ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МІЛЬЙОНИ ЗАНАПАЩЕНИХ... ФАШИСТСЬКА БІЙНЯ В УКРАІНІ

У наказі від 2 липня 1941 року Гітлер підкреслював: «Будь-які прояви людяності щодо військовополонених суворо переслідуються». Масове знищення людей, зокрема військовополонених, здійснювалося окупантами у створених в Україні 808 таборах, в'язницях, інших місцях. Смертність тут досягала 85 відсотків.

...Політичні і військові керівники країн–агресорів  під час Другої світової війни зламали традиційне уявлення про полон, пов'язані з ним поняття військової честі, грубо порушували відповідні міжнародні угоди, зокрема Гаазької конференції 1899 і 1907 рр., Женевські договори 1864, 1906 і 1929 рр. Всупереч положенням цих міжнародних документів про те, що військовий полон є тільки тимчасовим затриманням і не може мати характеру помсти  або покарання, фашисти та їхні посібники  протягом війни створили безпрецедентну за жорстокістю й цинізмом технологія масового знищення, примусово–виснажливої праці, фізичного і морально–психологічного насильства як щодо полонених військовослужбовців, так і насильницьки захоплених осіб окупованих країн. Більша половина з них загинула від рук фашистських окупантів.

Абсолютна ж більшість німців, австрійців, угорців, італійців та інших полонених повернулася з радянського, американського, британського полону після війни додому. Тому що Об'єднані Нації, в т.ч. США, Великобританія, СРСР – всього 26 країн – підписали 1 січня 1942 року у Вашингтоні Декларацію про сумісну боротьбу проти новоявлених  претендентів на світове панування – диктаторських режимів, а не проти народів їхніх країн і, зокрема, керувалися тезою, що гітлери приходять і йдуть, а німецький народ залишається. Для Об'єднаних Націй Друга світова війна була оборонною, справедливою. У Британії, наприклад, її назвали «Битва за Англію», в Югославії – національно–визвольною війною; для України це була Велика Вітчизняна війна 1939–1945 рр.

Не можуть слугувати виправданням фашистських лиходійств посилання на те, що СРСР не взяв участі в Женевській конвенції 1929 р. про режим військовополонених. Адже Радянський Союз приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. про закони і звичаї сухопутної війни, в якій (ст. 4–20 доповнена) регламентувалося гуманне ставлення до військовополонених. Вона була покладена в основу конвенції 1929 р., а також відповідних розпоряджень Червоного Хреста. А урядам США, Великобританії, Франції, багатьох інших країн, зокрема Чехословаччини і Польщі, у складі яких напередодні війни перебувала частина українських земель, схвалили вищеназвані документи.

Розпочавши ще в 1939 р. агресію на українські землі, фашисти безпрецедентно жорстоко розправлялися із захопленими в полон військовими, які захищали рідну землю. Так, озвірілі угорські варвари, які з благословення Гітлера почали в березні 1939 року війну проти Карпатської України, по-звірячому вбили більшість полонених її захисників – воїнів Карпатської Січі, у тому числі і учнів гімназії, і студентів Хуста.

Напавши на СРСР, у складі якого тоді були українські землі, Гітлер в наказі від 2 липня 1941 року підкреслював: «Будь-які прояви  людяності   до військовополонених суворо переслідуються».

Немало категорій військовослужбовців фашисти убивали відразу після припинення ними опору: поранених, тяжко хворих, інвалідів, політробітників, євреїв, утікачів з концтаборів, партизанів, підпільників. У багатьох випадках фашистське командування віддавало злочинні накази «полонених не брати». Саме так діяли командири третьої і вісімнадцятої танкових дивізій Модель і Нерінг. Розстріли, масові екзекуції полонених проводилися за наказами військового оперативного командування, окупаційних властей, а часто і без будь-яких наказів і офіційних рішень – за вказівками військовослужбовців військ, що діють за розсудом, а точніше, в результаті злочинного свавілля будь–якого окупанта – офіцера, солдата або чиновника місцевої фашистської адміністрації.

Тих полонених, яких не вбили відразу, окупанти нерідко використовували як живий щит, яким прикривали війська агресорів, що наступали.  Інших роздягали до білизни, їхнє обмундирування і взуття використовували для «потреб німецької армії». Окупанти використовували військовополонених для розчищення мінних полів й інших небезпечних для життя робіт. Полонених не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами, а годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім залишали без їжі й води, тримали просто неба під дощем і снігом.

В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених, масово убивали прямими фізичними діями або створенням нелюдських умов існування в дулагах (пересильних таборах), шталагах (для полонених рядового і сержантського складу), офлагах (офіцерських таборах), в так званих лазаретах.

Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, «Цитадель» у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах. Тільки у «Цитаделі» загинули від голоду і хвороб майже 140 тисяч осіб, у Хорольських таборах більше 57 тисяч. У Кременчуці гітлерівці убили голодом, тортурами, через зумисне зараження інфекційними хворобами 40 тисяч солдатів і офіцерів. У Володимирі-Волинському – 25 тисяч (тільки за зиму 1941–1942 рр. – 7–8 тисяч). В Артемівську, в створеному фашистами в листопаді 1941 р. таборі змучені страшним голодом полонені поїли всю траву. Щоб позбавити їх навіть цього «харчування», гітлерівці захистили табір подвійною огорожею з колючого дроту.

В Умані на невеликій ділянці в страшній тісноті й антисанітарії було зосереджено більше 70 тисяч полонених. Більшість з них не отримували навіть рідкої юшки. У таборі в Раві Руській щоденний раціон складався з мерзлої картоплі, яку варили для полонених. Таке «харчування», виснажлива праця, неопалювані бараки, нелюдські покарання, зокрема – у вигляді прив'язування до колючого дроту за лютих морозів, швидко привели до загибелі майже всіх радянських військовополонених.

У «Грос–лазареті» в м. Славуті Кам'янець–Подільської області лікарі поширювали тиф, туберкульоз, дизентерію тощо. Німецька охорона іноді вбивала нещасних заради розваги. Протягом двох років окупації міста Славути за участі  німецьких лікарів Борбе, Штурму й інших медпрацівників в «Грос–лазареті» знищено 150 тисяч поранених і хворих полонених офіцерів і бійців Червоної армії. Начальник управління у справах військовополонених при ставці верховного головнокомандувача генерал фон Гревенітц віддав наказ вбивати військовополонених, використовуючи медперсонал.

У концтаборі на території Троїцької сільради на Луганщині колгоспникам категорично заборонялося  допомагати військовополоненим. Незважаючи на це, ризикуючи життям, селяни все ж таки передавали знесиленим полоненим їжу, одяг і взуття. За розпорядженням коменданта табору Ф. Паша знесилених від голоду і побоїв, важкої фізичної праці військовополонених вбивали і навіть закопували до завчасно викопаних ям живими. 400 поранених було розстріляно і 300 людей спалено живцем в одному з корпусів госпіталю у Харкові в березні 1943 року.

У Маріуполі в приміщеннях учбового комбінату заводу ім. Ілліча розташувався табір військовополонених, серед яких було багато поранених і хворих. Знаючи про співчуття населення до військовополонених, гітлерівці організували так званий комітет допомоги, куди люди приносили гроші, які потім привласнювали собі німецьке командування і поліція. Згодом, у лютому 1943 р., хворі і поранені військовополонені в одній білизні були вивезені 18 товарними вагонами в Старокріський тупик  і там замерзали. На вагонах були намальовані череп і кістки з написом «Не підходьте, заразливе!».

Способом знищення було використання полонених на найважчих, часто смертельних роботах. У таборі на станції Амвросіївка Сталінської області військовополонених, у 80% яких були обморожені руки і ноги, виганяли на будівництво залізниці. Багато хто загинув в так званих тралових ротах–командах з розмінування місцевості.

За даними командувача фашистськими тиловими військами, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тисячі осіб. Всього протягом 1941–1945 років у фашистський полон, згідно останніх підрахунків, потрапило близько 6 мільйонів 300 тисяч радянських військовослужбовців. З них  більше 4 мільйонів 700 тисяч  загинули, зокрема, більше 2 мільйонів – в концтаборах і в'язницях, які  окупанти розмістили  в Україні.

Німецько–румунсько–угорська фашистська агресія і окупаційний режим в Україні були втіленням доктрини тотальної війни, злочинною системою дій і структур, які проводили комплекс антигуманних військово–терористичних, соціально–побутових, економічних, медичних, ідеологічних й інших заходів, спрямованих на тотальне знищення всього українського народу, інших людей, зарахованих агресорами до неарійців,  зокрема військовополонених. Вбивства захоплених в полон в оперативних районах, зокрема, як живого прикриття атакуючих фашистських військ, винищування полонених в концтаборах, в'язницях, садистські медичні експерименти, злочини щодо  поранених і хворих полонених й інвалідів війни призвели до загибелі абсолютної більшості тих, хто потрапив до фашистського полону.

 

Володимир ШевЧенко,
доктор історичних наук


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика