ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ЗМІНИВШИ МЕДИЦИНУ, ЗМІНИМО СУСПІЛЬСТВО»

Шквал негативної інформації, що останнім часом звалився на вітчизняну медицину та окремих медиків зокрема, не випадковий. Його причини легко може пояснити будь-який психолог – адже мотиви поведінки всього суспільства часто схожі на мотиви поведінки окремої людини. А людина, як відомо, чим більше від когось чекає любові, допомоги або підтримки, тим більше ображається і злиться, якщо отримане не відповідає її очікуванням.

У цьому плані можна сказати, що з лікарями сьогодні пов'язано багато очікувань українців: згідно з опитуваннями, ми ставимо своє здоров'я у пряму залежність від лікаря, що нас лікує, – на відміну від, скажімо, європейців, які більше покладаються на здорове харчування та фітнес. Особливо якщо  взяти до уваги дані вітчизняної статистики, яка невблаганно фіксує негативну демографічну ситуацію, поширеність і смертність від тяжких захворювань, незадовільний стан здоров'я дітей, старіння суспільства та інші маловтішні показники.

Досить тверезо подивитися на демографію. Якщо в 1993 році нам бадьоро рапортували, що населення України перевищує 52 мільйони, то сьогодні нас заледве більше 46 мільйонів. Останні роки проріджують ряди українських громадян приблизно на 300 тисяч осіб, а деякі експерти запевняють, що, з урахуванням еміграції, – і на всі 400 тисяч на рік. Наводяться навіть цифри, що кожні дві хвилини в нашій країні стає на одного громадянина менше. У будь–якому разі, смертність в Україні вдвічі перевищує народжуваність.

Такі дані більше свідчать уже не про хворобу людини чи окремих груп населення, а всього суспільства. І поворотним механізмом, здатним переломити ситуацію, може стати саме лікар. Адже розпочавши з наведення ладу в медицині, давши людям чіткі гарантії, що їхнє здоров'я – у надійних руках, можна змінити самосвідомість суспільства. Здорова людина – впевнена у своїх силах, а тому вільна; вона спокійно й сміливо приймає серйозні, зважені рішення щодо особистого майбутнього і майбутнього своєї країни.

Проте складається враження, що комусь вигідно тримати населення у страху, навіявши йому відчуття безпомічності (адже тільки одиниці можуть дозволити собі закордонну медицину, до якої, до речі, в екстренній ситуації можна не встигнути добратися), спішно переформатувавши образ «ангела в білому халаті» на образ ворога, через якого в нас зашкалює смертність від раку та СНІДу, який відбирає гроші на обіцяне державою безплатне лікування, який виписує дорогі таблетки!

Але, як відомо, пошуки ворога ще ніколи в жодній країні світу ні до чого доброго не приводили. Особливо якщо йдеться про медицину. Про це розмова з відомим лікарем, ректором Одеського державного медичного університету, членом президії Української медичної спілки Валерієм Запорожаном.

– Медицина, охорона здоров'я – один із тих основних стрижнів, на яких тримається держава, – переконаний Валерій Миколайович. – Розвиток будь–якого суспільства безпосередньо залежить від стану здоров'я його громадян, а також  від наявності умов для збереження їхнього здоров'я та працездатності. Якщо звернутися до досвіду розвинених країн, то можна побачити, що економічне зростання і стабільний розвиток досягалися не тільки завдяки науково–технічному прогресу. Багато в чому визначальним було вирішення різних соціальних проблем, і насамперед забезпечення громадянам права на життя та здоров'я, своєчасну й ефективну медичну допомогу. Пояснюється це просто. За великим рахунком, вектор розвитку людства завжди був спрямований у бік досягнення однієї мети, а саме – створення умов для комфортного життя кожної окремої людини, незмінними складовими якої є і здоров'я, і реалізація репродуктивних можливостей. Образно кажучи, здоров'я – це та точка, в якій перетинається все, що створене кожною людиною зокрема і державою загалом.

У нашій країні в останні десятиліття, навпаки, неухильно знижувалася якість життя, погіршувалися умови праці, харчування населення, руйнувалася система охорони здоров'я. Як наслідок, якісна і своєчасна медична допомога стала недоступною для більшості населення, причому насамперед для тих категорій, котрі її найбільше потребують, – діти жінки, інваліди та незаможні.

– У чому корінь усіх лих?

– У дискредитації лікаря.

– Хіба не самі медики зробили все для такої дискредитації?

– Зовсім з вами не згоден! У цієї проблеми є кілька складових. Лікар, як і будь–який інший член суспільства, не може бути ізольований від суспільства, від ідей та поглядів, що в ньому панують. Споживчий бум, який розпочався у 90–х роках минулого століття, нівелював багато гуманістичних цінностей. Значимість людини стала визначатися її можливістю заробити – причому якнайбільше і за будь–яку ціну. Професія лікаря теж стала розглядатися як засіб наживи – хай і досить специфічний, її опустили до рівня товару, який може продаватися й купуватися, як і все інше.

Такі погляди в суспільстві на лікаря і медицину підкріплювалися дедалі гіршою ситуацією із фінансуванням охорони здоров'я, катастрофічним погіршенням умов та можливостей праці. Багато лікарів і медсестер просто вимушені були шукати додаткові джерела заробітку, оскільки того, що їм платили (та й досі платять), не вистачало навіть на задоволення найелементарніших потреб.

При цьому для лікарів, як і для пацієнтів, характерний внутрішній конфлікт, пов'язаний із горезвісним образом лікаря–безсрібника та необхідністю заробляти гроші. Проте зарплатня лікарів не те що не забезпечує їм гідного рівня життя, а й позбавляє можливості фахового зростання, під яким у сучасному світі розуміють участь у міжнародних наукових та практичних конференціях, передплату медичної періодичної літератури, купівлю необхідних монографій тощо. Низький рівень оплати праці призводить до великого робочого навантаження, відсутності вихідних днів, відпусток та інтересів поза роботою.

– І все ж конкурси в медичні вузи, хоч і впали в кілька разів, – тримаються на достатньому рівні. Чому ж, у такому разі, в нас, за деякими даними, дефіцит медичного персоналу становить близько 50 тисяч осіб?

– Справді, про недобір у жодному медичному вузі країни не йдеться. Розумні, талановиті, найкращі вступають до нас, проходять найдовшу, порівняно з іншими спеціальностями, додипломну та післядипломну підготовку, незалежне державне тестування перед отриманням диплома і починають працювати самостійно.

Мене інколи запитують, що ж приваблює сучасних, практичних, незалежних юнаків та дівчат зробити вибір на користь медицини. Я відповідаю: мабуть, те ж, що примусило академіка Д.Заболотного 100 років тому з ризиком для життя випробувати на собі дію протихолерної сироватки, професорів Г.Мінха та І.Мочутковського – заразити себе черевним тифом, щоб вивчити перебіг хвороби, а також привело в медицину багатьох інших лікарів–подвижників, на чиєму рахунку тисячі врятованих життів.

Наші абітурієнти за роки навчання виростають у справжніх спеціалістів: незважаючи на труднощі, медвузи здатні якісно готувати кадри для медицини. Якщо казати про Одеський медуніверситет, то в нашій університетській клініці впроваджено технології, яких немає ніде в країні. Наприклад, усі операційні відділення оснащено ендоскопічною та мікроскопічною технікою останнього зразка. В нас реалізуються на практиці новітні методики в галузі генетичної медицини – чого немає в жодній клініці країни. Це генетичне прогнозування, ДНК–мікрочіпи, ведення й лікування хворих на базі стану їхніх геномів.

Перед отриманням диплома всі наші випускники дають клятву. Вони клянуться чесно виконувати свій лікарський обов'язок, присвятити свої знання й уміння запобіганню та лікуванню захворювань, збереженню й зміцненню здоров'я людини; бути завжди готовими надати медичну допомогу, зберігати лікарську таємницю, уважно й дбайливо ставитися до хворого, діяти виключно в його інтересах, незалежно від статі, раси, національності, постійно вдосконалювати свою фахову майстерність, берегти й розвивати благородні традиції медицини.

Молоді лікарі палко прагнуть лікувати людей, рятувати їхні життя і тому не вагаючись ідуть працювати туди, де потрібні їхні руки й знання, – у клінічну лікарню, районну поліклініку в місті чи в селі. Після випуску вони заповнюють усі медичні вакансії галузі. Однак минає близько трьох місяців, і  в управліннях охорони здоров'я знову починають кричати «Гвалт!»: чимало заповнених місць перетворюються на вакантні. А все тому, що умови, в які потрапляє такий лікар, не просто не відповідають його рівню кваліфікації, – вони принижують його людську гідність.

У мене дуже добрі стосунки з багатьма випускниками університету, ми спілкуємося, і я нерідко чую розповіді, як зустрічають молодого лікаря в районі або в селі. Уявіть собі ситуацію, коли молодій дівчині окреслюють район – кілометрів 10–15, з обладнання вручають лише гумові чоботи й кажуть: «Дій!» При цьому житла немає, його радять найняти, на що зазвичай іде майже вся зарплата, начальство й пацієнти поводяться по–хамськи, а рятувати людей часто доводиться, так би мовити, «з допомогою молотка і шматка якоїсь матерії».

Звичайно, вона зробить усе можливе, аби швидше вирватися з цього пекла у великий обласний центр, Київ або взагалі за кордон.

– За даними МОЗ, країну щорічно залишають близько шести тисяч лікарів, які нині працюють у кожній третій країні світу.

– Одного разу я розмовляв з моїм колегою із Чехії. Він був дуже вдячний Україні, і нашим медичним вузам зокрема за те, що ми готуємо вкаліфікованих спеціалістів. Бо якби не наші лікарі, то, за його словами, чехів уже нікому було б лікувати. Щоправда, дефіцит медичних кадрів спостерігається в усьому світі: за даними ВООЗ, це близько 4,5 млн. осіб.

– Якщо тенденція збережеться, то українців у найближчому майбутньому лікуватимуть китайці або вихідці з бідних країн Африки?

– Ніхто нас не лікуватиме. У наших медичних вузах навчаються студенти з різних країн світу, і всі вони або повертаються до себе на батьківщину, або знаходять роботу в розвинених країнах Європи й Америки, тобто там, де є гідна зарплата і відповідні умови праці.

– Тобто лікарям потрібно підвищити  зарплати? Навряд чи це вдасться зробити найближчими роками.

– Йдеться не тільки про зарплати. Слід зробити те, що зроблено в усьому цивілізованому світі: підняти статус лікаря в суспільстві, створити йому належні умови для життя та праці. Адже лікарям довіряють найдорожче – життя і здоров'я людини, тому в розвинених країнах вони авторитетні й шановані, мають високий матеріальний і соціальний статус, що відповідає становищу, яке вони посідають у суспільстві.

– Але хто це повинен робити: держава, пацієнти, самі лікарі?

– Швидше, всі разом. І ключову роль тут може відіграти Українська медична спілка, членом якої я є, оскільки це організація, що зуміла об'єднати професіоналів і вже зробила ряд помітних кроків на шляху до зміни ставлення суспільства до медицини.

Ми з вами постійно протиставляємо лікарів та пацієнтів, лікарів та суспільство. Тоді як лікарі – невід'ємна частина цього суспільства, яка багато в чому визначає і соціальну, і політичну ситуацію в державі. А інколи й здатна серйозно на неї вплинути. Як, наприклад, Американська медична асоціація. У критичний для країни момент, в період Великої депресії, коли багатьом представникам влади не було діла не те що до здоров'я, а й до життя громадян, вона ініціювала й зуміла провести низку законів, які не дозволили розвалитися системі охорони здоров'я і серйозно підтримали лікарів та пацієнтів. Можливо, саме це й допомогло тоді вижити нації.

– У нашій країні таке просто неможливе, хіба що лікар спробує піти в політику.

– Мені здається, що це в основі неправильно. Медицина поза політикою, і лікар повинен виконувати своє пряме призначення на землі – рятувати здоров'я та життя людей. На світі немає нічого дорожчого за життя людини. Зрозуміло, у кожного воно своє: в когось краще, в когось гірше, але часто, особливо в нашій країні, перебуває воно в руках однієї людини – лікаря. І від умов, у яких лікар живе й працює, від ставлення до нього влади і суспільства загалом залежать результати його праці. Тому турбота про благо лікаря – це турбота про благо всіх громадян країни. Чим краще живеться і працюється лікарю, тим краще його пацієнтам.

– Ще в давнину казали, що справжня демократія починається тоді, коли голос професіонала звучить гучніше за голос політика. У нас, очевидно, все навпаки. Хоч саме політики останнім часом говорять про необхідність розвивати громадянське суспільство. Правда, ніхто до пуття не пояснив, що мається на увазі.

– Якщо я не помиляюся, громадянське суспільство передбачає сукупність соціальних утворень різних груп, колективів, об'єднаних спільними специфічними інтересами (економічними, фаховими, етнічними тощо). Причому реалізуються ці інтереси поза сферою дії держави, але при цьому є можливість контролювати дії державної машини.

– Як бачите, сьогодні найближче до громадянського суспільства підійшли саме медики, які об'єднуються в різні професійні асоціації: педіатрів, офтальмологів, стоматологів тощо. Українська медична спілка, наприклад, зуміла об'єднати під загальною ідеєю гуманізації і демократизації вітчизняної медицини багато лікарських асоціацій.

– Наскільки я знаю, за кордоном саме фахові об'єднання лікарів відіграють вирішальну роль у формуванні політики в галузі медицини.

– Справді, відповідно до багатьох міжнародних конвенцій, норм міжнародного права, професійних кодексів, на лікарів покладено не тільки лікувальну місію та організацію профілактики захворювань, а й важливе суспільне «навантаження»: спонукати владу до активних дій.

Зрозуміло, в нашій країні це «навантаження» реалізується ще слабко. Проте останніми роками діяльність фахових об'єднань медиків дуже активізувалася. Вони успішно сприяють розв'язанню ряду проблем медосвіти, поширенню медичної інформації й технологій, медичної етики. Скажімо, УМС на найвищому рівні порушила питання соціального і юридичного захисту лікарів, ініціювала розробку відповідного парламентського законопроекту.

Гадаю, невдовзі медики зуміють довести владі, що без їхніх порад, експертних оцінок та прогнозів спроби вирішення різноманітних проблем в охороні здоров'я можуть лише погіршити ситуацію в галузі.

Зумівши примусити владу побачити в кожному жителеві країни громадянина, а в кожному українцеві – пробудити справжню громадянську самосвідомість, вміння і бажання відстоювати свої життєві пріоритети. А здоров'я, за даними соціологів, турбує сьогодні 95% населення країни. Ми здійснимо поворот до того ідеалу державного устрою, до якого прагнемо вже багато років,  – до громадянського суспільства.

 

Євгенія СОКОЛОВА


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика