ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЧИ ОДУЖАЄ НАНУ?

«На жаль, наукова політика в Національній академії наук України ще більш дивна, ніж нинішня державна, тому що в державній хоч є боротьба думок. Хоча політики й корумповані, але вони – не єдина отара безмовних овець, яку доводиться бачити протягом кількох десятиліть у нашому науковому співтоваристві…»

Так охарактеризував стан української академічної спільноти у переддень 90–річчя НАН України на останніх зборах Українського наукового клубу, де обговорювалася ситуація з розвитком науки у пострадянських країнах, його президент Олег Кришталь. Ці збори інтелектуалів стають в нашій країні дедалі авторитетнішими. Перед академіками Ганною Єльською, Сергієм Комісаренком, Олегом Кришталем, Валерієм Кухарем, заступником міністра освіти і науки Максимом Стріхою та багатьма іншими відомими вченими цього дня виступив директор Міжнародного інституту молекулярно–клітинної біології професор Яцек Кужницький. Оглядач звернувся до членів клубу з проханням відповісти на кілька запитань.

 – Ганно Валентинівно, чим керувалися, запрошуючи до Києва саме цього вченого?

Ганна Єльська:

– Колись молекулярно–клітинна біологія в Польщі була приблизно на тому ж рівні, що й українська. Але тепер вона почала різко набирати обертів. Отож проаналізувати, чому це відбулося в них, а не в нас, – дуже корисно. Крім того, такі зустрічі дозволяють навести додаткові контакти. Ми, наприклад, уже домовилися з польськими колегами про спільні дослідження. Для нас це важливо, оскільки в них – новітнє устаткування. Крім того, вони можуть допомогти нам брати участь у дослідницьких програмах Європейського Союзу.

О.Кришталь:

 – Ми запросили пана Яцека, а не, наприклад, британців, які працюють над створенням наукових кластерів уже десятки років, тому що в нас із поляками однакові політичні труднощі, однакова нестабільність у країні, однакові незграбні форми організації науки. Забобони представників старої школи польських учених багато в чому схожі на наші. Тому було цікаво й корисно дізнатися, як організатори інституту долали (особливо спочатку) негативізм і упередженість, критику на свою адресу.

Тепер до них приїжджають з усього світу, щоб повчитися. Досвід цього інституту, який, до речі, за лічені роки став одним із найкращих у Європі, вплинув на прийняття принципових рішень на рівні країни: в Польщі запроваджено грантову систему фінансування наукових проектів, міністерство освіти перетворюється в агентство роботи з паперами щодо освіти, створюється агентство, яке керуватиме науковими дослідженнями. Все це викликало істотні зміни в їхній академії наук, яка ще недавно була майже в такому ж складному становищі, як і українська…

О.К. – Незаперечний показник одужання польської науки в тому, що до країни почали повертатися справжні вчені. Інститут, про який ідеться, повністю укомплектований польськими дослідниками, які свого часу виїхали, зробили ім'я за кордоном, а тепер, коли обстановка в країні поліпшується, повернулися й очолили лабораторії...

У радянські часи після чергових гастролей за кордоном Симфонічного оркестру Ленінградської філармонії майже півколективу не повернулося назад. Знаменитого диригента, керівника оркестру Євгена Мравинського викликали в міськком і жорстко запитали: «Чому від вас втікають оркестранти?» Мравинський здивувався: «Хіба це від мене втікають? Це від вас вони втікають!..»

Від кого втікають вчені з Національної академії наук України? Тепер уже не скажеш, що вони втікають від влади, – вона цілком демократична. То що ж викликало такий потік біженців із вищою науковою кваліфікацією? На це запитання у президії зазвичай відповідають, що вчені втікали у 90–х від злиднів та невлаштованості, а тепер, мовляв, потік різко зменшився.

Справді: всі хоч чогось варті кандидати наук, доктори і навіть кілька академіків виїхали ще в ті часи. З огляду на теперішнє становище науки в Україні, вони не повернуться. З–поміж справжніх учених тут залишилися тільки скуті сімейними обставинами або впертим небажанням змінювати місце проживання. Є ще невеличка групка чудових дослідників, яким вдалося налагодити стосунки із Заходом і розгорнути там сучасні лабораторії. Найчастіше вони живуть на іноземні гранти, широко публікуються в найкращих часописах світу і можуть дозволити собі певну дистанцію від закостенілої президії. Це своєрідна групка внутрішніх емігрантів, якими в усі часи вирізнялося наше суспільство...

І все ж у президії лукавлять, коли кажуть, що еміграції зараз немає, – вона просто докорінно змінилася. Тепер втікати вчені починають ще зі студентської лави, – найталановитіші студенти українських вузів уже на третьому–четвертому курсах їдуть стажуватися на Захід, вдихають повітря справжньої науки і... Талановитих людей на Заході цінують. Отож фактично відплив талантів відбувається ще інтенсивніше і ще в страшнішій формі, ніж у перші роки незалежності. Але студентів статистика не враховує як дослідників, тому президія НАНУ може бадьоро рапортувати: учені вже не втікають.

Керівництву академії годилося б відповісти на таке запитання: чому молоді дослідники не йдуть у НАНУ і склад академії так катастрофічно старіє?.. Академія швидко перетворюється на своєрідний хоспіс, музей радянської науки, що зберігає в собі рецепти, за якими проводилися дослідження в часи холодної війни і загальної мілітаризації. Питається: кому в демократичному суспільстві потрібні такі рецепти?

Академія скаржиться на брак фінансування. Проте міністр фінансів В.Пинзеник неодноразово звертався до вчених: приходьте, мовляв, і отримуйте гроші на будь–який проект, із яким можна вийти на міжнародний ринок. Умова одна – за виділені гроші доведеться звітувати не папкою з доповіддю про успішно виконану роботу, а інноваційним продуктом, із яким можна хоча б повернути витрачене...

На таку пропозицію академічний люд відповідає мовчанкою. Він звик, щоб йому згори спускали гроші й казали конкретно: потрібен танк або ракета, – а потім ще й щотижня підганяли. З такою системою, дивися, щось та й виходило інколи. А так – щоб узяти гроші, виконати роботу, а потім повернути кредит – учені прикладних напрямів науки найчастіше не вміють. І, хоч би за що сьогодні взялися, в них обов'язково виходять танк або ракета. І до того ж якісно гірші, ніж у радянські часи. Чому так виходить, доступно пояснив генеральний директор «Південмашу» після спроб зробити більш–менш пристойний трактор або тролейбус: ми звикли робити ракети – вироби, які живуть усього кілька секунд; а тролейбус, що створюється, аби кататися містом десятки років, – це зовсім інше...

Вочевидь, щоб робити це «інше», потрібні інакше підготовлені люди і, звісно ж, за іншими принципами побудована академія. Природно, в нинішню академію талановита молодь не піде. Більше того, вона звідти втече, якщо навіть заблукає туди помилково...

Сьогодні за кількістю державних академій, тобто таких, у яких отримують пристойну платню за членство, Україна випередила всі пострадянські держави. Цікаво б дізнатися: чому країна, що має стільки академій, не може відповісти на елементарні питання державного будівництва, не може вибрати достойної економічної моделі розвитку, і чому уряди, які приходять до влади, ніколи не отримували рекомендацій, на які можна було б спертися?

Однак таке становище не може тривати нескінченно. У періоди криз виразки загострюються. Яке суспільство під час різкого економічного спаду терпітиме всередині себе утриманців, тим більше що у всіх незалежних пострадянських країнах академії вже давно перебудовано. Наприклад, у Казахстані академію просто розпустили. У Росії та Білорусі провели жорстку реформу. Це дозволило молодшій і активнішій частині академій швидко подолати опір представників консервативного, вкрай відсталого, але впливового правління наукових організацій...

Сьогодні світ науки інтенсивно змінюється скрізь. Один із вдалих прикладів роботи центрів або кластерів, – інститут пана Я.Кужницького. Він демонструє, що найкраща наука створюється там, де збирається критична маса людей, здатних генерувати ідеї. Успіх наших польських колег примушує і нас шукати шляхи до реформування української науки.

– Олегу Олександровичу, як нам в Україні подолати низькоефективну витрату коштів на науку, на технології?

О.К. – Для відповіді на це запитання ми й запросили Яцека Кужницького. Звісно, можна було б домовитися про приїзд британських вчених. Вони довше за інших створюють успішні наукові кластери. Проте ми запросили поляків, оскільки їм вдалося швидко створити інститут світового рівня, вони – наші сусіди, їхній досвід більш зрозумілий українцям, а наші проблеми – зрозумілі їм.

 – У чому суть перетворень у польській науці?

О.К. – Поляки зберігають академічну систему, істотно її оновивши й запровадивши віковий ценз для активних членів. Розподіл фінансів ставиться в жорстку залежність від міжнародних рейтингів вчених–реципієнтів.

 – Валерію Павловичу, чи приживеться в нас досвід, який так добре зарекомендував себе в Польщі?

В.Кухар:  Колись ми хотіли організувати такий же віртуальний інститут у Славутичі. Пов'язували з ним великі сподівання, але все провалилося. Для запуску такого інституту Верховна Рада мусила б ратифікувати відповідні закони. Але все це буксує, бо ВР не хоче їх приймати. Щоб почала працювати ця система, треба відійти від цілої низки положень нашого законодавства…

 – Але ж у поляків вийшло! Невже наші вчені такі безнадійні в організаційному плані, що не можуть у себе навести лад?

В.К. – У них Л.Бальцерович колись узяв на себе відвагу провести реформу. А ми досі про неї тільки говоримо, тому вони вже в Європі, а ми…

 – Ганно Валентинівно, як ви вважаєте, інститут, аналогічний польському, можна створити в Україні?

А.Е. – У принципі можливо, тому що в нас є високопрофесійні дослідники і певний досвід роботи в організації таких інститутів. Водночас це бачиться мені абсолютно неможливим через менталітет наших політиків, від яких залежить рішення таких питань. У мене десятилітній досвід створення аналогічного інституту. Я дійшла з цією ідеєю аж до парламенту – три роки тому в комітеті з питань науки Верховної Ради я зробила доповідь, переконувала депутатів у тому, що інститут із гнучкими підходами в галузі генноклітинних технологій необхідний Україні. Всі були «за». Але коли дійшло до елементарного початкового фінансування… Були постанова президії НАНУ, постанова колегії МОНу, нам виділили 15 мільйонів, а в результаті ми отримали тільки… два, з якими створити інститут неможливо…

О.К. – Річ у тому, що гроші в президії розподілили за принципом кругової поруки, і цим усе закінчилося…Важко уявити, щоб такий інститут з'явився в нашому академічному болоті. За напруженістю інтелектуального поля, за духом змагання польському інститутові Яцека немає рівних у Європі. Це досягається тим, що в ньому немає жодної штатної посади. Якщо туди потрапиш, це не означає, що ти навічно в шоколаді. Ти можеш працювати в інституті не більше семи років. Причому через три роки вже перевіряють – результати мають бути блискучі. Ні?.. До побачення. Це інститут високої напруги.

  – І люди витримують таку напругу?

О.К. – Більше того, в інституті працюють щасливі люди! Це – товариство молодих переможців, працювати в такій компанії талановитим людям, які знають собі ціну, – велика радість. В інституті відкрито конкурс для дослідників усього світу. І це не наш академічний конкурс, де все по блату. Беруть в інститут кого завгодно, якщо претендент талановитий і професійний. Зараз із дев'яти завідувачів лабораторій у цьому інституті – один іноземець. Решта – поляки, які повернулися з різних всесвітньо відомих лабораторій.

 

 

Щоб створити такий інститут, у Польщі було прийнято спеціальний закон. Тепер інститут не підпорядковується ні державі, ні Польській академії наук. Він підпорядковується лише Міжнародній консультативній раді…

 – Ю.Тимошенко на наступний рік виділила два мільярди гривень на науку – це вдвічі більше, ніж раніше. Вже на ці гроші можна організувати не один такий інститут…

О.К. – Для створення нового інституту головне – не гроші, а мозок учених, які в ньому працюватимуть. Отож повинен існувати об'єктивний механізм добору найталановитіших дослідників та їх державної підтримки. У цьому – суть грантового фінансування. Тому неодноразово казав раніше й повторюю тепер: фінансувати українську науку без зміни організації наукової системи – безглуздо. Реформа не просто назріла. Вже йде зворотний відлік: у момент «нуль» реформувати буде нічого.

 

Олександр РОЖЕН


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика