ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НЕВТОМНА – ЯК САМА ЗЕМЛЯ...

МИНУЛО 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕПАНИДИ ВИШТАК

Того буденного дня в Лосятині співали. Не так, як тепер – що попало й як попало –, а так, як колись – гарно, старанно, сердечно… До сільського клубу з'їхалися й зійшлися люди, аби вшанувати пам'ять своєї землячки Двічі Героя Соціалістичної Праці Степаниди Виштак.

23 жовтня цього року їй минуло 90 літ. Уже п'ятнадцять років вона у далеких світах, а лосятинці господарюють самі, без своєї Степаниди.

У радянський час це була знана людина, яку постійно пошановували на всіх рівнях за трудові звершення, які вона здійснила у молодості. Перша зірка Героя Соціалістичної Праці засяяла на її грудях, коли Степаниді Виштак минуло тридцять чотири роки. Другу зірку вона отримала через два роки. З тих пір стала відомою й шанованою людиною на безкраїх просторах колишнього Союзу. Скромній трудівниці, яка мала лише початкову освіту, випало бувати на найвищих партійних та державних форумах помежи знатних людей.

Якби не вона, ця маленька, ладно скроєна жіночка, про Лосятин, певно, мало б хто знав: розташоване воно вдалині від широких доріг, наче кинуте напризволяще – виживайте, люди, як можете… Так споконвіку і виживали люди – своєю працею.

Найперше людині для життя потрібна вода, а її в Лосятині багато: простяглося село на довгі десять кілометрів у довжину, побіля каскадів ставків та річок Великий Рут і її притоки Червоної. Як стверджують археологи, на місці колишнього Лосятина в середині ХІХ століття під час розкопок Вівчарової Могили знайдено предмети культури кулястих амфор, яка належала до середини та другої половини ІY століття до нашої ери. На території Лосятина виявили й археологічні пам'ятки бронзового віку. Справжнім дивом є древнє городище, яке вчені вважають святилищем–обсерваторією, бо навколо нього насипано аж 28 курганів… В часи Київської Русі за розпорядженням Ярослава Мудрого на місці старого городища збудована фортеця Соколове для захисту від степових кочівників. Її було зруйновано у 1240 році. Декілька століть ця земля була незайманою, а відродилася вже в козацькі часи – тут виникло поселення. Проіснувало воно недовго, під час національно–визвольної війни перетворилося на руйновище. Знову ожило завдяки діяльності білоцерківського полковника Семена Палія.

Лосятинці, як і жителі навколишніх сіл, вирізнялися незалежним й волелюбним характером, проте після придушення могутнього повстання Коліївщини, у якому вони брали найактивнішу участь, і після її поразки із середини ХVIII століття село опинилося у великій неволі. Польські пани виснажували селян непомірною працею. Так, денною нормою для кожного кріпака було: нажати озимих –1–1,5 копи (копа – 60 снопів), ярих –1,5 – 2 копи… Під час Кримської війни лосятинці і весь Васильківський повіт дружно піднялися проти нестерпної панщини. Цей рух відомий під назвою «київської козаччини».

Оці короткі відомості про село я наводжу з метою, аби зрозуміти, в якому »історичному полі» формувалася особистість Степаниди Виштак. Природно, що події, які переживали предки, впливають на гени нащадків.

Керована нею ланка буряківниць одними лише сапками виростила 500 центнерів буряків з гектара, що стало згодом посильне лише потужній буряковирощувальній техніці. Отут мимоволі згадується й міфічна героїня Настася Микулична, в кишені якої поміщався великий богатир землі руської Олексій Попович… Десь саме тут, у прикиївських степах, мешкала міфічна героїня. Сила та не зникала, а передавалася в генах від покоління до покоління. А чим іще можна пояснити неймовірне працелюбство, яким природа наділила людей цієї землі. Особисто я з малих літ від людей часто чула легенди про особливу працелюбність лосятинських жінок, які від зорі до зорі ревно трудилися в полі, а після роботи знаходили сили, аби дати лад дітям, домашньому господарству, городу.

Сьогодні багато скептиків зумисне забувають імена таких героїчних людей, як Степанида Виштак. Бо »не в моді» сьогодні чесні, самовіддані люди. І »не в моді» совість та порядність. Я марно шукала в лабіринтах інтернету бодай короткий рядочок про неї. Немає. Всезнаючий Інтернет, який за долі секунди видає гори будь–якої інформації, тупо мовчав, неначе зрадник…

Тому нам належить доземно вклонитися землякам Степаниди Виштак, котрі дружним гуртом зібралися у день народження своєї землячки, аби вшанувати її. Приїхали і з сусідніх сіл жіночки–буряківниці. І так, як бувало колись, у різнокольорових фартухах із сапками вийшли на сцену. Славили знану трудівницю давніми українськими піснями.

Говорили про неї й колишні високопосадовці. Так, перший секретар Васильківського райкому партії Василь Михайлюк зауважив: »Про таких людей мусили б у цей день сказати вдячне слово керівники держави. На жаль, нинішня влада возносить сьогодні бізнесменів, банкірів, міс–Україну, тільки не самовідданих у праці людей».

Земляки дякували цій великій жінці за все те добре, що вона для них зробила: за асфальтовані дороги, за добротну школу, будинок культури, дитячий садок…

Я зайшла до її великої світлої хати – хотілося побачити, де чесна трудівниця провела останні роки свого життя. Молоде подружжя сім років тому купило цю хату. Люди розповіли, що у своїй великій хаті Степанида Демидівна бувала не часто – переважну частину часу вона проводила у »літній кухні», що в глибині двору. Нині на дворищі багато квітів, як було за її життя. Догорали чорнобривці, айстри, пізні жоржини. Падали на землю червонобокі яблука з посаджених нею дерев…

Хотілося почути щире слово тих, хто близько її знав. Задля цього я вирушила на другий кінець села до її подруги по праці 84–річної Оляни Левченко. Схожа на сиву голубку, старенька українка із світлими очима повернулася з городу, де викопувала сухі помідори, й запросила до господи. Швиденько дістала свою найдорожчу реліквію – альбом і розповідає:

– Про Степаниду ми з сестрою згадуємо мало не щодня… Ще року їй не минуло, як померла мати. Виховували батько й мачуха. Нічого казати, та жінка добре до неї ставилася… Але ж яка нелегка доля згодом чекала дівчину. Німці забрали Степаниду до Німеччини. Там мало не до смерті забив її господар. Врятували наші жінки, подруги по нещастю… Коли вона повернулася у рідне село, то стала працювати у колгоспі. Як сьогодні пам'ятаю: доходимо ми до хати Демидівни, а звідти – у поля, пішки йдемо не один кілометр…Дорогою не розмовляємо. Така можливість з'являється лише під час обіду. Тоді Степанида, було, й спитає мене: »А що тобі сьогодні снилося?» чи »Як твоє здоров'я?» Чи могла вона займатися балачками під час роботи?...

А от як згадує про неї один із колишніх голів колгоспу Микола Калаба:

– Вона була неймовірною трудягою. Ніколи не вбиралася в нове, завжди по селу в кирзових чоботях ходила – як усі наші сільські жінки. Звісно, на нараду вдягала свій парадний костюм, а повернувшись, перевдягалася у свою робу, за сапу – і в поле… Не тільки буряки вона любила. Односельці пам'ятають, якою доброю господинею вона була – любила затишок і красу. Пригадую, як одного разу ми з матір'ю йшли на базар у Білу Церкву, а Степанида (у неї тоді вже була перша зірка Героя) вибігла й просить матір: »Ольго, купи мені віночка». Мати одразу зрозуміла, про який віночок йдеться – про той, яким прикрашають раму з фотографіями… Був у неї й чоловік. У селі називали його »Іваном–героєм». Він дуже хворів, бо на війні втратив здоров'я. Помер, коли Степанида була ще молодою жінкою. Проте більше вона заміж не виходила – однією роботою жила.

Багато може розповісти про незабутню трудівницю сільський лікар Леонід Паламарчук:

– Це була, як називають, мудра од природи, од землі жінка. Її мудрість проявлялася, на мій погляд, у тому, що вона з надзвичайною увагою ставилася до людей. Я завжди дивувався її особливому душевному бажанню допомагати  людям. Пам'ятаю, як вона із Москви привозила для своїх односельців таблетки, які були в дефіциті. Та що таблетки, коли увійшли у моду дипломати, то вона не відмовляла людям, привозила ті речі. А також і телевізори, і пральні машини. Зовні вона була дуже гарною жінкою. Мені запам'яталося, як вона не любила всіляких чиновників. Не уявляю, як би тепер їй жилося, коли в суспільстві стільки лукавства, відвертої брехні, цинізму…

Марія  Голикова доводиться Степаниді Демидівні небогою. Знатна буряківниця частенько забирала її до себе, щоб веселіше було, сама дітей не мала. Багато всього довелося побачити пані Марії у хаті своєї тітки. Найбільше зворушувало її те, з якою увагою тітка ставилася до тих, хто йшов до неї зі своїми проблемами, а часто – і з горем.

– Прийде тьотя увечері з роботи, як кажуть у нас в Лосятині, чорна–темна. Руки брудні, дуже стомлена. А під тином уже сидять люди. Я швиденько грію їй воду, даю помити руки. Вона хутко все робить і допізна вислуховує людей, щоб кожному з них допомогти. Просила мене обов'язково кожного з них нагодувати. Часом залишала людей ночувати у себе, коли було надто пізно… Одного разу якісь люди з неблизького села поклали їй коробку цукерок, а всередині – гроші. Дізнавшись про це, вона попросила мене догнати тих людей. Я ледве догнала. А коли повернулася, почула від тітки: «Людям треба допомагати, а не брати хабарі». Вона терпіти не могла корисливості й  брехні…

СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ВИВЧАЄ РОДОВОДИ

Одним з ініціаторів вшанування пам'яті знатної трудівниці був і сільський голова села Лосятин Олександр Федоренко. Родом цей чоловік із Шевченкових країв – від його Федюківки до Моринців якихось тридцять кілометрів… Уже прижився пан Олександр у Лосятині. Каже, що люди тут такі само зубаті, як і на його батьківщині. У вісімдесятих Олександр Вікторович приїхав сюди на вакансію лікаря–стоматолога, і ось уже двічі обирають його на посаду сільського голови. Згадує, які романтичні картини малював, коли колгоспним «зілом» їхав до Лосятина: насамперед бачився йому таємничий ліс, в якому бігають прудконогі лосі, люди уявлялися милими й добрими. Життя ж виявилося далеким від романтичних уяв вчорашнього студента медінституту: починалася нелегка смуга в житті України – прихватизація, тоді формувалися ненажерливі клани олігархів…Українець знову зазнавав нелегкої долі.

– Лосятинці обрали Вас на другий термін головою сільської ради. Чи не тому, що цінують вас за кваліфікацію лікаря–стоматолога?

– Думаю, що навпаки. Закон же не дозволяє обіймати одразу дві посади. Стоматологом я працюю після роботи в сільраді. Практикую, аби не втратити кваліфікації.

– Яка ідея допомагає Вам не втрачати оптимізму в цей досить непевний для України час?

– Це не високі слова, але я справді наполегливо шукаю ідею, навколо якої згуртувалися б наші люди. Свого часу комуністи тримали народ напівголодним – в такий жорстокий спосіб його об'єднували. Нині треба шукати для сільської громади іншого сенсу. Роздумуючи над цим, я дійшов висновку, що найважливіше сьогодні – дати кожному можливість не виживати, а реалізовувати той дар, який заклав у нього Господь. Для цього треба перекроїти систему цінностей, змінити стереотипи мислення. Для мене найтяжче сьогодні – зібрати депутатів на нараду. На перший погляд, вони видаються інертними. Це так, але ж на те є вагомі причини. Їх я зрозумів, коли побував на зустрічі з керівниками польських громадських формувань. У них дуже висока активність. Все пояснюється просто: депутати там мають досить пристойну зарплату.

– А що мають ваші депутати?

– Крім болячок, нічого більше.

– Як вам вдається залишатися оптимістом?

– Якоюсь мірою, серед великого моря проблем допомагає вистояти розуміння того, що Лосятин – унікальне, самобутнє село. Тут живуть щирі й добрі люди. А ще Лосятин сьогодні – справжня чиста зона. Тут немає ніяких підприємств, заводів. З іншого боку, зовсім поряд цивілізація. Вісім кілометрів – і ти на великій трасі Київ–Одеса, їдь собі, куди бажаєш…

– Уже звикли до місцевих людей?

– Не лише звик, а й почав активно вивчати місцеві родоводи. Маю деякі успіхи у цьому своєму хобі.

– Навіщо Вам це?

– Я ж сільський голова. Така інформація мені потрібна для роботи – аби знати, як на кого вплинути. Уявіть, сідає до мене в крісло людина. А робота у стоматолога така, що потрібно у буквальному сенсі заговорювати зуби, щоб відволікати людину від болю.Так от, розповідаю своєму пацієнтові: »Ото вчора до мене Петро приходив. Баламут такий…» Бачу по міміці, що людині не сподобалося те, що я сказав.  »Та Петро ж мій брат», – відрізав він. Господи, беруся я за голову. Та вони всі тут родичі: і Клименки, і Котенки, і Зайці, і Потапці… Втім, працюючи з людьми, я зрозумів, що найкращий вплив на людину мусить справляти не сільська рада, а великий її рід. Ось недавно розмовляв я з одним вірменином, який увесь вік прожив між таджиками. То він розповів, що там, між таджиків, не запитують прізвища, а хочуть знати, хто твій батько. У них найвища ціль – виховати людину, гідною свого роду. У нас поки що справи кепські: втрачаються міцні родинні зв'язки. Нерідко тато – прокурор, мама – прокурор, а син – наркоман… Що робив той рід, аби правильно й гідно виховати дитину? Боюся, що нічогісінько…

– Вам доводилося спілкуватися із Степанидою Виштак?

– На щастя, так. В останні роки її життя я трохи спілкувався з нею. Вона справляла враження людини, у якої не було ніякої зоряної хвороби – завжди просто зодягнена, у кирзових чоботях. Мені важко повірити, що ця маленька бабуся так багато зробила для села: і газ провела, і дороги заасфальтувала, і школу, й дитячий садок побудувала… А скільком людям допомогла! Коли я тільки починав свого часу знайомитися з селом, то зразу це відзначив: вона по–материнськи плекала свій рідний Лосятин.

 

Тетяна ОЛІЙНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика