ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СОЛОВЕЦЬКА ГОЛГОФА

1. ВІД ГРЕБІНКИ ДО ПЕТРОЗАВОДСЬКА

Запрошення взяти участь у заходах, приурочених до 70–х роковинам Голодомору 1937–1938 років у складі української делегації в Росії (урочище – Сандармох, Карелія) та на Соловецьких островах було водночас несподіваним. Довелося терміново корегувати свої плани й збиратися в далеку подорож. Так склалося, що наша делегація збиралася в Києві й вже звідти автобусом мала виїхати до Росії. Мені ж випало добиратися залізницею самостійно, спочатку до Санкт–Петербурга, а далі до Петрозаводська. Збираючись у дорогу, відвідав Зажур–гору, де взяв кілька пригорщ лубенської землі з насипаного кургану. Задумав висипати її на тих далеких могилах невинних жертв Великого терору.

Швидкий потяг «Херсон–Санкт–Петербург» прибув до Гребінки вчасно, хвилина у хвилину. Вагони були заповнені відпочиваючими, які поверталися з півдня України в Білорусь, Росію. Моїми сусідами виявилася родина Суркових зі Пскова. Познайомилися, а далі дорога вже не здавалася довгою та нудною. Росіяни не приховували свого задоволення від поїздки до моря, мене ж цікавило те, як їм живеться в одному з древніх куточків Росії. Приємно було чути, що на їхню думку, в Україні й порядку більше й життя краще. Пам'ятаю, як тільки потяг перетнув кордон Булорусі й Росії, Федір Сурков звернув мою увагу на першу станцію в Росії. Після чепурних, по–сучасному облаштованих вокзалів на українській та білоруській залізницях, невеличка станція перед Невелем видалася обшарпаним будинком із засміченою та забур'яненою територією довкола.

– Ось так, – зітхнув чолов'яга.

Коротко про те, як перетинали кордон. На українській митниці лише переглянули паспорти та видали бланки міграційних карт. Там треба було зазначити паспортні дані, вказати мету поїздки та пункт призначення. У Тереховці, це вже на території Білорусі, знову оглянули паспорти та вилучили частину «А» міграційної карти. Оце і вся процедура. Особливих вимог, перевірок не було. А при перетині кордону Білорусі з Росією ні митників, ні прикордонників не бачили.

Виїхав я з Гребінки у суботу, 2 серпня, опівночі, а вже в неділю, 3 серпня о п'ятій ранку потяг прибув на Вітебський вокзал міста на Неві. Санкт–Петербург зустрів  дрібним дощем. На вокзалі було гамірно. Далі мені треба було переїхати на Ладозький вокзал, бо саме з нього йдуть потяги на Петрозаводськ, Архангельськ, Мурманськ.

Оскільки  поруч була станція метро, я без проблем дістався вокзалу і  придбав квиток до Петрозаводська. Потяг відправлявся аж о 22 годині. Отож, мав досить часу аби прогулятись містом. Був на Двірцевій площі, у Петропавлівській фортеці, біля «Аврори», Зимового палацу, на Левашовському меморіальному цвинтарі біля пам'ятника «Молох тоталітаризму«. Не поталанило з екскурсією катером по Неві та пітерськими каналами. Щойно катер відійшов від берега, як пішов рясний дощ.

Кілька годин до відходу потяга мусив ховатися від дощу на вокзалі.

Знову купе, цього разу фірмового потягу «Карелія». За вікном пропливають вогні Санкт–Петербурга, попереду ніч дороги і вже о сьомій ранку ми прибудемо до Петрозаводська.

На відміну від Північної столиці, карельська земля зустріла теплим сонячним ранком. З цікавістю оглядаю вокзал, привокзальну площу. Чомусь вдома уявляв тутешні місця бідними на зелень, сірими, незатишними. Натомість, бачу розкішні квітники, стрункі дерева вздовж вулиць і тепло, мов на Сулі.

У Петрозаводськ я прибув раніше, ніж автобус з українською делегацією. Телефоную голові Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури «Калина», члену Президії Української Всесвітньої Координаційної Ради Ларисі Скрипниковій. Потім йду до готелю, де мають поселитися члени української делегації.

Нарешті, прибуває автобус з Києва. Виснажені  (дві доби в дорозі), але збуджені, виходять пасажири на карельську землю.Згодом, коли розселилися в готелі, знайомлюся з іншими членами делегації. Крім журналістів тут група активістів правозахисної організації «Меморіал».

Наступного дня в республіканському центрі національних культур відбулася тепла зустріч з активістами карельського Товариства української культури «Калина».

Українська делегація подарувала товариству багато книг, національну символіку. Завершилася ця зворушлива зустріч за чаєм з калиною та українським короваєм, а ще піснями. Усі співали рідною мовою. Віталій Мороз, бандурист, голова молодої «Просвіти» України зачарував присутніх грою на бандурі, прекрасним голосом.

А ще господарі влаштували для українців екскурсію Петрозаводськом. Відверто кажучи, навіть гадки не мав, що далеко на півночі може бути таке зелене й затишне, неповторне своєю непідробною старовиною місто, яке  стало столицею Карелії й колискою української діаспори на Європейській Півночі.

 

2.МЕДВЕЖОГОРСЬК–САНДАМОХ–

КЕМЬ

Наступного дня  залишили Петрозаводськ. Знову наш автобус взяв курс на північ. Ранок видався погожим і ми з цікавістю розглядали мальовничі краєвиди, що пропливали за вікнами  «Мерседеса». Перед очима безкрає зелене море лісів і, мов родзинки, озера – маленькі, більші, зовсім великі...

Попереду нас чекав  Сандармох. Але спочатку заїжджаємо в Медвежогорськ – центр однойменного муніципального району Карелії. Місто з'явилося несподівано, серед лісу. Перше, що впадає в очі, це переважно дерев'яні споруди. На вулицях пожвавлення. Словом, як у звичайному місті.

Крім нас, біля місцевого краєзнавчого музею, вже стоять кілька автобусів. Зліва, наприклад, литовці, далі – поляки, за ними москвичі...

Виїжджаємо організованою колоною автобусів. Чим ближче до Сандармоху, тим тривожніше на душі.

Звертаємо з автомагістралі й повільно рухаємося в глиб лісу. Пообіч, на спеціально обладнаних майданчиках, багато автобусів, легковиків. Зупиняємося й ми. Відразу ж привертає увагу великий камінь з вибитим на ньому написом , тут на  місці масових розстрілів з 1934 по 1941 роки.

Тут розстріляно сім тисяч невинних людей. Це – вчені і поети, ієрархи церкви і доблесні офіцери, працелюбні лісоруби й селяни, професори і студенти, рибалки, робітники, лікарі та багато інших представників дальнього й ближнього зарубіжжя полягли на цьому клаптику карельської землі.

«Сандармох» – інтернаціональний меморіал.

 Ми прямуємо до Козацького хреста, яким в урочищі Сандармох увіковічнене місце загибелі понад тисячі наших земляків. Тут, в карельських лісах, завершили свій земний шлях Олександр Курбас та Микола Куліш. Офіційно карельське об'єднання української діаспори відкрило пам'ятник у серпні 2005 року. Автори його –  українські майстри Олег Чумак та Василь Трохименко. Того ж року побачив світ і збірник «Сандармох. Убієнним синам України».

Отець Павло, священик нашої делегації, відслужив поминальну панахиду біля Козацького хреста. Час від часу до нашого гурту підходили люди й теж схиляли голови.

– Я тут народився й живу, – каже Юрій Степенко, – тут, на Біломор–Балтійському каналі, трудилися мої дід з бабусею. Тут народилися мої батьки. Ось так ми опинилися в Карелії, хоча всі – українці, вихідці з Поділля.

На землі,  біля хреста –  жінка. Це Марія Дорофєєва.

– Сиджу тут, – каже , – бо десь тут, в урочищі сплять вічним сном мої брат і невістка.

Щороку вона  приїздить сюди з Медвежогорська, щоб пом'янути рідних.

І скільки їх тут, ось таких хрестів, на яких висять портрети, є підписи та немає впевненості, що саме тут, під цим хрестом, а не за 5–10 метрів далі останки рідних.

Майже останніми залишаємо урочище. Попереду далека дорога на північ, до Білого моря, а далі – на Соловки. Але на шляху до біломорського порту Кемь маємо зробити ще одну зупинку – на Біломор–Балтійському каналі.

Чомусь цей канал уявляв величезним. Натомість побачили широку (глибини не знаю) водну магістраль. Попереду виднілися шлюзи. Ніякого руху на воді не було. Важко повірити, що ця магістраль у свій час забрала здоров'я та життя не однієї сотні й тисячі людей!

 

 

Звісно, що нині канал вже не відіграє особливої ролі в розвитку цього регіону, але утримується задовільно.

Не змовляючись, наша колона зупинилась на березі, хвилиною мовчання ми вшанували тих, хто не за власної волі поклав на цій будові віку своє здоров'я й життя.

У порт Кемь прибули майже опівночі, накрапав дощ, з моря дихало прохолодою. У цю пору тут стоять білі ночі, а тому усе навкруги проглядалося, ніби вдень. Видніється готель, майданчик для автотранспорту, недалеко дерев'яна церква, біля причалу невеликий катер. Саме він і має цієї ночі доставити нас на Соловки.

СОЛОВКИ

Нічний перехід Білим морем тривав майже п'ять годин. Злегка штормило і наш невеликий катер жбурляло мов тріску. До того ж періщив дощ. Словом, усі з нетерпінням чекали, коли можна  буде ступити на земну твердь.

Довгоочікувана суша з'явилася в передсвітанковій імлі так несподівано, як і щез берег в порту. Першими вималювалися обриси славетного Соловецького монастиря. На жаль, похмура дощова погода не давала змоги спостерігати за наближенням берега з верхньої палуби.

Нарешті швартуємося біля острівного причалу. Звідси до готелю кілька сот метрів.

Через кілька годин, після відпочинку, готель загув. Ура! Дощу вже немає. Прямо перед нами башти Соловецького кремля. Споруди масивні, потужні з величезних каменів–валунів. З лікарем нашої делегації Миколою Сиваком та священиком Павлом прямуємо до монастиря, через головну браму потрапляємо на внутрішній двір. Частина монастиря нині у віданні церкви, там господарюють ченці, їм допомагають прочани, яких цієї пори на Соловках багато.

В іншій частині – Соловецький державний історико–архітектурний і природний музей–заповідник. Ми побродили монастирським дворищем, бо попереду нас чекали спеціальні екскурсії.

Соловки –  не лише Великий Соловецький острів, це цілий архіпелаг. А ще Соловки – загальне ім'я, що означає політичний терор, катування, духовний геноцид. Цей суворий, але напрочуд красивий край називають «країною мук і відчаю».

Наступного дня ми відвідали Секірну гору. Тут пройшла масова акція «Свічка пам'яті». На горі, біля храму Вознесіння, запалали свічки в пам'ять про тих, хто загинув від репресій. Слухаєш розповідь екскурсовода й неможливо повірити, що тут, на цій горі, біля Поклонного хреста знаходився  чоловічий штрафний ізолятор для політв'язнів. Тут спеценкаведисти винайшли такі жорстокі тортури, яких не витримувала жодна жива душа. Отож, кого відправляли на Секірну гору, того вже ніколи не бачили.

Цікава деталь: скільки існує на горі храм Вознесіння, а це не одне століття, стільки ж на його вершині працює маяк для моряків.

Напруженим видався й наступний день. У селищі Соловецькому на Алеї Пам'яті відбувся  мітинг.

У програмі нашого перебування на Соловках була й панахида по останньому кошовому отаману Петру Калнишевському. Це дійство відбулося біля погруддя отамана, встановлений на постаменті з блакитного запорізького граніту. Образ козацького ватажка втілив у бронзі запорізький скульптор Микола Соболь.

Ми схилили свої голови перед великим українцем, дух якого не зламали царські сатрапи. Я висипав біля підніжжя пам'ятника нашу лубенську землю із Зажур–гори, та взяв пригорщу соловецької.

Привіз я звідти дві маленькі ялиночки. Одну посадив у себе вдома, а іншу передав своєму товаришу, директору школи Олексію Шевченку. Таким чином, у Засуллі та Пісках виростатимуть соловецькі ялинки.

Останньою подією Днів пам'яті став Круглий стіл, де обговорювався робочий проект експозиції з історії соловецьких таборів особливого призначення та тюрми ГУГБ НКВС СРСР (1923–1933 років). Представляв його заступник директора Соловецького музею Сергій Рубцов.

Цю експозицію планується розмістити в історичному бараці УСЛОН (управління Соловецьких таборів особливого призначення) на вулиці Заозерній. Відкриється вона наступного року у Дні пам'яті і відзначатиметься вже вдвадцяте.

У ході дискусії не всі учасники погодилися з тим, щоб музей переносити з Соловецького кремля у згаданий барак. А все від того, що церква хоче отримати всю територію монастиря й, мало того, просить передати в своє управління весь архіпелаг.

І ще одна проблема. На Соловках ось уже втретє влаштовується відкритий Північно–Західний фестиваль авторської пісні. Громадськість до цього ставиться неоднозначно. У зверненні членів Громадської палати до прем'єр–міністра Росії наголошується: «Безпосередньо біля Соловецького монастиря і братського цвинтаря жертв ГУЛАГу проводяться фестивалі джазу і самодіяльної пісні, влаштовуються провокаційні виставки сучасного мистецтва».

Газета «Северный комсомолец» написала: «Всім землям Соловецького архіпелагу слід надати особливий статус земель історико–культурного значення». «Соловки під охороною ЮНЕСКО, крім того, Соловки ніколи не були виключно місцем молитви... Тут усе переплетено і не можна все вирішувати одним махом...»

Словом, нинішні Соловки – це хитросплетіння різних інтересів, в тому числі й бізнесових. Але ми ніколи не повинні забувати, що Соловки – це столиця ГУЛАГу з п'ятдесятьма мільйонами забутих громадян. По–людськи не похованих, не відспіваних.

Вічна пам'ять усім, кого навіки забрав цей край мук та відчаю.

Ми прощаємося з Соловками. Рано–вранці, за годину до відходу теплохода, поспішаємо востаннє покупатися спочатку у Святому озері, а потім у Білому морі. Ми – це лікар делегації Микола Сивак, отець Павло та автор цих рядків.

О сьомій ранку відпливаємо. Непрохані сльози накочуються на очі. Соловки, Соловки... Це невимовно чарівна природа і свята та трагічна історія.

 

Володимир БЕЗЧАСНИЙ,
голова Лубенського медіа–клубу
Соловки – Київ
спеціально для «Української газети плюс»


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика