ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ТО БУЛИ ЖАХЛИВІ ЧАСИ...»

УКРАЇНЦІ, ЯКИМ ПОЩАСТИЛО ВИЖИТИ В РОКИ ГОЛОДОМОРІВ, ВЛАШТОВАНИХ БІЛЬШОВИЦЬКИМИ ІНКВІЗИТОРАМИ, І ДОСІ СТРАШАТЬСЯ ЇХ

Протягом століть наша країна славилася своїми хліборобами: люди,  що тут жили, з молоком матерів всмоктували любов до землі, змалку вчилися господарювати на ній і поважати тяжку хліборобську працю. Але, прийшовши до влади, більшовики оголосили їх куркулями, які «сидять на шиї трудового народу». І почали їх «розкуркулювати», тобто одбирати роками нажите добро, при цьому позбавляючи і останньої крихти хліба. «Вождю всіх народів» Сталіну приписують фразу, яку він начебто сказав на одному із засідань політбюро: «Син за батька не відповідає». Але це були лише слова, бо разом з ні в чому не винними батьками страждали і їхні діти, які не лише голодували, а й вмирали голодною смертю, відправляючись разом з батьками у заслання.

Я не випадково нижче наводжу свідчення людей, які пережили страшні голодомори, що викосили в Україні мільйони людей. Коли б не вони, сьогодні нас, українців,  було б значно більше. Їхні свідчення – це історія, на якій всі ми маємо вчитись, яка повинна допомогти нам збагнути просту істину: український народ має бути повноправним господарем на землі своїх предків, має пам'ятати про ті жертви, яких він зазнав з вини комуністичного режиму. Бо лише народ, який пам'ятає власні трагедії, як писав давньогрецький філософ Сенека, «здатний не допустити їхнього повторення».

 

 «ЗАВЕЗИ ЙОГО В МОСКВУ. МОЖЕ, І ВИЖИВЕ...»

«Наша сімя з давніх–давен жила в селі Олениця, що на Вінниччині. Жили ми добре, сім'я складалася з 7 чоловік: батьків, 2 дочок і 3 синів. Господарство було середнім – п'ять гектарів землі, двоє коней, корова, свині, вівці, домашня птиця. Мала наша сім'я добротний дім з верандою, усілякі господарські будівлі. Трудилися ми від ранішньої зорі й до пізньої ночі. Але все наше господарство стало предметом уваги голів сільради і комнезаму. Вони часто приходили до нас і пропонували вступити до колгоспу, але батько і мати категорично не бажали цього робити. І ось одного разу, в 1932 році, до нас приїхали чотири  підводи з бригадою – осіб 25 у шкірянках, з маузерами, було троє чи четверо чоловіків із сільради. Було це літньої неділі, наприкінці серпня. Нас усіх вигнали з хати і заявили, що все у нас конфіскується. З хати забрали дві скрині з одягом, все до нитки. Ікони – вісім штук, що передавалися з покоління в покоління, винесли на веранду, скинули в купу, облили газом і підпалили. Мати впала на коліна, почала плакати і просити все забрати, але залишити ікони. Її відтягли від них і кинули на подвір'я.

Ікони згоріли, мати знепритомніла. Батько з братом та старшою сестрою занесли матір у землянку, яка стала для нас притулком. Того ж дня і в наступні дні у нас забрали худобу, птицю, зерно і фураж. Розібрали дім і всі господарські будівлі і вивезли до колгоспу. З погреба та комори забрали все, прирікши нас на голодну смерть. Нам заборонили користуватися городом, землею. Батька й брата через день заарештували і відправили в Тростянець – у в'язницю. Згодом тата звільнили, а брата Левка судили і відправили до Сибіру, де він і загинув.

Нам родичі потай допомагали продуктами. Голодувати ми почали навесні 1933 року. Батько опух, опухла й мати, я і менший брат Василько, якому було 8 років. Бачачи, що ми вмираємо з голоду, родичі вивезли мене і батька на залізничну станцію Ладижин, посадили в поїзд, і ми приїхали на станцію Вапнярка. З поїзда нас зсадила міліція, і ми з батьком поселилися на майдані перед вокзалом. Я, хоча й був опухлий, але все ж таки потихеньку ходив. А батько лежав, ноги його набрякли, він говорив тихо і весь час плакав. Я просив у людей хліба, але в них нічого не було. Незабаром батько перестав говорити, тільки сльози котилися з його очей. Я сидів біля нього і теж плакав. Коли він помер, я почав голосно плакати. Мене почули і покликали міліціонера. Він почав мене заспокоювати, сказавши, що скоро приїдуть підводи забирати померлих від голоду, тож заберуть і мого батька. Знесилившись, я перестав плакати. Сидів і гладив руками худе, заросле обличчя тата. Його чорні очі були відкритими і дивилися на мене.

Через деякий час приїхала підвода, на якій були мертві чоловіки й діти... Кинули зверху і мого батька. Сльози рясно лилися з моїх очей. Підвода поїхала. Міліціонер посадив мене на потяг Москва–Одеса і сказав провіднику:

– У нього батько помер з голоду, він весь опухлий. Завези його у Москву, може, виживе.

Провідник завів мене до вагона і сказав:

– Залазь під лаву і лежи тихо, а то ревізори висадять тебе з поїзда і мені перепаде.

Так я став безпритульним. Це був лише початок того тяжкого і гіркого шляху, яким довелося мені пройти. Все своє життя я пам'ятаю і пам'ятатиму трагедію нашої родини. Бо моя мати померла в землянці теж з голоду, брат потрапив у дитбудинок. Одне слово, я знаю не з чужих слів що таке голод...»

 

Опанас Наконечний, інвалід війни

 

«НАШ ХУТІР ЗРУЙНУВАЛИ І ПЕРЕОРАЛИ»

«Під час колективізації наш хутір нараховував 22 двори, які силою усуспільнили і загнали до колгоспу. Незважаючи на це, 24 лютого 1930 року до хутора прийшли два посланці з сільської ради і оголосили всім чоловікам від 17 до 60 років негайно з'явитися до сільради. Люди пішли, але ввечері повернулася лише половина з них,  решту заарештували і погнали до району, нічого не сказавши про причини. Наступного дня до хутора наїхало чоловік 50, половина з яких була озброєна гвинтівками, а решта, мабуть, мала в кишенях нагани. Вони оточили весь хутір. Крім того, в усіх хатах, мешканці яких підлягали виселенню, було по троє осіб, що вартували день і ніч. Нарешті з району приїхав товариш Сахарин, який наказав повантажити людей на підводи і везти на залізничну станцію, куди привезли й заарештованих чоловіків. Я не був заарештований, бо мав лише 16 років. Усіх нас сім'ями набили у вагони і повезли. Вагони добавляли ще у Дніпропетровську і Синельниковому, після чого потяг з повнісінькими вагонами пішов на північ. За всю дорогу лише кілька разів одчиняли двері вагонів на безлюдних станціях. 4 березня 1930 року нас привезли до Вологди. На станції зробили перевірку всіх по документах. Чоловіків вишикували і кудись погнали. Як з'ясувалося пізніше, їх відправили за 230 кілометрів до Тотємського району рубати ліс. Нас, непрацездатний елемент, поселили у самому центрі міста, в церкві Андрія Первозванного, де вже були побудовані чотириповерхові поверхові нари. Знесилені дорогою і голодом, люди ледве вилазили на них. Харчі, які ми прихопили з собою, у нас відібрали і варячи з них якусь баланду, годували нас двічі на день, видаючи по 200 грамів хліба. На дітей давали стільки ж і через кілька місяців половина з них померла голодною смертю. У травні решту людей, які залишалися в живих, загнали на баржі і повезли водою до міста Тотьми. По дорозі я втік і добився аж в Україну, але мене впіймали і під конвоєм спровадили до Дніпропетровського ГПУ. Звідти мене знову відправили до Тотьми. Батька я вже не застав: він помер. Жили всі ми в землянках, оброслих мохом та обкладених деревом. Щодня ганяли до праці на цілий день, а їсти давали по 300 грамів хліба та трохи крупів. Людей було розбито на дільниці, а в кожній – комендант, два міліціонери та три десятники, які контролювали кожен наш крок.

Я подивився на це все і вирішив знову втікати. Мати благословила мене та ще двох хлопців і промовила: «Ідіть, може, хоч ви врятуєте свої життя, а нам, видно, доведеться загинути. Тут ніхто нам не допоможе, бо всі безсилі. Ідіть, хлопці, не забувайте про нас...»

За відомостями, які я отримав пізніше, протягом півтора року більше половини цих нещасних і зацькованих людей вимерла, частина розбіглася, частина сама вкоротила собі життя, а решта – якось вижила. А що ж сталося з нашим хутором? З 22–х дворів сім вивезено до Вологди, 13 розкуркулено, вигнано з хат, і господарі розбіглися. Вже на нових місцях, де вони влаштувалися, трьох викрито як колишніх куркулів і засуджено до концтаборів. З двох сімей, що залишалися на хуторі, одного господаря засуджено і заслано, а інші померли з голоду. Наші хати на хуторі поступово заселили люди з сусідніх сіл, а 1937 року людей переселили до села, хутір зруйнували і переорали...»

 

Павло ВОЛОГОДСЬКИЙ,
Дніпропетровська область

 

«СІМ'ЯМИ ТОДІ МЕРЛИ ЛЮДИ...»

«У мого батька, Андрія Микитовича, були дуже гарні коні. Хіба батько винен, що кобила привела двох жеребців? А ще мали хату під соломою, у хаті не сіни, а стайня була.. Нас було п'ятеро. Батька гнали в колгосп. Він і пішов. Визнали, що він –  маломіцний середняк. Неподалік від нас був тік. Якось уночі ми побачили в хаті яскраві відблиски полум'я, видно було – щось горить. Батько підхопився:

– Що воно за грубе світло показалося? – і до вікна. Коли каже:

– Тік горить.

Бігом запріг тих коней та по воду. Привіз воду, почав гасити. А до нього причепилися: «Це ти запалив!». І так забрали батька і по цей день.

Врожай у нас був непоганий.  Так позабирали ж все дочиста. Навіть квасолю. Була вона в глечиках – мама порозсипали, хай, каже, хоч ця останеться. Та де там – позабирали усе. Хто приходив? Свої, наталівські, Аривон Стефан, бригадир Іван Корж...

Ми з мамою пішли робити – я снопи носила, мама в'язала. Як до вечора доробиш, давали літр молока на душу і сто грамів борошна. Ми доробили до вечора. Пішла я отримувати, а бригадир і каже:

– Куркульським нема нічого!

І не дав нічогісінько. Я додому прийшла, почала плакати – нема ж ніде нічого. Мама й каже:

– Ну, що ти, дочко, зробиш? Раз за нас так узялися, що тут поробиш?

Як батька забрали, мати затужила і незабаром померла. А нас зосталося п'ятеро. Забрали усе чисто з хати – у нас ні ложки, ні миски. Ми, як поросята, в соломі спали...Діждалися, слава Богу, весни. Калачики та лобода піднімуться – Я, як старша, вийду, було, та нарву їх. Наллю водою, напарю в казані та поліплю бур'яни на суху сковорідку – аби розпарилося.

Багато, дуже багато людей померло того року. А ховали – просто в ряднину якусь замотали, кинули в яму, загорнули. І все. Сімями мерли тоді люди.

 

Софія Лойко,
село Наталівка Дніпропетровськоїобласті

 

ЖИВЦЕМ ДО...МОГИЛИ

«Одного разу приїхала до нашого села з району бригада і, виривши на цвинтарі велику яму, почала звозити туди мертвих. Приїхали і до сусіда. Поскидали на воза усю сім'ю і матір Меланку туди ж тягнуть. А вона й каже: «Митрофане, ти що, здурів? Я ще жива». А їздовий, трохи подумавши, відповідає: «Не буду ж я за тебе одної коня через усе село гнати». І таки вкинув її у віз і повіз у кагат. Півсела перевозив своєю сірою конякою Митрофан у кагат, що не засипався землею, а швидко наповнювався людьми мертвими і напівмертвими. 

В четвертій хаті від нас жило молоде подружжя зі своєю трирічною дочкою Марусею. Подружжя померло з голоду прямо–таки на власному подвір'ї. А донечка сиділа на лежанці і  плакала. Я бігала під вікно, утішала її, що мама скоро прийде і дуже просила свою маму забрати Марусю до нас. Був страшний голод,  мама вагалася. А коли вранці ми пішли по Марусю, вона лежала личком додолу, волосся слізьми примерзло до лежанки. Вона була мертва...»

Сергій ЗЯТЬЄВ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика