ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПОВСТАЛИЙ ЛЬВІВ

То був день Всіх Святих. Львів'яни збиралися йти на цвинтарі до могил своїх рідних. Та багатьом довелося змінити плани. 1 листопада мешканці Львова дізналися, що вони живуть вже не в Австро–Угорській імперії, а в незалежній Українській державі. Повстання у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року було здійснене без жодного пострілу, без жодної краплі крові... Але тільки 21 день Львів був українським. Після запеклих вуличних боїв місто захопили поляки.

Чому наше військо залишило Львів? Чому не вистояла Західно–Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка проіснувала лише 9 місяців? Про це – розмова з доктором історичних наук, завідувачем відділу Інституту українознавства НАН України Миколою Литвином.

– Чому Австрія так легко віддала Галичину, її столицю Львів?

– То вже була не та Австрія. Вона була знесилена Першою світовою війною. Так само, як і Росія, Німеччина... Колись могутні імперії тріщали по швах, народи Європи відроджували свою державність. Цією ситуацією скористалися патріотичні сили Галичини. 18–19 жовтня 1918 року у Львові відбулася так звана конституанта – представницьке зібрання (близько 500 осіб) українських послів до австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій. Вони обрали Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Дехто називає його президентом, фактично він був головою парламенту в сучасному розумінні. Національна Рада вирішила творити на західноукраїнських землях незалежну державу.

– Таке враження, що Листопадова національно–демократична революція виникла якось спонтанно, що політичні провідники не готувалися до збройної боротьби. Кожна революція має дбати про свій захист...

– Частка істини у цьому є. Послами до австрійського парламенту, Галицького крайового сейму були здебільшого шляхетно виховані адвокати. Як правники вони сподівалися на політичне, законне переобрання влади. Було кілька делегацій до цісаря, прем'єра, інших урядових структур. Чекали обіцяного цісарем маніфесту. Дехто сподівався на мирне вирішення аж до вечора 31 жовтня... Похмурого надвечір'я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету зібралися у Народному домі (на вулиці Театральній, де тепер Будинок офіцерів), щоб обговорити результати останніх переговорів Костя Левицького (голова уряду) з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Від імені Військового комітету Дмитро Вітовський на цьому історичному зібранні заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки». Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада.

– Яку військову потугу мали українці перед початком збройного виступу?

– На нараді старшин увечері 31 жовтня у «Народній гостиниці» з'ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен з 35 присутніх там командирів отримав бойові завдання для захоплення найважливіших об'єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин.

– Які саме об'єкти 1 листопада були під контролем українців?

– Традиційно такими об'єктами були ратуша, австрійське намісництво (нині будинок облдержадміністрації), пошта, летовище, головний вокзал (раніше казали «двірець»). Українці утримували Високий замок, де було встановлено кілька гармат. Поляки зосереджувалися у районі собору Святого Юра, костелу Святої Єлизавети. Фронт проходив майже по центру міста, по вулиці вздовж сейму (нині університет імені Івана Франка), головної пошти, Оссолінеуму (бібліотека імені Стефаника). На другий–третій день більше половини українських стрільців, вважаючи, що справу зроблено, розійшлися по домівках. І тут доречно згадати слова австрійського намісника Гуйна, які він сказав на вокзалі, від'їжджаючи зі Львова: «Мені, старому, здається, що справа не піде так легко, як починалася. Ваші противники – це завзяті люди...». Помилкою командування було те, що головний вокзал утримували лише два десятки стрільців. Втрата вокзалу вже надвечір 2 листопада значною мірою і спричинила втрату Львова. Добре вишколений полк українських січових стрільців під командуванням Осипа Букшованого через саботаж польських залізничників прибув у Львів з Чернівців лише 3–4 листопада...

– Різні автори пишуть, що поляки успішніше вели вуличні бої...

– В останній рік  Першої світової війни у Львові мешкало лише 187,4 тисячі осіб. Більше половини з них становили поляки, майже третину – євреї і лише сьому частину – українці. Поляки краще орієнтувалися у місті, в якому народилися і виросли. Українським хлопцям, переважно із довколишніх повітів і сіл, важко було орієнтуватися у місті. Польська військова сила до 21 листопада удвічі переважала українську. Помилкою військового командування було зволікання зі створенням регулярного війська. Його формування почалося лише на тринадцятий день війни. Поляки почали це робити раніше.

– В одній з ваших публікацій я прочитав про те, що поляки використовували у боях за Львів авіацію...

– Австрійське летовище деякий час контролювали українці. Але не змогли його утримати. Поляки захопили кілька десятків літаків на Левандівці (район Львова – Ред.). Перші вильоти і бомбування українських позицій почалися 5 листопада... Обидві сторони використовували панцерники. Для цього переробляли автомобілі. У залізничних майстернях їх обшивали бронею. Використовували бронемашини і члени міжнародних військових місій, які до весни 1919 року частенько приїздили до Львова. Англійці, французи, американці намагалися примирити українців і поляків. Хоча, думаю, їх увага була прикута насамперед до Дрогобицько–Бориславського нафтового басейну. До Першої світової війни цей басейн давав 5 відсотків світового видобутку нафти. Мова йшла про переділ цього регіону.

– У статті про ЗУНР у третьому томі «Історії Львова» ви наводите слова Мирона Заклинського: «Ні один із наслідників Вітовського на становищі головного команданта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш на нашому боці».

– Бойовими діями у Львові керували переважно сотники, офіцери не вищого щабля. Майорами, полковниками вони вже ставали в часи національно–демократичної революції. У галицьких родинах завжди панував культ священництва. Дітей відправляли на науку у духовні семінарії. Згодом стало модним посилати дітей на правничі факультети. Шляхетні діти переважно ставали або священиками, або адвокатами. Мало дітей галичан навчалися у військових школах. Може, навіть і двох десятків не набереться тих, хто закінчив фахові офіцерські школи Австрії. Натомість на сході України багато наддніпрянських родин віддавали дітей у кадетські училища, офіцерські школи... На час Української революції чимало їхніх вихованців були вже на генеральських посадах. Вже у грудні 1918 року командувачем Галицької армії став, здається, російськомовний наддніпрянський генерал Михайло Омелянович–Павленко.

– Історики відзначають, що попри всю напругу вуличних боїв, було кілька спроб проводити цивілізовані переговори.

– Навіть деякі польські дослідники вважають, що це була війна «двох патріотизмів», остання шляхетна війна в новітній історії Європи. В ході боїв велися численні переговори гуманітарного характеру. Сторони брали зобов'язання не обстрілювати будинки з табличками Червоного Хреста, санітарні машини і санітарні патрулі, поштарів, електростанцію на Персенківці, газівню. Незважаючи на вуличні бої, у місті працювали більшість кав'ярень, ресторанів, ринки. Не було жодного випадку пограбування банків. Вони мирно переходили від одного власника до іншого. Виходили газети. Усілякі відозви друкувалися трьома мовами – українською, польською і єврейською. Першого лютого було прийнято спеціальну українсько–польську ухвалу щодо обміну полоненими та інтернованими. Українці і поляки звільнялися з тюрем і таборів.

– А чому не надійшла допомога з Великої України? Як відомо, делегація галичан зверталася з таким проханням до гетьмана Павла Скоропадського.

 Гетьман мав щире бажання допомогти повсталому Львову. Він прийняв дипломатичну місію, пообіцяв надіслати літаки, грошову допомогу – два мільйони доларів. Галичани просили скерувати до Львова корпус січових стрільців Євгена Коновальця. Гетьман дав згоду, але ця допомога не наспіла. Проти нього назрівав переворот з боку соціал–демократичної опозиції, Директорії, до якої входили Петлюра, Винниченко... У листопаді гетьман вже був позбавлений реальної влади. І все ж таки деяка допомога до Львова надійшла. 13 листопада до галицької столиці прибув козачий загін імені Івана Гонти під командуванням Андрія Долуда. 45 козаків з Київщини разом з львів'янами хоробро билися з поляками на Замарстинові, на Жовківській рогатці. УНР покладала великі надії на наш регіон, на галицький патріотизм, на нашу нафту. Беремо до уваги і те, що в армії УНР у різні періоди було 30–60 тисяч осіб, а в Галицькій армії – 100–120 тисяч вояків. Але обставини складалися так, що впродовж усього 1919 року УНР вела сепаратні переговори з Варшавою з тим, щоб поєднати зусилля в боротьбі з більшовиками. І провід ЗУНР, у свою чергу, шукав підтримки в Антанти, згодом у білої і червоної Росії. Ця різновекторність призвела до того, що восени 1919 року ми були роз'єднаними. Нашу територію захопили сусіди – з одного боку більшовицька Росія, з другого – Польща. Це означало поразку української національно–демократичної революції.

– Чому західні країни не підтримали УНР і ЗУНР?

– Україна не була на той час монолітною національною державою. На нашій території існували кілька українських держав. Чимало політичних сил сповідували соціалістичні ідеї. Самостійницькі сили були у меншості. Захід зробив ставку на сконсолідовану Польщу, яка була єдиною у національному і політичному пориві. Розглядали Польщу як санітарний кордон від більшовицької Росії.

 

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика