ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



І В ГАТНОМУ БУВ ГОЛОДОМОР…

Мало, дуже мало, залишилось живих очевидців страхітливої доби Голодомору–геноциду 1932–1933 років у селі Гатному Києво–Святошинського району Київської області. Але спогади їхні, завдяки старанням учнів місцевої середньої школи, учасників історико–краєзнавчого гуртка дослідників минувшини села «Пошук», яким керує учителька історії Галина Семенівна Коломієць, старанно зберігаються і примножуються.

Ніяка уява, ніяка найбуйніша фантазія нинішнього покоління не здатна відтворити подробиць великомученицьких страждань конаючих від голодної смерті односельців доби розкуркулення, усуспільнення майна і поголовної колективізації українського села. Тільки свідчення дивом врятованих очевидців можуть намалювати жахливу словесну картину винищення ворогами роду людського не повинних прабабусь і прадідів нинішніх школярів села Гатне. Під проникливі звуки гімну «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни…» в приміщенні школи розпочинається багатолюдне урочисте поминальне дійство, присвячене пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років. Як мова дитини, що усміхається світові крізь сльози, як довірлива бесіда з матір'ю, на самоті молитовно лунають озвучені старшокласниками зі шкільної трибуни вистраждані слова правди про страшну,  свідомо організовану керівниками більшовиків трагедію українського народу. Ось одне з 19 свідчень, причому далеко не найстрашніше, зібраних  гуртківцями  –  це було свідчення  очевидиці голодомору 1932–1933 років в Україні Москаленко Степаниди Іванівни, жительки Гатного 1925 року народження: «Добре пам'ятаю про голод і я, тоді семирічна дівчина. У нашій сім'ї було п'ятеро дітей і, коли почався голодомор, доводилося їсти все: мерзлу торішню картоплю, яку збирали на полях, лушпиння, суп з кропиви, лободи…

Батько й мати працювали в колгоспі, де щодня варили суп і видавали на кожного працюючого по мисочці. Частину цього супу батьки приносили додому і для нас, щоб ми не померли.

Деякі люди нашого села рятувалися тим, що поблизу був Київ, в торгсінах якого міняли золоті речі (сережки, каблучки, натільні хрестики) на продукти харчування. Також ішли в місто на заробітки до євреїв – няньчили їхніх дітей і на зароблені гроші купували крупи, борошно й так виживали. Але багато людей померло. У нашого сусіда теж було п'ятеро дітей. Але годувати їх не було чим. Не витримавши страждань, він затопив піч, напустив у хату диму. Жінка, діти й він сам почаділи.

Пам'ятаю, що в Гатне з далеких сіл приїжджали голодні люди (ми їх називали старцями) і часто прямо на вулицях вони падали мертві… Записано зі слів очевидиці 25 жовтня 2005 року».

У цьому свідченні згадується малозрозуміле сьогодні слово «торгсін». Це модне тоді скорочення російськомовного виразу «торговля с иностранцами». Що ж це за торгівля така і з якими «иностранцами»? Річ у тім, що, згідно з останніми даними, добутими в чекістських архівах українським істориком Василем Марочком, директор Московського універмагу №1 Єфім Курлянд під час колективізації вийшов до Політбюро ВКП(б) з ініціативою про продаж дефіцитних товарів населенню СРСР за побутове золото – сімейні реліквії, – брошки, сережки, персні, каблучки та інші, як любили висловлюватись тодішні комсомольці, «оковы капитализма». З «легкої руки» Єфіма Курлянда Політбюро прийняло відповідну постанову і всі багатовікові золоті речі голодуючих українських селян, під приводом необхідності валютних розрахунків з закордонними інвесторами, що займалися індустріалізацією країни, потекли до кас прийомних пунктів – торгсінів, бо тільки за золото український селянин міг придбати скибку вирощеного власними руками хліба. Це було під час правління Йосипа Сталіна. Але хто уважно прочитає біблійну книгу Буття, а саме глави 41–47, також натрапить на ім'я Йосип. І також ознайомиться з описом вже єгипетського голодомору з аналогічним фіналом – перетворенням вільних сільгоспвиробників на безправних рабів.

Така разюча подібність навіть в іменах голодоморних правителів викликає закономірну підозру дослідників про джерела запозичень сценаріїв українських голодоморів та катастроф ХХ і ХХІ століть. Адже недарма і Звізда Полин асоціюється з Чорнобилем. І недарма свідчення іншої очевидиці Голодомору, мешканки Гатного Головашкової Степаниди Купріянівни, 1925 року народження, закінчується нестерпно гірким запитанням: «За що нам була така кара?»       

 75 років минуло відтоді, як в невимовних стражданнях не тільки за невеликими винятками при повному мовчанні світової спільноти, але й під акомпанемент комуністичних бравурних маршів та знущальних кінофільмів типу «Весьолиє ребята»   Україна пережила страхіття Голодомору. Крига замовчувань скресла лише в добу незалежності, особливо під час урядування Віктора Ющенка. Донедавна ще вважалося, що і в Гатному не було загиблих від голоду, поки дослідники не взялися за опитування і документування спогадів очевидців.  Щодо неврожаю, то ось свідчення жителя села Гатного (вул. Амбулаторна, 3) Дуброви Трохима Наумовича, 1911 року народження, записане зі слів очевидця у 1993 році  учителькою Галиною Семенівною Коломієць: «Родом я із села Гатного, – розповідає Трохим Наумович. – Не зважаючи на мої 82 роки, добре пам'ятаю те, що відбувалося в рідному селі. 22 роки було мені, коли почався голод. У той час я був депутатом сільської Ради, членом правління колгоспу, бригадиром. І кому, як не мені, добре знати, якого горя довелося зазнати односельцям.

Коли я був бригадиром, у моєму розпорядженні було 100 га землі, 72 працівників (22 чоловіка і 50 жінок). Люди працювали в колгоспі не покладаючи рук. Врожай 1932 року був гарний. Але 200 тонн потрібно було здати державі. І вже з осені (листопада) запаси почали вичерпуватися й почався голод. Хто працював у колгоспі, тим давали спочатку по півкілограма на день хліба і супу по тарілці тричі на день. Навесні 1933 року резерви майже вичерпались. Скоротили видачу хліба працюючим до 200 грамів. Люди почали падати і помирати. Довелося йти на всякі порушення, аби врятувати людей. Померли Капроненко Марта, Капроненко Єлисей, Капроненко Устя, їхні хлопчик і дівчинка, Гопчак Євтух, Труханюк Прохор, Труханюк Володимир, Демченко Павло. Була виділена підвода, яка вивозила мертвих. Цю справу було доручено Тищенку Паньку і Ситниченку  Василю Григоровичу. Тяжко було до нового урожаю. Ще пшениця не дозріла, а правління колгоспу прийняло рішення скосити трохи пшениці в районі «Кургану». Її недозрілою змолотили і варили. А коли пшениця доспіла, скосили й почали пекти хліб. А на мене було нараховано 28 тисяч карбованців за розтрату, тобто я видавав більше продуктів, ніж було потрібно за нормою, щоб врятувати людей від голодної смерті. Бухгалтером був Костенко Семен Володимирович і він допоміг ці гроші списати».

Слід віддати належне і згадати добрим словом тодішніх керівників села, які відкрили сільський дитсадок, щоб усе–таки була хоча б мінімальна змога дитячого порятунку. Тим, хто, незважаючи на власну небезпеку, рятував, як міг, помираючих з голоду , варто було б відзначати окремою державною відзнакою. Адже існує звання «Праведник світу» для рятівників жертв Холокосту. А якби була державна відзнака для рятівників голодуючих (пригадаймо, як жителі Західної України рятували східняків у голодному 1947 році) та й для врятованих від Голодомору 1933 року, які тоді були дітьми або немовлятами, ніякий недруг не мав би права писати пасквільні вигадки. Як це собі дозволяють деякі високопосадовці незалежної України: «Украинцы подыхали по–скотски тупо, даже не пытаясь спасти собственных детей, подыхающих от голода…» (див. газету «Вечерниє вести», Александр Турчинов «Аутодафе» за 2003 рік). А якби автори таких антиукраїнських випадів поцікавились ще й дослідженнями учених, членів «Асоціації дослідників Голодоморів 1921–22, 1932–33, 1946–47 років», керованої Левком Лук'яненком, – зокрема відомих науковців Олександри Веселової, Володимира Марочко, то й дізналися б, що, незважаючи на небачений у всесвітній історії розгул кривавих репресій, українці чинили не тільки мовчазний, але й збройний опір більшовицьким сатрапам. Навіть в оповіданнях та кінофільмах тодішніх письменників чи кіномитців куркулі зображені з обов'язковим обрізом під полою.  Але сили були нерівні.

Оточені по всьому периметру України до зубів озброєними регулярними військами доблесної робітничо–селянської Червоної Армії, розкуркулені українці сотнями тисяч опинялися за Уралом, на Соловецьких островах, у Гулагах і Сандормохах. А в Україні щодня вимирало 25 тисяч людей – старих і молодих, жінок і дітей, 17 чоловік щохвилини. Юні дослідники гатненського краєзнавчого гуртка «Пошук» Єрмак Оля, Крамар Іра, Крамар Женя, Денисенко Віталій, Герич Тарас, Перехрестенко Таня, Ситниченко Анастасія, Шовкун Альона, Марченко Наталя, Нижник Анастасія, Мальонкіна Оля, Олексин Петро, Шуберт Альона з запаленими свічками пам'яті в руках, по черзі стаючи за шкільну трибуну, зачитували імена загиблих і спогади очевидців про них. Ніхто не забутий і ніщо не забуте.

І пам'ять про невинно убієнних стукає в серця прийдешніх поколінь.

 

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ
Фото Євгена ПІкуля


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика