ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЖИВ ДУХОМ І ДОЛЕЮ УКРАЇНИ

Данило Терпило – Отаман Зелений. З уст і в книгах про нього чули й читали не інакше як «бандит Зелений» – так називали отамана, командира Дніпровської дивізії, організатора народного повстання на Київщині проти ненависної більшовицької влади. Він користувався таким авторитетом у народних мас Київщини, зокрема рідного йому містечка Трипілля та населених пунктів Обухівщини, Васильківщини, Білоцерківщини, що за короткий час міг мобілізувати до Дніпровської дивізії кілька тисяч чоловік. Це була велика сила озброєних повстанців, які вели непримиренну боротьбу проти регулярних частин червоної комуни та всіляких комсомольців–добровольців з продзагонів і загонів «радянського правосуддя». Боровся Зелений і з німецькими та денікінськими зайдами, покликаними на допомогу недалекоглядним командуванням армії УНР.

Справжнє прізвище Зеленого –Терпило Данило Ількович. Закінчив  церковноприходську школу та двокласне земське училище. Виростав у дружній і трудолюбивій, як бджолина сім'я, родині, де топтали ряст п'ять синів і стільки ж дочок. Батько столярував. Навчив цьому ремеслу і сина, який не сидів на місці,  а більше  працював, допомагаючи батькові, та займався самоосвітою,  став членом  соціал – демократичного гуртка.  Невдовзі його звинуватили в антидержавній діяльності і   рішенням міністра внутрішніх справ заслали  в Мезенський повіт Архангельської губернії під гласний  нагляд  поліції на три роки, вважаючи строк відбування покарання з 22 вересня 1908 року.

Після заслання повернувся додому. Потім служив на Західному фронті писарем у 35 корпусі. Одні твердять, що Терпило дослужився до капітана, інші – був старшиною,  володів  добрими організаторськими здібностями, виголошував палкі промови. Додому повернувся у 1918 році. Україна вже була окупована німцями. Зібравши загін селян та озброївши їх, громив німецькі гарнізони в навколишніх селах, а коли директорія УНР 15 листопада  закликала народ до повстання проти гетьмана П.Скоропадського, Зелений скористався моментом, провів мобілізацію  у своїй місцевості  і повів чотири полки Дніпровської дивізії на Київ з гаслами «Вся влада радам!». Але  зеленівці   хотіли  української радянської влади. Та коли прийшли більшовики з чекістами, продзагонами, ревтрибуналами і  почали нищити безневинних людей, забирати у селян хліб та інші продукти харчування,  організовувати  комуни, тоді зрозумів, що з московськими більшовиками про  українську владу і незалежну Україну не може бути й мови.  Зелений, як і ватажки інших  повстанських загонів, повернули   свої сили проти червоних. 25 березня 1919 року Раднарком оголосив Зеленого поза законом.  Проти нього направляли  до зубів озброєні військові частини, у складі яких були  китайці, латиші, угорці. Бої тривали кілька місяців. Головною базою отамана Зеленого було Трипілля. Щоб врятувати  населений пункт від обстрілів артилерії,  залишив село. Він  ніколи не вступав у бій  фронтом. Маючи  маневрені підрозділи, атакував  противника  там, де не чекали його нападу і завдавав  разючого удару.   

У липні 1919 року більшовицькі війська вдерлися у Трипілля, почали масові екзекуції, грабежі та гвалтування. Запалали селянські хати. Червоні святкували перемогу. Та на світанку, коли  вони  міцно спали, Зелений  захопив село, значну частину ворогів понищив, а решту взяв у полон. Вранці зібрав селян, вишикував полонених: «Покажіть, хто  грабував, убивав, ґвалтував, палив хати». Селянам важко було  знайти винуватих, вдягнутих в однакову форму.  Та все ж, хто не був причетний до  грабежів, того відпустив, а над іншими  влаштував суд Божий: «Стрибайте з кручі і пливіть, а ми будемо  стріляти. Хто допливе до лівого берега Дніпра, його щастя». Розповідають, що  таких щасливців було небагато –  осіб  десять–дванадцять.

Загони  Зеленого були численним, добре озброєними, мали надійну агентуру, розвідку, діяли в селах і містечках на півдні Київщини. Діставали вони і Лівобережжя, проникали у найближчі  придніпровські села  Бориспільщини. 15 липня 1919 року Зелений  захопив Переяслав і в присутності козаків, місцевого населення  та за участі священиків скасував статті  Переяславського договору 1654 року, змивши ганьбу з Богданового чола.

У серпні  Київщину окупували  денікінці.  Цілу осінь Зелений вів з ними інтенсивну партизанську війну. В одному з боїв неподалік Канева отаман був тяжко поранений. По дорозі до Трипілля  він помер  у с. Стрітівка. Але де його могила,  невідомо. 

Про  бойові дії отамана Зеленого  написано багато  правдивого  і легендарного. Але про  роки заслання в Архангельську губернію, які вплинули на його  формування  як  стійкого борця за  вільну і незалежну  Україну, лише згадується. І взагалі ця сторінка життя тоді майбутнього отамана ще не досліджена.  Запропонована  публікація якоюсь мірою  заповнить цю прогалину. Адже архангельські архіви поки що малодоступні для українських істориків..

Особою Зеленого одним з перших у Росії зацікавився   архангельський історик Юрій Дойков,  автор книги «П.П.Чубинський. Предтеча української свободи» та ряду інших досліджень, присвячених періоду революції, громадянської війни  і терору на Україні.   Він натрапив на справу  Данила Терпила в державному архіві Архангельської області і  ксерокопії документів надіслав автору цих рядків. В одному з них подано список  книг, відібраних у політичних засланців Данила Терпила та  Андрія Іващенка.  Ім'я Іващенка невідоме. Ймовірно це  теж повстанський провідник, що в 1923–24 роках оперував із своїм загоном  проти більшовиків у Лубенському повіті на Полтавщині, пізніше був страчений у Полтаві разом з чотирма товаришами. Проте  цілком відомо – це був свідомий, революційно налаштований українець, що  розділив долю політичного неблагонадійного разом з Данилом Терпилом.

Радів повітовий справник такій несподіваній знахідці.  Ще ніколи йому не вдавалося  знайти у політичних крамолу, а тут на тобі,  ціла бібліотека постала перед його очима –  58  назв книг та брошур різних видань. Як її можна було  зібрати і привезти з України  до далекої і незнаної Усть–Цильми, що загубилася у безмежжі малолюдної північної губернії, де під наглядом поліції проживали 150 політичних засланців. Тут 17 червня 1910 року відбувся  великий трус. Поліцейський справник довго  розглядав знайдену літературу і ретельно записував  назву кожної книги,  їх авторів та  видавців.  Більше  чотирьох аркушів зайняв список  книг, брошур, газет, журналів. Першими стояли у списку заборонені  для користування видання. Їх дев'ять: «Подпольная Россия» С.Степняка, «История  революционного  движения» А.Туна, «Пересмотр аграрной  программы рабочей партии» Н.Ленина, «Как добыть землю трудовому народу», додаток до «Северной России», «Женщина и политика», книговидання(нерозбірливо), «Интеллигенция и народ», видання «Труд и воля», «На военной службе», видання «Колокола»,«Гроза Міністрів» (нерозбірливо),  «Батько Мілоня»  Гі де Мопассана. Ці книги обведені  фігурною дужкою і позначені  в алфавітному переліку забороненої літератури. І справді, одна назва  їх викликала тривогу у повітового  справника. Адже  книги  читали неблагонадійні політичні засланці і знаходили в них відповіді на трепетні питання суспільного і громадського життя  як  всієї Російської імперії, так  і людської особистості.

Терпило  був не новачком  в Усть–Цильмі: йшов другий рік його перебування на засланні. То ж у нього та його товариша Іващенка і зберігалася ціла бібліотека. Більше всього, ці книги  потрапили до  засланців нелегальним шляхом. Інакше провезти таку кількість   одноразово – справа не перспективна.  Ймовірно, тут  зібрався цілий гурт  українців і під керівництвом  Терпила та Іващенка і створювалася  книгозбірня, одна з найбільших в Усть–Цильмі.  Переслати книги легально, звичайною посилкою  було ризиковано, бо навіть листи,  написані  політичними засланцями, і кореспонденція, що надходила їм, ретельно перевірялася спершу  поліцейським справником або наглядачем, а вже потім  передавалася далі адресатові. Такі правила діяли ще в ХІХ столітті. І нема підстав думати, що вони  були пом'якшені, коли вся імперія була  начинена нелегальною літературою, як діжка порохом,  яку жадібно  читали в різноманітних товариствах, гуртках, нелегальних зібраннях  всі, хто  йшов супроти  вітру  царського режиму.  За  рік–півтора перебування на засланні Терпило та Іващенко  створили  значну бібліотеку і якимось  чином вона «кольнула» око повітовому справнику, а той з обшуком не забарився. Які ще книги  були в нелегальній книгозбірні. Двадцять третім у списку стоїть  Шевченків «Кобзар»– найдорожча книга для  палкого патріота України, яким був Данило Терпило. Він, мабуть, з ним ніколи не розлучався, бо слова Шевченка наповняли його любов'ю і не ненавистю, вогнем і попелом, незбагненною силою  і спрагою  до боротьби за кращу долю. Отже, на засланні Терпило  жив словом,  духом і долею України.

Із 58 видань, зазначених у  списку, понад сорок  українських.  У холодному, непривітному напівдикому краю Терпило, крім  Шевченкового «Кобзаря»,  читав  історичну і художню літературу, статті, оповідання і навіть газету «Земля і воля», №18, за серпень 1909 року. У його бібліотеці – Український декламатор «Розвага», Український календар за 1907 рік, збірник «Народное дело», «Виборець» Н.Кобринської, «Як ми боронилися от холери» Коваленка,  літературно-науковий місячник «Нова Громада», «Виговщина» П.Куліша, «Великий Молох» В.Винниченка, «Без праці» І.Франка, «Про старі часи на Україні« М.Грушевського, «Каталог української книгарні», «Щасливою стежкою» видавництва «Вік», «По городину» О.Степовика, «Товариські крамниці» Доманицького,  «Серед темної ночі», «Про Євгена Гребінку», «Якої нам треба школи» Б.Грінченка та його  драми і комедії  у двох томах, «Як люди живуть у Норвегії», «Серед виноградарів південної Франції» та «Пригоди на хуторі» О.Русова, «Добра порада» та «Як  вигадано машиною їздити» М.Загірної, «Чортяча спокуса» Левицького. Цікавили його і такі видання Мицюка,  як про переселення на Амур та Уссурійський край, в Західний Сибір та  киргизький  степ. Серед зарубіжної літератури були «История французской революции», «Живий телеграф» Б.Пруса. Серед різноманітних видань і «Организация общественных учреждений в будущем обществе, видання «Колокола», твори Чехова, Толстого  та інші. Але за тематикою,  за розмаїттям авторів  це була найуніверсальніша бібліотека для того часу в північному краю, дуже віддаленого  від великих  міст та політичних центрів імперії.

Останнім 59 пунктом  поліцейський  чиновник записав одинадцять зошитів з революційними  піснями та 40 листами.  Жаль, що  справник  дав тільки загальну кількість зошитів, не перераховуючи  пісень і не передав їх змісту.  Якщо  ці зошити будуть знайдені, вони  розширить наше уявлення про вподобання  Данила Терпила не тільки в книгах, а й піснях. Адже  це те духовне надбання,   яке формувало й утверджувало Терпила як  стійкого, цілком свідомого громадянина, захисника долі народу, самовідданого борця за  вільну й незалежну Україну. Не названо  і авторів листів. Можна здогадатися, що це були листи, одержані  Терпилом від своїх кореспондентів, з якими він листувався.  Але з ким? Все це залишається поки що нерозгаданим. 

Яким чином  таке «сузір'я» книг потрапило  до Д.Терпила,  на цю загадку проливає світло одна  справа архангельського архіву під назвою: «Переписка, произведенная при Архангельском  губернском жандармском  управлении по делу Архангельской организации  социалистов–революционеров». Почата 30 травня,  закінчена 3 вересня 1910 року. У справі зібрані протоколи. Найбільшу увагу привертає  протокол №16. Він займає більше п'яти сторінок машинописного тексту. Жандармський полковник Кох 2 червня 1910 року в присутності свідків оглядав  листи і рукописи, взяті  під час  нічного обшуку  30 травня того ж року на квартирі лікаря Сергія Андрійовича Никонова і його дружини Антоніни  Василівни в м. Архангельську. Це був своєрідний проміжний пункт збору кореспонденції, яка надходила  для засланців і від засланців до адресатів в різні кінці  Російської імперії. Через квартиру цього лікаря надходила і грошова допомога, яку вони  пересилали  або передавали  найбільш нужденним. Про це засвідчує запис полковника Коха при огляді листа від 23 травня із Бахчисараю за підписом «Соф. Масшина» такого змісту: «Милая Нина Васильевна. Полученные Вами на днях 20 рублей предназначены для помощи товарищам, при чем, в виду  большой трудности добыть  теперь даже и такую  ничтожную сумму, убедительно   просить направить их туда, где переживается наиболее острая нужда. Весьма вероятно, что небольшая помощь будет высылаться ежемесячно. Мне поручено списаться с Вами и узнать подробнее о положении ссылки – существует ли  теперь организованная помощь отдаленным и всегда особенно  нуждающимся уездам. Чтобы не тратить времени на предварительную переписку, я решила сейчас же послать деньги, зная, что вы распорядитесь ими целесообразным и наилучшим образом, а также не откажите сообщить все,  что найдете нужным из жизни ссылки на севере».  З наступних записів протоколу видно, що  сім'я  цього лікаря була  гуманною і  співчутливою до чужого горя і  взяла на себе  обов'язки не лише посередницького пересильного пункту  кореспонденції і  грошей  засланцям, а й допомагала  дітям тих батьків,  котрих  тюрма  та заслання зруйнували  їх господарство. Лікар Никонов мав велику практику і зв'язки, надавав матеріальну і моральну допомогу засланцям, клопотався  за їх перевід або залишення в м. Архангельську,  видаючи  для цього відповідні медичні документи. 

 Наступний фрагмент протоколу   стосується і нашого героя. Подаю мовою оригіналу при збереженні орфографії запису:  «Село Устьцильма 8 марта за подписью «Василий Машинцев» с обращением: «Товарищ Наулина Наполеоновна!» Автор  просит  о высылке для ссыльных: «В учебниках здесь ощущается огромная нужда. Книги  лишними  также не будут. Если есть возможность прислать, то пришлите того и другого.  Дело с газетами здесь обстоит  совсем не блестяще: на 150 ссыльных –  всего четыре русских газеты… если  у вас имеется возможность выслать нам один екземпляр «Киевских вестей»– то  вышлите,  будем очень обязаны. Адрес для книг и учебников таков: Село Устьцильма, политическому ссыльному Даниилу Терпило.  Адрес для газеты мой, т.е. В. В.Машинцеву. С товарищеским приветом».

Перебуваючи на засланні, Терпило не сидів без діла, а займався  самоосвітою, читав книги і газети, готував себе до  політичної боротьби. У нього було  багато спільників, з якими він листувався і які постачали його потрібною літературою. І тут же  користувався  маленькою хитрістю. Щоб не викликати  підозри у поліції, книги і підручники одержував на своє прізвище(мабуть,  так дозволялося), а газети, як бачимо, на ім'я іншого адресата. Листи надходили  з України і Росії від різних кореспондентів і найрізноманітнішого змісту. Після розгляду 36–го конверта полковник Кох, залишив у вже згаданому 16 протоколі такий запис: «№36 –конверт с адресом Устьцильма, Архангельской губернии, Печерского уезда,  ссыльному Даниилу Терпило. Письмо – Архангельськ 13 мая 1910 года. Перспектива заграницы завидная, ибо (нерозбірливо) с первых шагов я столкнусь  с священным трудом , чувствовать который я  перестал  с 906 года».

 Ось такі зізнання  одержував  Данило від свого, невідомого нам, товариша. Які наслідки, які заходи  запроваджували  жандарми щодо знайденої бібліотеки  та листів, поки що невідомо. Мабуть, посилювався режим контролю за піднаглядними, особливо за кореспонденцією, яка  надходила їм з усіх усюд.  А втім,  Данилу Терпилу жилося – не мед смакувати.

Село Усть–Цильма  адміністративно   підпорядковане Мезенському повіту, а потім стало адміністративним центром Печорського повіту. В ньому  і провів Терпило три роки заслання. Воно почалося для нього 22 вересня 1908 року.  Спершу  за ним  наглядав мезенський повітовий справник, а потім розпорядженням  архангельського губернатора справа Терпила була передана  печорському справнику. З цього приводу губернатор І.В. Сосновський  31 серпня 1909 року писав:  «Сделав распоряжение  о переводе  поднадзорного Даниила Ильича Терпило из Мезенського уезда в Печерський предлагаю Вашему Высокоблагородию по прибытии названого лица в Ваше распоряжение учредить за ним  надзор полиции и об исполнении донести. Терпило выслан в Архангельськую  губернию  по постановлению Г. Министра Внутренних Дел на три года, считая срок от 22 сентября 1908 года». 

Після арешту  в  Київській міській поліції на Терпила склали  відкритий лист за №12442, зазначивши в ньому прізвище, ім'я, по батькові, селянське походження,  місце проживання, без привілеїв, відправлений без кайданів, але вимагає нагляду як політичний арештант. Його прикмети:  вік – 21 рік,  зріст – середній,  обличчя – чисте,  очі –сірі, чуб, брови – русяві, вуси – (нерозбірливо) світло русяві, ніс –(нерозбірливо), особливі прикмети – на долоні лівої руки –шрам. Ці  прикмети були відправлені на вимогу архангельського губернатора. Вони ж були повторені у відкритому листі, складеному в Печорському повітовому управлінні 29 серпня 1911 року, за 24 дні до повного закінчення строку заслання. Окрім указаних вище прикмет, зазначено: ніс –помірний,  особливого нагляду не потребує. Це вже було  в останні дні його перебування  в архангельському краї. А поки що його заслання тільки почалося  і поліцейські справники виконували  всі інструктивні положення щодо утримання  його під гласним наглядом.  Певно, так буде спокійніше на душі, бо, крім усього необхідного, від засланця взяли ще й розписку. У справі  вона зберігається  без зазначення дати,  але видно, що її підписував  Терпило у перші дні  перебування в Усть–Цильмі. Текст її був написаний рукою  мезенського справника, але підписався  Терпило рукою власною. Розписка такого змісту:

    «Я, нижеподписавшийся, прибывший сего числа под надзор полиции даю сию подписку Мезенському Справнику в том, что из места, назначенного мне для  жительства, я никуда без разрешения  отлучаться  не буду, 2) что предписание Губернатора  от 14 августа 1900 года за №2353  о порядке подачи прошений, и 3)  от 8 мая  1907 года за №3331, воспрещающее поднадзорным иметь  и хранить  всякого рода оружие, мне объявлено, в чем и подписуюсь.   Даниил Ильич Терпило».

За свідченням історика Юрія Дойкова,   Терпило жив у будинку селянина Микити Рочева. Там при обшуку і були знайдені книги та зошити з революційними піснями та листи.  Подальші  пошуки  можуть  дати відповіді на питання, які пісні там записані,   від яких адресатів зберігав листи, а поки що звернемо увагу на умови його життя і матеріальне становище.  Село Усть – Цильма, адміністративний  центр Печорського повіту. В ньому проживали 150  засланців. Серед них – Данило  Терпило. Це один з найближчих  населених пунктів до Північного Льодовитого океану. Населення займалося риболовлею, полюванням, тваринництвом, переважно оленярством.  Північно–східна частина повіту являла собою  неозору тундру,  зрідка покриту дрібним лісом,  частково лишаями, мохом, дрібним верболозом. Достеменно невідомо, чим займався Терпило в цьому невеличкому населеному пункті, яку роботу виконував. Ще в середині  ХІХ століття відомо, що засланці  вирізнялися грамотністю порівняно з корінним населенням, вони могли читати і писати.   В архівній справі  Терпило  значиться грамотним. А чи міг виконувати якісь службові обов'язки.  Якби займав службову посаду, йому б платили  жалування. А то бачимо, що   він  періодично звертався з проханням до губернатора за допомогою.  Ось одне з них:

         Его Превосходительству  Господину Архангельскому Губернатору  административно ссыльного Даниила Ильича Терпило

                      ПРОШЕНИЕ

Нуждаясь в зимней одежде и не будучи в  состоянии  приобрести на свои  средства, покорнейше прошу Ваше Превосходительство, сделать от Вас зависящее распоряжение,  о выдаче  мне зимних  одежных денег.                                                                

                                                Д.И. Терпило.

                    1910–го года. Октября 30 дня.   С. Усть-Цильма»

          Наближалося   літо, ставало тепло і  з подібним проханням знову звертався до губернатора, бо, не маючи власних засобів,  прохав видати  гроші на літній  одяг. Про це він писав 6 квітня 1911 року. Весну і літо   перебував  в Усть–Цильмі.  Лише наприкінці серпня 1911 року розпорядженням губернатора його перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили  пароплавом.  Останні дні  Терпило провів  в Архангельську, поки 22 вересня 1911 року  не закінчився    строк заслання.  Одержавши звільнення з–під  нагляду поліції, міг повернутися додому.  Тоді почався новий етап його життя як воїна і отамана.

 

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець
м. Бориспіль


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика