ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ШКІДНИКИ І КАРТОПЛЯ

Шкідники в політиці стали повсякденним явищем українського життя. Вони розтягнули перехідний період майже на 20 років, їхнім апетитам кінця–краю не видно. Вони обсіли українську сферу бізнесу й державні фінанси, як жуки картоплю. Ймовірно, що за їхніми бажаннями, цей перехідний період (коли можна безкарно ласувати смачною поживою) може ще тривати не менше, аніж 20 років, якщо не більше.

І коли зараз однією із настійних вимог українського суспільства стає вимога зміни всієї «політичної еліти», то, можливо, разом із цим варто було б продумати про ефективні механізми такої заміни. Адже цілком очевидно, що добровільно наші політики–шкідники в жодному разі не погодяться відмовитись від перебування в касті українських пожиттєвих «політичних брахманів». Тож потрібні радикальні заходи.

Прочитавши ці рядки, хтось подумає, наче я закликаю повернутися до «славетних« методів, які застосовувалися 70 років тому, коли за допомогою «компетентних органів« різноманітних «шкідників« знаходили на всіх заводах, в усіх установах і ледь не під кожним ліжком.

Але насправді ті «шкідники» були здебільшого нормальними людьми, що намагалися хоч якось протистояти ненормальній владі. Скажімо, голова колгоспу міг приховати від влади трохи зерна і роздати його селянам, щоб не потерпали від голоду (таких випадків було чимало) – і через це потрапляв до списку «шкідників» з відповідними наслідками.

Зараз же усе з точністю до навпаки: шкідники (тепер уже без лапок) – це ті представники ненормальної влади, які протистоять нормальним людям, що хочуть жити щасливо й добробутно. Зрозуміло, що і методи боротьби з такими шкідниками мають бути демократичними, але при тому максимально рішучими.

Один із таких методів – це рекрутування нових осіб до української політики й усунення старих політичних персонажів, які уже повністю себе дискредитували за роки незалежності. Це – надзавдання сьогоднішнього дня. І перше, що потрібно –  розвести по різних кутках великий бізнес й участь у політичній діяльності. Принаймні на декілька наступних десятиліть, поки в Україні незворотно не сформується стале громадянське суспільство. Очевидно, що це завдання дуже і дуже непросте, але за правильних підходів воно цілком здійсненне.

Можна, звісно, заперечити, що і сьогодні подібні вимоги також пробують висувати майбутнім народним обранцям. Можливо, це правда, проте часткова. Зараз існує лазівка, котра цілком дозволяє уникнути подібних приписів. Можна переписати свої грошові активи, заводи і пароплави на жінку, тещу й так далі, і формально виступати як особа, яка не має на даний час жодного відношення до великого бізнесу. У переважній більшості випадків це спрацьовуватиме.

Тож, можливо, варто було б піти дещо іншим шляхом аби провести очищувальну селекцію серед українських політиків? Наприклад, ввести до закону про вибори, що до участі у виборах до Верховної Ради допускаються лише ті особи, котрі, принаймні, не займалися будь–яким бізнесом 10 останніх років?

При цьому необхідно жорстко відстежувати, чи не переписали вони свій бізнес на найближчих членів своєї родини чи друзів дитинства. Тоді бодай частина жуків змушена буде полишити суспільну картоплю...

Крім того, варто враховувати той факт, що деякі із народних депутатів (чи, може, більшість) зробили своє перебування у Верховній Раді теж чимось на зразок великого політичного бізнесу.

Коли гроші конвертуються у політичну діяльність, а потім, за допомогою дієвих політичних важелів, спокійно компенсують (і часто з великим лишком на свою користь) усі затрати, котрі ця політична персона понесла для обрання до парламенту.

Тому, можливо, хоча б на 10 чи 20 років необхідно ввести мораторій чи обмеження, у якому буде чітко зафіксовано, що один і той же народний депутат не має права більше двох разів поспіль обиратися до Верховної Ради.

Ймовірно, що це виглядатиме не занадто демократично, але дасть певну можливість усунути гіпотетичне пожиттєве перебування у парламенті тих осіб, котрі зробили для себе і своїх партнерів по «бізнесу» депутатські крісла зручним прикриттям для пограбування України.

Для українського суспільства дуже важливо, аби нарешті верховну владу в країні отримали ті політики, котрі націлені на те, щоб будувати, а не руйнувати державу.

Мова у даному випадку йде про введення у дію механізмів ротації українських політичних еліт. Адже той політичний застій, котрий спостерігаємо в Україні від початку 1994 року, спровокований, великою мірою, саме тим, що українські політичні еліти стали замкненою самою на себе нібито самодостатньою кастою.

Ця каста усі ці роки проводила політичну сепарацію таким чином, що це, врешті-решт, перетворилося на антиселекцію, під час якої відторгалися сторонні, соціально чужі особи, котрі мали принципи, моральні зобов'язання і бажання бачити Україну добробутною і впливовою у світі країною. Відторгалися шляхом непропускання їх до Верховної Ради наступного скликання, або й через фізичне позбавлення життя.

Власне, за усіма визначеннями влада і її представники – це не хто інші, як наймані робітники, котрі покликані слугувати українському народу. В Україні все вийшло зовсім іншим чином. Олігархія, яка тримає владу в державі, перетворила українців на безмовних своїх васалів, що в усьому є залежними від тих, хто узурпував на свою користь усі наявні в Україні ресурси.

Нині українці прийшли фактично до таких же результатів під час виборів, як це було свого часу за часів Радянського Союзу. Виборча система в Україні сконструйована олігархічною верхівкою таким цікавим чином, що кожного разу народ хоч і нібито й ходить справно на вибори, але у результаті вибираються ті ж самі обличчя, які вже усім дуже і дуже надокучили.Й усе це надзвичайно таки нагадує вічний біг по колу.  Політичний рух неначе і відбувається, але змінити за наявних обставин (і наявних людей) ніколи нічого не можна.

Власне, тут підходимо до питання самоорганізації українського суспільства. Адже коли для кращого життя виявляється неможливим віднайти на державному рівні нормальних керівників, то тоді саме суспільство має їх знаходити і створювати.

Через створення партій і громадських організацій, не підконтрольних олігархам і їхньому політичному обслуговуючому персоналу. Адже якби суспільству вдалося висунути зі своїх лав незалежних і моральних політиків, яких неможливо підкупити мільйонними подачками, то перетворення України з олігархічної на народну державу можна було б успішно розпочинати.А якщо подібних політиків немає, то їх необхідно створити.

Загалом же сьогодні українське суспільство впритул підходить до своєї критичної межі. Або ж воно самоорганізується і припинить політичне клонування схожих один на одного за своїми хапальними інстинктами політичних діячів, або ж перейде до нового етапу свого чергового обману. Адже за ці майже 20 років Україною керували представники партійної номенклатури – Леонід Кравчук, ВПК – Леонід Кучма, і «номенклатурні комсомольці» Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко.

Зараз уже на підході номенклатурні діти, окремі представники яких пройшли першу, хоча й не дуже успішну (в політичному, а не в фінансовому розумінні) обкатку під крилом Черновецького.

Якщо так триватиме, то й далі зміцнюватиметься олігархічно–кланова держава, побудована Леонідом Кучмою і збережена за своїми головними параметрами Віктором Ющенком, яка не здатна враховувати потреб і устремлінь українського народу, а лише покликана покірно функціонувати на збагачення кількох десятків сімей в Україні, аби надалі успішно збільшувати їхні мільярдні статки.

Тому сьогодні найголовнішим завданням українського суспільства є припинити гріховну практику політичного клонування політиканів–шкідників. Україні потрібні нові моральні і професійні політики, а не копії тих, хто її за останні роки довів до ганебного стану розореної олігархами країни.

Адже навряд чи український народ готовий викреслити два десятиліття застою із свого життя. Як тоді сподівалися, що взявши владу у свої руки, створивши свою державу, зможемо, нарешті, гідно жити! Не вийшло – через тих шкідників, які обсіли щойно створену державу, буквально, як жуки картоплю.

Отож питання, хто будуватиме, а не руйнуватиме Українську державу, як ніколи раніше, набуває своєї актуальності. І краще шкідникам піти добровільно, а то суспільству доведеться–таки демократично скинутись і спільно створити якийсь сильнодіючий засіб захисту грядок української економіки й політики від них.

 

Віктор КАСПРУК,
політолог


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика