ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МОЯ ІСТОРІЯ СОВКА

Перед тим, як запропонувати читацькій увазі чи то нариси, чи то задокументовані мною через десятки років після почутого прадідівські спогади, змушений зробити декілька попередніх зауважень та пояснень.

Певно, я не зроблю якогось глобального відкриття, якщо озвучу таку сентенцію: свій власний погляд на історію мають право мати і мають не лише народи чи держави, або ж професійні історики, які, як їм здається, цю історичну думку формують, але й кожна окремо взята людина.

І вона, ця особиста історична думка кожного, формується не лише на ґрунті знань, отриманих в школі чи із різноманітних історично–літературних творів, а то й просто із інформаційних джерел масового вжитку, але й завдяки людській пам'яті, яка краще усього зберігається у родині.

І саме завдяки старовинним родинним легендам та переказам, а особливо спогадам старших за віком рідних і близьких про той чи інший відтинок нашої нещодавньої і такої бурхливої історії, свідками та безпосередніми учасниками (а, значить, і творцями) котрої вони були, в першу чергу, і кристалізують історичні погляди та оцінки тієї чи іншої історичної події кожного із нас.

В свою ж чергу ці знання кожного, збагачені особистим життєвим досвідом і передані у будь–який спосіб дітям, онукам та іншим нащадкам, вкупі із подібними історичними знаннями інших пересічних, і формують те, що ми називаємо історичною пам'яттю народу чи народною історією.

Але тутечки я зіткнувся із одним суто совдепівським психологічним нюансом: не дай Боже не ляпнути чого–небудь зайвого. І інколи мої рідні, згадуючи ту чи іншу подію, або даючи оцінку тому чи іншому відомому сучаснику, а тепер вже історичному персонажу, відбувались парою–трійкою скупих, але напрочуд ємних фраз.

І треба мати доскональне знання совка та багатющу уяву, аби в повній мірі зрозуміти сутність мовленого. А щоби все це ще й занотувати у зрозумілому та доступному для читача вигляді, треба володіти хоч такими–сякими літературними таланами та фантазією.

Ну, наприклад, коли в присутності моєї матінки Лариси Миколаївни мова заходить про смерть Сталіна, свідком похорон котрого вона була, то її спогади обмежуються буквально наступними реченнями:

«Мене як найкращу ученицю школи і майбутню золоту медалістку, мабуть, в якості нагороди, відправили в складі районної делегації до Москви на похорони Сталіна. Чи то у вщент забитому людом потязі, чи то у нескінченній московській товкотнечі я заразом із іншими делегатами підчепила воші і по поверненню додому, аби їх позбавитися не відрізаючи коси, тижнів зо два мила волосся керосином. Вся школа з мене реготала».

Але й цих трьох фраз достатньо, аби зрозуміти психологічно–збочену сутність совка та тогочасні побутові умови, в яких животів пересічний совєцький люд.

Це ж які треба мати уявлення про прості людські цінності, аби в якості нагороди відправити 18–річну дівчину на похорон, хай навіть і тодішнього вождя. Але найприкріше, що крах Совдєпа не призвів до остаточної смерті совка в наших мізках та душах.

І агонізуючи, цей наш внутрішній совок так і намагається вирватися на оперативний простір, аби взяти реванш за втрачене ним і надбане нами за часи незалежності.

Як на мене, особливо це стосується того безмежного і злочинного популізму, який у боротьбі за електорат взяли на озброєння практично всі сутні в Україні політичні сили та партії.

А ми, в свою чергу, суто по–совковому вірячи в усі обіцянки–цяцянки наших псевдокумирів, знов і знов довіряємо їм долю держави і власну долю, замість того, аби звести оту всю постсовкову керуючу владну гидоту гамузом до абсолютного нуля.

І не треба мені розповідати про вичавлювання раба по краплинці, як про один із методів боротьби із совком. Хто бажав, той попри все переймався цією процедурою ще за часів есесесерії, а вже опісля 91–го так і взагалі вичавлювати рабську сутність ніхто нікому не заважав хоч по склянці кожного дня.

Тому і методи боротьби із совком мусять бути більш радикальними.

Так, наприклад, мій дядько Микола, почувши в телевізії Черновецького, який в річницю Голодомору поздоровив усіх «із світлим святковим днем», пожалкував, що його в той момент не було поруч із київським мером: «Вгатив би цю сукадлу по макітрі – одні б вуха із асфальту стирчати залишилися б!»

І вгатив би! Бо, як і я, вважає себе, хай і не по крові, але духовним нащадком легенди нашої родини, мого прадіда Чухрая Данила Івановича. А той і не на таке був здатен...

Втім, про прадідівські подвиги трохи згодом, а поки про совка, який я вважаю, треба не вичавлювати, а за дядьковим рецептом гатити , щоб і вуха навіть не стирчали. Гатити совка заразом із його головними ідеологами та пропагандистами, котрими є не лише комуністи чи доморослі відверті та приховані москвофіли, але й за своєю сутністю практично вся сучасна пануюча українська верства.

Але все це емоції, а що стосується технології та методів боротьби із совком, то автор за останні кілька місяців лише присвятив цій темі цілий цикл статей.

Суть їх у двох словах зводиться до наступної тези: позаяк ця сама керівна вітчизняна верства є головною перешкодою на шляху реформування нашого життя–буття за кращими європейськими зразками, подальшого розвитку громадянського суспільства, а також становить чи не головну загрозу національній безпеці держави Україна, то і її тотальне усунення від влади у революційний спосіб є чи не єдиним шляхом подолання перманентної політичної кризи.

Повертаючись же до маминих спогадів, то одна її фраза про воші каже мені більше про по–справжньому жебрацькі тогочасні побутові умови пересічних будівників комунізму, а також розвіює міф про важке, але щасливе післявоєнне життя народу–переможця.

І скільки б нам сьогодні не крутили на наших національних каналах, в наші національні свята різноманітну совдепівську (на кшталт «Кубанських козаків») чи сучасну російську кіноагітку, я ніколи не повірю, що суцільно завошивлений народ міг бути щасливим. Бо воші і відчуття щастя – поняття, абсолютно не сумісні.

Або ще один приклад. Старша сестра моєї бабусі (по матері) Поліни Федотівни баба Пріся, згадуючи свого чоловіка Федора Петровича Холодного, котрий згідно офіційного папірця без вісті згинув у боях за Корсунь–Шевченківський, наприкінці 70–тих розповідала про його загибель :

«Коли восени 43–го знову явилися совєти, то незабаром із нашого села Булаївки загребли до війська практично усіх чоловіків призовного віку. Гребли всіх: і кволих, і хворих, і немічних. Із усього того призову з війни повернувся лише один чолов'яга, котрий і розповів, як полягли булаївці.

Усіх їх, як таких, що побували в окупації під німцями, дорівнявши до ворогів народу, відправили до штрафбату. Штрафбат той весь до цурки був почавлений у першому ж бою траками німецьких танків, що намагались пробитися із Корсунь–Шевченківського котла.

Озброїли штрафбатівців лише перед самим боєм, видавши одну (одну!!! – авт. ) гвинтівку на десятьох і, дозволивши хильнути по чарчині, під дулами кулеметів загороджувальних загонів, сформованих переважно узбеками та іншими середньоазіатами, погнали на вірну загибель.

А я (як і більшість  інших рідних загиблих у тому бою булаївців – авт.) отримала лише сповіщення на чоловіка, що той пропав без вісті. І де упокоїлись його кісточки, я до цих пір так і не відаю».

Могилу свого чоловіка, незважаючи на всі зусилля,  баба Пріся так і не розшукала. Офіційні інстанції на всі її запити присилали стандартну відповідь: згідно документів, пропав без вісті.

Баба Пріся намагалась самотужки відшукати місце поховання чоловіка, для чого декілька разів їздила до Корсунь–Шевченківського. Але обійшовши практично пішки майже всі сутні в тих краях поодинокі та братські могили, і не знайшовши на жодній із них прізвища чоловіка, вона в останню поїздку набрала звідтам хустку землі і заповіла, коли помре сама, висипати тую земельку їй до могили. Що й було зроблено.

А для мене особисто в цих скупих спогадах баби Прісі більше правди про війну, ніж у всій радянській та й пострадянській воєнній мемуаристиці вкупі, а її вбивча характеристика Совдєпа для мене особисто набагато переконливіша, ніж розлогі критичні просторікування на цю тему будь–якого найзапеклішого дисидента.

В одному тому словосполученні «знову явилися совєти» замість «звільнила чи повернулась радянська влада» одночасно сконцентровані і біль по загиблому чоловікові, і презирство та зневага до влади, яка ставилася до її ж захисників  як до гарматного м'яса, і туга за великим і заможним полтавським селом Булаївка, що колись на десяток кілометрів тяглося над затишним Тясмином, переживши три Голодомори та знекровлене у війну, в 50–ті роки було поховане на дні Кременчуцького водосховища.

А оте не забрали чи мобілізували, а саме загребли, і не до Червоної чи Совєцької армії, а до якогось знеособленого війська, що лунає тотожним полонили ординці, висвітлює справжнє ставлення українців до так званої «армії–визволительки» зокрема, і до Совдєпа взагалі, як до окупантів.

І по лінії так званого пролетарського інтернаціоналізму із цих коротеньких спогадів все зрозуміло. Сутність цього поняття зводилась до того, що озброєні кулеметами представники одних, упокорених Совєцькою імперією, народів гнали на вірну загибель представників іншого народу.

І ці ж таки спогади підтверджують тезу, що московський геноцид нашого народу відбувався не лише в часи трьох перенесених підсовєцькими українцями голодоморів 21–22, 32–33 та 46–47 років, а й у воєнний період.

Бо як по–іншому пояснити загибель десятків, якщо не сотень тисяч українців, які, переживши німецьку окупацію, потрапили у смертельні жорна штрафбатів на кшталт вищезгаданого.

От я якось і вирішив родинні спогади, принаймні ті, котрі стосуються совкового періоду, звести докупи і в міру власних убогих літературних хистів задокументуватипід умовною назвою: «МОЯ ІСТОРІЯ СОВКА».

Але чи то хисти ці справді виявилися нікчемними, чи то із–за перманентної так званої поточної зайнятості, чи то в силу природної лінькуватості мого історично–літературного запалу вистачило лише на декілька так до логічного фіналу і не довершених оповідок цього опусу, до роботи над котрими я повертався не частіше двох–трьох разів на рік.

Бозна скільки б цей творчо–уповільнений процес ще тягнувся, аби на останні Покрова зі мною не трапилася халепа.

Вгніздившись того дня біля ПК, аби після майже місячної перерви, пов'язаної із поїздкою на славний острів Сахалін вставити і свій скромний п'ястук в оцінках бедламу під назвою українська поточна політика, я несподівано зрозумів, що копирсання у цій темі не надихає і я без шкоди для психіки не можу зв'язати і двох слів.

Щось заважало. Поруч бубонів телевізор, в якому на місцевому телеканалі круглопикий комуністичний товариш дискутував з національно свідомим панком із такою ж цуцикобійною фізією на предмет ролі і місця УПА в другій світовій війні та українській історії.

Товариш, потрясаючи якимось папірцями і посилаючись на Нюрнберзький процес, впевнено і натхненно ніс свою ахінею. Панок, тикаючи в бік опонента якоюсь книжечкою і теж згадуючи Нюрнберг, не менш запекло цю маячню спростовував.

Єдине, що їх об'єднувало, це лазероподібні променеві погляди, якими вони одне одного намагалися спопелити. Причому, якщо погляд товариша випромінював усю правоту марксистсько–ленінського спадку, то погляд панка свідчив: цей екс–комсомолець той спадок творчо переробив.

Так і не дочекавшись поки ці два аналоги не залишать в студії одне від одного по купці попелу, я клацнув каналами. На 5–му у Чайки з'ясовували стосунки на ту ж саму тему новоявлений спікер «Свободи» Зінченко та комнардеп Бойко.

З попередніми диспутантами на харківському каналі їх об'єднувало все, навіть променисті погляди, хіба що обличчя Зінченка виглядало спортивним.

Я знову клацнув пультом і потрапив на Шустера. У Савіка все теж саме: Тягнибок у словесному клінчі із Симоненком. І лише якась біляста дівонька–журналістка задала напрочуд розумне запитання, чи дочекаємося ми коли–небудь, аби онуки чи правнуки ветеранів УПА та Совєцької армії подали одне одному руки.

Відповіді я не почув. Вона мені була не потрібна. Бо я і є отим самим онуком, котрий мусить подати руку сам собі. І тоді ж я вирішив сам для себе: допоки не доведу до розуму хоча би прадідівські спогади та не надрукую їх, жодного слова про поточну політику написати не зможу. Бо і моя історія совка, і народна історія без цих спогадів буде не зовсім повною...

 

Валерій СЕМИВОЛОС


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика