ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ІДЕОЛОГІЯ РАБІВ

«В Україну глибоко в'ївся більшовизм, а це ідеологія рабів», – переконаний відомий художник Сергій Якутович. На недавньому кінофестивалі «Молодість» художникові Сергію Якутовичу вручили спеціальний приз «За внесок у розвиток українського кіно». Для української інтелігенції ця постать важливіша й значиміша, ніж певні «рамки» фахової діяльності. Його батько – геніальний художник Георгій Якутович – один із творців кіношедевра «Тіні забутих предків» (режисер Сергій Параджанов). Прабабця була особистим секретарем Грушевського, а дід по маминій лінії навчався в одному класі з Булгаковим.

Сергій Якутович – автор сотень унікальних живописних творів, його виставки проходили в Америці, Франції. Останнім часом художник працював над одним із найбільш очікуваних кіноблокбастерів 2009–го – «Тарас Бульба» (режисер Володимир Бортко). А на зламі ХХ–XXI століть Якутович візуалізував образний світ картини Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» – фільму з важкою і скандальною долею. Про «Мазепу» і «Бульбу», про Іллєнка й Бортка, про батька–художника і Сергія Параджанова, про батьківщину та її відчуття – розмова  з майстром..«Мазепа – це пам'ятник нашій неспроможності»

– Сергію Георгійовичу, хотілося б розпочати розмову саме з «Мазепи». Як ви сприйняли свого часу розгромну критику цього фільму? Тільки вас і пощадили, віддавши належне прекрасному художньому вирішенню?

– Не можу об'єктивно оцінювати фільм. Я – один із авторів. Так, мені боляче за результат. Але я звик до болю... Наприклад, прожив три роки в Іспанії, і в мене сталося там нещастя: втратив 150 величезних картин. Після цього прокидався уночі в сльозах. Адже я їх зробив, я це прожив! Те ж саме можу сказати й про «Мазепу». Цей фільм – підбиття підсумків за 16 років української незалежності, результат усіх наших бажань, потуг, декларацій (як у політиці, так і в мистецтві). І це зроблено не бездарно, а талановито. Але... Ще в процесі роботи я розумів, що робимо щось не те. При цьому нескінченно вірив Юрієві Герасимовичу, я люблю його й жалію. Можу точно сказати, що фільм «Мазепа» потрібен Україні. Але якій Україні?

– Якщо потрібен, то чому цей фільм зник? Його неможливо придбати навіть на DVD. Ви не намагаєтеся якось домогтися права на життя картини?

– «Мазепа» належить не Спілці кінематографістів, не Мінкульту, а певній людині. А людина сказала, що українська нація ще не дозріла до такого фільму. Може, це навіть на щастя? Адже Юрію Герасимовичу треба було створити міф.

Я дивився цю картину тричі. Перша версія тривала майже чотири з половиною години – я її дуже люблю. Бо до цієї кіномови протягом трьох годин тільки звикаєш. Пригадується показ «Мазепи» у Києво–Могилянській академії. Тоді я номінувався на Шевченківську премію і в мене була виставка. До закриття виставки ми й організували перегляд.Але що ж таке сам Мазепа? Це пам'ятник нашій ідеологічній і моральній неспроможності! Мені ж як художникові в цьому проекті дали абсолютну свободу.

Цю картину подивилися люди, які сприймали її, замислювалися про себе в цій країні і в цьому світі. А це і є сила мистецтва.

– Ви створили майже півтори тисячі квадратних метрів картин–декорацій для «Мазепи». А після зйомок Іллєнко їх нібито спалив... Невже не можна було це зберегти?

– Не зовсім так. Це теж певний міф. Насправді дві вантажівки декорацій залишилися, вони лежать у підвалах Києво–Могилянської академії. Разом із рештками від помаранчевої революції... Це звичайний підвал, там бігають пацюки. Для мене цей факт – навіть певний знак. Я сказав, що можу все це подарувати, будь ласка! Загалом для «Мазепи» я зробив 1350 кв. м декорацій. І тільки половина з них залишилася. Для мене важливо, що я це зробив, а те, що цим не вміють користуватися, – проблеми не мої.

Все, що отримав у цьому житті, я зробив сам. Я як піонер – завжди готовий працювати. Персональну виставку? Будь ласка!

Недавно до мене звернулися з проханням допомогти продумати симпозіум щодо скульптури в Батурині. Я кажу: «Жодних проблем, а яка концепція?» Кажуть: «Та немає в нас концепції». – «Я зроблю вам чотири варіанти... Це всього шістнадцять пам'ятників. Будь ласка, дарую». Потім якийсь мій малюнок взяли за основу для пам'ятника в Батурині. Тепер у мене немає жодного морального гальма, яким раніше була моя дружина. Я не люблю своїх картин... Усе, що виставлено тут, у майстерні, – цим займалася моя дружина. Я лише люблю працювати й постійно налаштований тільки на роботу. Працюю щохвилини.

Тепер ілюструю кіноісторії… Продюсер Олег Кохан замовляє «Сторі бокс». За сценарною заявкою, художник першим малює картину, а потім уже долучається знімальна група.

ЩастЯ – це коли його усвідомиш

– Як часто у вас є можливість виставляти свої роботи? Де проходили ваші виставки останнім часом?

– У мене було чотири виставки в Штатах – у найбільших містах і музеях. Досі в паспорті віза, я туди не поїхав. Була виставка три роки тому в Парижі. У мене повна майстерня робіт. Подивитися? Будь ласка! Купити? Поговорімо! У цьому виявляється моя «андеграундність». Ніби навіть обласканий владою. Вони ніколи не бачили, що я роблю, але завжди знали, що працюю.

За вісім років зробив вісім фільмів, написав близько двохсот картин. Як усе виходить – сам не розумію. Ось недавно запропонували зробити балет. На мить замислився, а потім: чому б і ні? Коли я був в Іспанії, мій хазяїн привіз мені полотно три на чотири метри. І вийшло. Потім він привіз полотно трохи менше: «Напиши ще!» Написав. І той–таки хазяїн приїхав уночі: «Маю сміливість запропонувати контракт...« Що з цього вийшло – інша розмова. Та в цьому й є щастя. Коли відповідаєш за себе і за все, чого ти хочеш від життя.

– Які негативні й позитивні явища в арт–мистецтві сучасної України ви б нині визначили?

– Гадаю, жодних негативних тенденцій уже немає. Негативне й позитивне було на Майдані. Найголовніше тоді побачив: в Україні живуть небайдужі люди. Усі кричали про Україну – і помаранчеві, і біло–голубі. Адже в Україну глибоко в'ївся більшовизм, а це ідеологія рабів. З нею ми не знаємо, що таке любов. Та ми не марно прожили ці роки. Чогось навчилися. Ми почали приглядатися до самих себе. Навчилися чітко означувати своє ставлення до світових цінностей.

Тільки треба отримувати задоволення від процесу життєтворення, а не чекати...

До 45 років я був страшним песимістом. А потім, коли мене в Іспанії настиг повний крах, і я залишився сам – зі своєю глухотою, зі своїми дивацтвами, з незнанням мов, тоді й почав інакше сприймати світ. Відтоді прожив десять приголомшливих років. Зробив стільки... Що таке щастя? Щастя – це коли його усвідомиш. Усвідомлення щастя і є щастя.

– Працюючи з відомими режисерами – Іллєнком, Бортком, як ви будуєте з ними свої стосунки: чекаєте їхніх пропозицій чи відразу пропонуєте художні образи?

– Ні, звісно ж, сам... Художник у кіно – найбільш невдячна професія. Його тільки використовують – нескінченні задники, декорації... Ось недавно робили фільм «Втрачений рай» за Гоголем. Пригадую виступ Розанова на відкритті пам'ятника Гоголю... Він сказав: Гоголь визначив, що таке народ. Доти не було поняття «російський народ». Тому в кожній людині сидить Гоголь. І який же був Гоголь? Про це й намагалися розповісти. У фільмі грає один актор – Олексій Вертинський. Він не гримується, тільки міняє костюми.

До цього фільму я зробив 29 портретів Гоголя. Потім відтворив гоголівських героїв. Я все це намалював... Тому що 2009–й – рік Гоголя, Український дім запропонував мені виконати роботи. Наступного року – 300–річчя Полтавської битви. І я готовий малювати Україну так, як її розумію, люблю.

– Як у вас складалися стосунки з Володимиром Бортком під час роботи над «Бульбою»?

– Два роки працював на цей блокбастер. І всі мої ескізи втілились у життя. А  з «Тарасом Бульбою» я взагалі все життя. Коли ще не вмів читати, мені тато читав цю повість. Я видав книжку «Тарас Бульба», причому все видання розкупили, її не можна знайти ніде, навіть на складах...

Саме тоді моя дружина сказала, що серйозно хвора. І я замислився: що ж робити, адже треба якось її лікувати, а грошей немає. І тут дзвінок: «Добридень, вам телефонує режисер Бортко. Ступка сказав, що ви могли б бути художником у моєму фільмі…« Спочатку подумав, що це кепський жарт. Але чомусь одразу погодився.

Володимир Володимирович приїхав до Києва. Ми читали сценарій. А доти я часто малював Ступку. Я розумів: у Ступки певний типаж, тому треба зробити грим особливим. Слава Богу, Богдан Сильвестрович мене переконав, що Бульба може бути й «інакшим». Раніше я уявляв у цій ролі тільки Олексія Петренка. Хоча, чесно кажучи, з усіх гоголівських творів найбільше не люблю саме «Бульбу». Є там певний елемент фашизму...

У роботі над фільмом я був також консультантом із багатьох питань. З'ясувалося, багато знаю, навіть чим козаки вмивалися. Адже все прожите, прочитане, побачене десь там зберігається. А потім була робота: Москва, Петербург, Польща.

– Ви вже бачили готовий матеріал «Бульби»? Щось можете сказати про майбутню картину?

– Давайте не будемо до прем'єри говорити. Можу сказати одне: Богдан Сильвестрович Бульба або Тарас Сильвестрович Ступка, як ми його жартома називали, попри творчі суперечки з режисером, усе–таки зіграв геніально. Моя невістка–француженка, коли приїжджала, дивилася чорновий варіант... Вона сказала: «Ніколи не бачила такого геніального артиста!» А як знято і як поставлено – про це поговоримо потім...

Ми створили в Запоріжжі велетенський арсенал – шаблі, костюми. Хотіли уникнути червоних шаровар. У тому, що вони з'явилися, – не моя «заслуга». Я зробив усе, що міг. І цим укотре здивував себе.

«Якщо завтра з'явиться Вуді Ален, то й із ним працюватиму над екранізацією…»

– І Іллєнко, і Бортко – емоційні, навіть конфліктні люди. У вас часто виникали з ними суперечки, скандали?

– Ви знаєте, мені одного разу сказали, що я увійду в історію кіно як людина, яка, працюючи з Юрієм Іллєнком, жодного разу з ним не посварилася. Просто завжди знаю, з ким працюю і де. Одного разу мій батько зауважив: «Я знаю, чому не став алкоголіком. Тому що знаю, що п'ю і з ким п'ю».

З Юрієм Герасимовичем мені було дуже комфортно працювати. Конфлікти стосувалися тільки роботи.

яЗа рейтингами в Росії повість «Тарас Бульба», до речі, на лідируючих позиціях. Але ж Тарас – перший позитивний герой–українець. Це про нас. І коли росіяни вбачають свій ідеал саме в нас, то, отже, ми і є для них тим ідеалом? Хитро, правда ж?

Ще багато років тому, я зрозумів, що треба бути досконалим, але досконалим в усьому. Ступка, наприклад, каже: «Щоб стати стовідсотковим українцем, треба стати ст– Ви колись малювали комікси з історії України... Зробили б тепер новітню історію України – теж у коміксах (уже через 18 років)?

– Свої комікси я закінчив Чорнобилем. Це були комікси в малюнках – «Історія України: від Гостомисла до Чорнобиля». Дві з половиною тисячі малюнків. Відтоді минуло багато років. Я щороку чекаю: може, хтось зробить аналогічне? Раніше це тривожило. Тепер – дивує. Невже мені знову доведеться робити комікси?

Так, можу зробити... Але я робив не тільки комікси, а й великі графічні серії. Ілюстрував «Чорнобиль» Юрія Щербака. Як художник я прожив уже все... Так, малював чорнобильську тему, але не саркофаг. Адже це було справді страшно: солдати в протигазах косять траву біля постаменту Батьківщини–матері; цвітуть каштани; зовсім немає дітей...

– Чи пам'ятаєте розповіді батька про створення фільму «Тіні забутих предків»? Чи очікував він міжнародного резонансу?

– Була одна історія. Ще дитиною в Каневі на дачі я прочитав на стовпі оголошення: «Потрібні хлопчики 12–15 років для зйомок у фільмі». Тоді мені було років дев'ять. Зйомки планувалися на косі. Я прийшов рано. Човна, який за десять копійок переправляв пасажирів, там не було. Тож довелося добиратися вплав. Дивлюся: машина, пісок, обгоріле дерево, фургони, з яких виходять молоді гарні напівголі люди... Виявляється, знімали «Іванове дитинство» Тарковського. Якщо пригадуєте, наприкінці фільму – біжать хлопчик із дівчинкою. То цей хлопчик – саме я.

Уже потім, коли Тарковський привіз на студію «Андрія Рубльова» і ми з батьком пішли дивитися, там виявився й Сергій Йосипович.  Він запропонував, щоб я попробувався на маленького Іванка. Я пройшов проби. Але мама сказала, що це «розбещення» і краще мені йти в художню школу і справами займатися.

 Перший малюнок я намалював у чотирирічному віці. Це був Дон Кіхот. Батько мене повів на прем'єрний показ у кінотеатр «Жовтень» на фільм Козинцева «Дон Кіхот». Після перегляду я наче збожеволів! У мене навіть підвищилася температура. Батько запитував: «Що коїться? Чому страждаєш? Треба намалювати». – «Я не вмію...» Тоді батько взяв журнал, у якому була маленька репродукція роботи Пікассо. І сказав: «Ось цей дядько – великий художник, а малює як ти...» Тоді я взяв аркуш, намалював і підписав: «Дон Кіхот». Батько: «Це чудово! І тепер ти не маєш права малювати аби як».

Мої нескінченні хвороби в дитинстві породжували нескінченне читання книжок. Батько читав. Я бачив лише його рухливе підборіддя. А потім думаєш: звідки ти це знаєш? Одного разу до нас приїхав Юрій Іллєнко й каже батькові: «Подаруй мені на літо сина!» Він тоді знімав фільм «Вечір на Івана Купала». І я все літо працював асистентом художника – фарбував макети будинків, розмальовував у срібний і золотий колір коней. Це ж здорово – світ кіно. Й іншого світу бути не може.Ще один спогад... Коли мені виповнилося 16 років, я отримав паспорт і поїхав із друзями на Соловки. Хотіли влаштуватися на промисли. Але так сталося, що вони поїхали, я залишився сам. Гроші й теплі речі віддав їм... Вони ж насамкінець сказали: «Та гаразд, зателефонуєш завтра батькам, вони все тобі пришлють...» Але я не зателефонував, а влаштувався на острів працювати разом із «бичами». З тими, хто відсидів великі строки й не мав права жити у великих містах. Я «завоював» їх усіх – розмовами, розповідями. Це була моя велика особиста перемога. Вони мене потім дружно проводжали. Я приїхав у Київ, уявіть, із трьома тисячами карбованців. Цього виживання мене й навчило кіно.

«Моя прабабця була особистим секретарем Грушевського»

– Кажуть, у вашій сім'ї зберігають перекази про старовинний будинок на Андріївському узвозі, де у ваших близьких колись зупинявся Тарас Шевченко?

– Так, у нас колись був будинок на Андріївському узвозі під номером 34. Це навпроти замка Річарда. Тепер там порожнє місце... У мене була ідея – поставити на один день «паперовий будинок» і заповнити його людьми. На давніх гравюрах цей будинок зображено. Це ж той Київ, який ми втратили, якого вже ніколи не буде.

У мене взагалі надзвичайний, прекрасний рід! Моя прабабця була особистим секретарем Грушевського. А по маминій лінії дід Павловський навчався в одному класі з Михайлом Булгаковим. Адже поруч – булгаковський дім. Мій прадід заснував інститут мікробіології, мав три Георгіївських хрести. Але оскільки він був затятим антибільшовиком, ім'я інститутові присвоїли інше. А бабуся була віце–президентом Академії архітектури: дуже багато всього побудувала в Києві, наприклад стадіон «Динамо»... Вона ж організувала перші майстерні в Лаврі.

Загалом, у моєму роду були і лікарі, і священики, і вчителі, і художники, й архітектори...

– Сергію Георгійовичу, разом з Аллою Демидовою й Арманом Ассанте ви «журили» основний конкурс недавнього кінофестивалю «Молодість». Яке у вас враження від робіт кінематографістів–початківців, зокрема й українських?

Велике розчарування мене спіткало у зв'язку з українським кіно.  Дивно, у нас же є талановиті режисери. І річ тут не в кількості грошей, а в тому, що не можна повторювати помилок своїх батьків. Українська програма була найслабшою на фестивалі. Хоча був один пристойний фільм – «Дощ».  Усе лихо нашого кінематографу в тому, що він зупинився в розвитку. Він живе, підживлюється, щось знімається, але час минає, життя змінюється, дає нескінченну кількість нюансів. А ми проти чогось боремося, доводимо... А доводити нічого не треба. Все відбувається на напівтонах.

 

Катерина КОНСТАНТИНОВА


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика