому краї в ті роки відчули на собі це сповна. Повсюдно було створено ударні бригади, які забирали збіжжя до зернини, а хліб до крихти. Навіть їжу з горшків якщо не забирали, то виливали, щоб люди не мали нічого їсти. «Ударники» були озброєні металевими штричаками і ними проштрикували солому, землю, вишукуючи «приховане зерно». Така організація була повсюдною, а це підтверджує, що систему розроблено і застосовано владою.

Організаторів голодомору тепер прикривають збірним поняттям «сталінщина» або «більшовицький режим». Треба бути точнішими. Голоди в Україні – 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 роках – організувала новітня Російська імперія під вивіскою «Радянський Союз« під проводом Всесоюзної комуністичної партії більшовиків. Хто тепер найбільше заперечує, що голоду–геоциду в Україні не було? Росія і комуністична партія. Політичні канібали, захопивши владу, вилили історичну злість на український народ. Вони розрахували, що за два роки голодування в народу як цілісної етнічної одиниці паралізується воля до активності, до спротиву. Тому голоди в Україні тривали два роки і повторювалися через десять. Таке не сталося у 1946–1947 рр. тільки через те, що завадила Друга світова війна.

У катів – організаторів голоду є імена. Найперше – це голодоморна трійка – Сталін, Молотов, Каганович. Вони прислали в Україну своїх поплічників – «комісара голодомору» росіянина Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У, єврея Менделя Хатаєвича секретарем Дніпропетровського обкому, потім секретаря ЦК, німця Євгена Вебера секретарем Одеського обкому. У них під контролем було керівництво УСРР – перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор,  голова раднаркому Влас Чубар, голова ВУЦВК Григорій Петровський, начальник ГПУ Всеволод Балицький. Київським обкомом компартії керував Микола Демченко, а Тальнівським райпарткомом – Ковалець, якого за заслуги у 1933 році перевели на роботу в обком. Райвиконком у Тальному очолював Бортняк. Начальником «робітничо–селянської» міліції був Кічай.

Міліції надали необмежені права. Людину можна було безпідставно заарештувати і навіть вбити на місці. У Вишнополі міліціонери відвели на цвинтар двох чоловіків і заставили для себе копати яму. Одного з них застрелили, а Андрія Росляка живого прикладами заштовхали в яму і засипали землею. В Папужинцях, коли виселяли з хати Івана Жилюка з дітьми, його сестра дуже голосила і за це її міліціонер тут же, на подвір'ї, вбив.

Такі методи розправи над людьми  підтримувалися владою. В Тальному «робітничо–селянську міліцію» очолював якийсь Кічай. У районній газеті «За суцільну колективізацію» 15 жовтня 1932 року вміщено два фотознімки за весь рік – начальника міліції із секретарем райпарткому Ковальцем та головою райвиконкому Бортняком. Всі публікації в газеті спрямовані на те, щоб чим побільше забрати в людей хліба «для держави». Заголовки сповнені ненависті й закликів до насилля: натиснути на куркуля, дати відсіч куркулям, засудити куркуля, посилити боротьбу за хліб, трощити саботажників і тому подібне.

Примус і розправи були в основі колективізації та хлібозаготівель. В колгоспі «Більшовик» с.Романівка взагалі пішли по тюремному принципу, створивши примусову колонію у хаті розкуркуленого селянина Олександра Наталича. В темній будівлі людей ув'язнювали не тільки за непокору, висловлювання, а й за недоброзичливий погляд. В ній катували односельців голова колгоспу Іван Ковіня, голова сільради Федір Почапський та активісти Савка Залізняк, прозваний Залізкою, Яреста Наталич, Омелько та Денис Паськи. Кількох чоловіків у примколонії забили на смерть, серед них і Сільвестра Юрпольського. А ще непокірним  активісти спалювали хати.

Якщо в інших місцевостях голод розгорівся з осени 1932 року, то в селах Уманського, Бабанського, Буцького, Тальнівського районів він почався ще з початку 1932 року. Справа в тому, що при допомозі органів ГПУ–ОДПУ СРСР в Україні опробували технологію знищення українського народу засобом голоду. Для експеременту було взято Вінницьку область. До неї і приєднали десять районів Київщини від Монастирища до Звенигородки. Каральні органи в Україні очолював Всеволод Балицький – ГПУ, НКВС. Одночасно він був і надзвичайним представником ГПУ–ОГПУ СРСР (пізніше органи МГБ, КГБ) в Україні. Ось наслідок експерименту. В доповідній записці Вінницького обкому партії до ЦК КП(б)У читаємо, що смертність і опухання від голоду у Бабанському районі «дойшла до крупных размеров». У моєму рідному Вишнополі у квітні 1932 року померло з голоду понад 60 чоловік, а в сусідньому Кам'янечому – 37. У Фурманці Уманського району за 10 днів квітня 1932 року померло 27 осіб, а з 1 по 5 травня – 24. В селі Дмитрушки щодня помирало по 5–6 чоловік. Отже, технологію голодомору було відпрацьовано і під осінь 1932 року на повну потужність застосовано по всіх областях Радянської України.

Кістлява рука голоду в цих районах і виморювала людей найбільше. Велику смертність зафіксовано на 1 березня 1933 року в районах Букському – 841, Тальнівському – 188, Монастирищенському – 283, Звенигородському – 189 чол., тоді як в Корсунському – 20, Золотонішському – 47, Городищенському – 71. В Уманському районі взагалі голодувало 35–50 відсотків населення.

Люди чинили опір насильницькій хлібозаготівлі. Так, у селі Доброводах Бабанського району селяни відмовилися здавати зерно, а автомашини з МТС, які за ним приїхали, закидали камінням. Керівників села звинуватили в усьому разом: «Петлюрівщина, дезорганізація, систематичне пияцтво, організаторами якого є керівна верхівка партосередку: секретар Ізувітов, голова сільради Черевко, член правління колгоспу Горбань П., яка систематично пиячила, занедбавши боротьбу за всі господарсько–політичні плани, особливо – хлібозаготівлі...»  Всіх трьох виключили з партії, справу передали до суду, а в партосередку зробили чистку. Доля  їхня була приреченою.

Від голоду потерпали не тільки люди, а й худоба. В Тальнівському районі більше половини коней були не придатними для будь–яких робіт. Щоб мати хоч якийсь харч, вихудалих коней забивали. У квітні 1932 року прирізали 58 коней. Це було розцінено як злочин перед державою. Районна газета  писала, що вихудалість коней є роботою ворога. Конюхів карали як злочинців. Отже, над людьми московсько–більшовицький режим розправлявся за будь–яке порушення, незалежно від того, чи була провина.

Худоба була законтрактована, і її без дозволу не дозволялося ні продати, ні різати для власного спожитку, а тільки здати в колгосп чи в державу. Щоб порятувати сім'ю, житель с.Баланівка Бершадського р–ну Леонід Максюта зарізав лоша. За цей «злочин« його засудили на п'ять років. У тюрмі він вижив, а жінка із синами Мишком та Грицьком померли з голоду. Ось приклад із розправи по закону «про п'ять колосків».  Дитина Маруся Кисіленко 1933 року зібрала на полі жменю колосків. За «злочин голодної дитини» засудили батька Силу на п'ять років тюрми. Там чоловік вижив, а жінка Клава із п'ятьма дітьми померла на волі. Сергій Сорока з Тального згадував, що коли він повернувся із ув'язнення з Комсомольська–на–Амурі 1933 року, то воля йому стала гірше будь–якої тюрми. В'язень Маутхаузена Федір Біленко з с.Гордашівка пише, що радянська голодовка 1933 року була страшнішою за фашистський концтабір – там давали їсти хоч якусь бурду.

Приклад сім'ї Прудиусів і трагічний, і дещо містичний. «Ударна бригада» вичистила в них усе зерно. Чоловік Клим помер з голоду. Восьмеро дітей попухло. Мати Гафія Андріївна пішла в сільраду, щоб дали хоч жменю з того зерна, що забрали, аби порятувати дітей. Голова її облаяв, а вона назвала того, що на портреті, і того, що за столом, злочинцями. Жінку відразу арештували і засудили до вищої міри. Із дітей–сиріт вижив тільки старший Яків. Хлопчина, на відчай божий, добрався до матері на заслання в Казахстан і там обоє вижили. 

З початку 1933 року названі райони були знову повернуті до Київської області. Одначе запущений маховик голодомору в них закрутився із нищівною силою. В березні жителі Бабанського району, в складі якого числилися села Вишнопіль, Легедзине, Тальянки, звернулися до керівництва держави за продовольчою допомогою. На їхні прохання більшовицька влада розпорядилася максимально укріпити «партийными, советскими, милицейскими работниками и работниками ГПУ таких рассадников разложения колхозников, как Бабанский район» (31.03.1933). До кінця травня в районі була найвища смертність – 19064 чол. Наркомат охорони здоров'я повідомляв ЦК КП(б)У, що в Букському районі голодує 14920 осіб, в Уманському – 13204, в Тальнівському – 10591. Ці дані виявилися неточними, бо коли перевірили Тальнівський район, то виявилося, що насправді голодувало удвічі більше – 22600 осіб.

У сусідньому Новоархангельському районі Кіровоградської області від голоду повимирали цілі села. Їх заселяли людьми із Надзбруччя. Для цього в Тальному створили пункт переселення, з якого людей відправляли по безлюдних селах і хатах. Спогадами про цей час діляться Фросина Густенко, Ольга Савчишина, Зінаїда Лозовська. Злочинство продовжилося і в 1937 році – більшість чоловіків репресували і знищили.

Люди кинулися від'їжджати – втікати від голодної смерті на рідній землі. Злочинна комуністична влада відразу зреагувала на це. На засіданні політбюро компартії України прийнято постанову за підписами секретаря ЦК Менделя Хатаєвича та голови раднаркому Власа Чубаря про припинення продажу квитків за межі України: «Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам и неимеющим удостоверений РИКов о праве выезда«. (Прот. №110, п.10) Партійний документ добивав голодних.

Якщо низка керівників у ті роки і тепер прикривають голод–геноцид демагогією про «неврожай, продовольчі затруднення», то секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич був відвертим у своїй злобі: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Ця боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої впертості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну». Отак компартійні хатаєвичі розправилися з українським народом! Додамо, що всі тут названі кати, окрім трьох верховних, стали жертвами. Влада, прикриваючи сліди голоду–геноциду, як планетарного злочину, через кілька років їх репресувала. Ця участь постигла й комісара ГПУ В.Балицького. За виконання програми голодомору в Україні його вибрали членом ЦК ВКП(б), а в 1937 році розстріляли як «ворога народу».

Зауважимо, що за чотири роки Другої світової війни 1941–1945 років загинуло 5–8 мільйонів українців, а за неповні два роки умертвлено голодом понад 10 мільйонів. Хоч ця цифра неточна – кількість жертв коливається від 7 до 15 мільйонів чоловік. Науковці стверджують, що в московському архіві ЦУМГО є дані про смерть від голоду по кожному району України. Розкрити їх – означає підтвердити злочини імперської політики Росії, керованої  Всесоюзною комуністичною партією більшовиків проти українського народу. Наведемо дані в розпал голодовки. Італійський консул Серджіо Граденіго у своєму звіті 22 червня 1933 року писав: представники уряду говорять, що в Україні від голоду померло 9 млн чол. В університетських колах шириться думка, що «жертви складають 40–50 відсотків населення – цифра, яку я вважаю найвірогіднішою (10–15 млн.)».

У звіті від 31 травня 1933 року консул Граденіго точно вказує, з якою метою московсько–більшовицький режим організував голод: «Цей голод штучний і спеціально створений для того, щоб «провчити селян»… Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни й етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ, про українську проблему, бо Україна стане де–факто територією з переважно російським населенням… Голод і далі шаленіє й нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха». Отож сьогоднішні труднощі нашого державного будівництвав є наслідками голодів 1933 та 1947 років.

Нелегко давалися дослідження голодів у селах Тальнівського району нині Черкаської області. Доводилося переборювати спротив партійного керівництва району. Спільно із заступником голови райвиконкому Віталієм Медведєвим ми організували 1989 року записування імен умертвлених голодом в районі. До першого заходу про голодомор в Радянській Україні «Міжнародний симпозіум Голодомор–1933» у музеї історії хліборобства уже були списки майже по всіх селах. Вони стали базовими при створенні книжки «Голодовка на Тальнівщині». Понад 10000 чоловік було умертвлено голодом. Cвідчення людей, котрі пережили цю національну трагедію, розкривають картину злочинств, які чинили московсько–більшовицькі узурпатори.

Такою високою і невідшкодованою ціною заплатили українські хлібороби за «соціалістичний спосіб життя» у російській комуністичній імперії під вивіскою «Радянський Союз».

– Вадиме Федоровичу, кілька слів скажіть, як творилася книжка?

– Перше, це плід тривалої праці. Матеріали ми почали збирати ще за радянського часу. Із 92 ілюстрацій більше половини експонувалося в музеї. Згодом по них ми правильно розкривали події і вчинки злочини влади. Творилося важко, бо кожну людину, кожен факт голодної смерті доводилося душею оплакувати, бо це не тільки смерть людини–мученика, а злочинне знищення українського народу в ім'я видуманої ідеї.

– У книжці подано списки умертвлених голодом з усіх сіл району. Як вдалося їх скласти?

– На пленумах районної організації Товариства охорони пам'яток історії та культури я неодноразово порушував питання про переорієнтування червоних слідопитів від листування з ветеранами війни на збирання імен людей, померлих із голоду. Партійне керівництво категорично виступило проти. Весною 1988 року із цією пропозицією я виступив на обласному пленумі. Мене підтримав секретар обкому компартії Анатолій Чабан. Я попросив його вплинути на районне керівництво. Це видали за ініціативу райкому партії, і ми спільно із заступником голови райвиконкому Віталієм Медведєвим організували виявлення імен умертвленних голодом. Водночас ставили питання і про встановлення пам'ятників. У 1990 році в нас уже були списки по всіх селах. На міжнародний симпозіум «Голодомор – 1933» ми поїхали із конкретними даними. Списки зберігались у фондах музею і стали основним матеріалом у створенні книжки.

– Які ж втрати населення району від голоду?

– Всього знищено голодом понад 10000 осіб. Відомо, що тільки на новому цвинтарі Тального, біля колгоспу Чкалова, похоронено більше семисот осіб. А ще хоронили на кладовищі біля цукрового заводу, на узліссі з майданецької сторони. Ще немає в нас даних по селі Чеснополі, хуторах Добрянці та Новопавлівці.

– Як увічнено пам'ять наших предків, які померли мученицькою смертю?

– У Мошурові була група чоловіків–ентузіастів, і в 1989 році тут відкрито перший пам'ятник у районі. Тоді ж їх спорудили в Поташі, Лісовому (Беринці). Тепер їх в районі є 27, із них – три меморіальні комплекси: в Гордашівці, Глибочку, Кривих Колінах. В останньому на гранітних стелах викарбувано імена умертвленних голодом, а поруч – поминальна каплиця. Він споруджений за проектом і коштом патріота села Володимира Мовчана.

Знімок цього пам'ятника вміщений на обкладинці. Більшість монументів встановлено на видних місцях. Тепер потрібно на місцях масових поховань насипати могили і встановити принаймні хрести із відповідними написами.

– Коли, власне, почалася голодовка у наших селах?

– З початку 1932 року. Теперішні десять районів Черкаської області від Монастирища до Звенигородки раптом передали до Вінницької області. Саме вона стала полігоном, на якому випробовувалася технологія голодомору. Так, на початку квітня 1932 року у Вишнополі опухло і вмерло понад 60 осіб.

У 1933 році районів повернули назад до Київщини. Саме в цих районах наймасовіше помирали люди від голоду. Говорячи про нього, не потрібно забувати і про 1934 рік, бо й він був смертоносним. Люди тяжко виходили з голодоморного жахіття.

– Ми знаємо, що організатором голоду була сталінщина. Конкретно хто саме?

– Будьмо точнішими.  Конкретно втілювала її всесоюзна комуністична партія більшовиків. Безпосередніми організаторами були Сталін, Молотов, Каганович. Вони прислали в Україну своїх емісарів: Павла Постишева,  Менделя Хатаєвича,  Євгена Вебера. У них під контролем були секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова раднаркому Влас Чубар, голова ВУЦВКу Григорій Петровський, комісар ГПУ Всеволод Балицький, який, до речі, й проводив голодоморний експеримент на Поділлі. Київським обкомом компартії керував Микола Демченко, а Тальнівським райпарткомом – Ковалець. Начальником «робітничо–селянської міліції» в районі був Кічай. Безпосередньо в селах політику голоду здійснювало керівництво села та колгоспів з партійно–комсомольським активом. Система була чітко розроблена. І таких голодів в Україні за 70 років більшовицького режиму було три, і повторювалися вони через десять років.

– Люди часто кажуть, нащо вам 1933 рік, подивіться краще, що тепер робиться…

– І правильно кажуть. Остання моя стаття в збірнику так і називається: «Винародовлення триває». В ній розкрито, як за допомогою криз, нестатків, алкоголю, наркоманії, куріння, хімізації, ворожі Україні сили продовжують нищити наш народ, паралізовують його волю, знищують культуру. Засоби невидимі, але згубно діють на етнічний організм народу.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика