ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЖИВА ДУША СКУЛЬПТУРИ

Терпіти не можу пам'ятників псевдогероям та злочинцям радянської доби на вулицях і площах України. Нехай навіть сотні всесвітньо відомих істориків переконують в тому, що не варто руйнувати «історію» (історію потоптів над нами?), з цим ніколи не погоджуся. Бо ні душа, ні свідомість не хочуть сприймати образів ворогів, більше того – жити поміж них…

Розкажіть семирічній дитині, хто такий Ленін, коли проходитимете повз його пам'ятник в центрі столиці. А хто такий Затонський, Дзержинський, Боженко?.. На погрудді останнього небайдужі люди постійно витавровують надпис, що відповідає істині: «зрадник українського народу». А їхні опоненти чи просто такі собі насмішники постійно стирають першу літеру у першому слові…

Вже багато років живемо серед образів тих, хто відбирав (і далі прагне відбирати) у нас найбільшу цінність – життя і особистісну волю. Миримося з тим і  врешті–решт призвичаюємося так, що нам уже наче й байдуже, хто там стоїть на вулиці чи на площі… Заспокоюємо себе, мовляв, головне тепер інше – ми знаємо справжню ціну їм. Так притуплюється свідомість і  до таких  низин опускається, що вже й байдуже стає, хто керує країною…

 То ж чи маємо право своє єдине життя проводити серед скульптурного подобія катів?

…Відчиняю двері майстерні київського скульптора Володимира Луцака і одразу опиняюся у величному світі високої мислі, шляхетності й душевного благородства. Напевно, йому хороше жити у товаристві Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Василя Стефаника, Олега Ольжича, Симона Петлюри, Олени Теліги, Євгена Коновальця, Григора Тютюнника, Василя Стуса, Валерія Шевчука… Бо ж особливі еманації випромінюють їхні скульптурні образи, витворені майстром.

 Фахівці в області образотворчого мистецтва кажуть про творіння скульптора Володимира Луцака як про видатне явище в царині української скульптури, наголошуючи на тому, що цей творець ніколи не йшов на співпрацю з тоталітарним режимом, торуючи шлях нонконформіста.

Він терпіти не міг лицемірства і пристосовництва у мистецтві. У часи, коли треба було служити партії, Володимир Павлович з особливою любов'ю виліплював портрети благородних трудівників – доярок, трактористів, шахтарів… У студентські роки якось зобразив двох козаків і залишив у майстерні. Наступного дня його поруйнована скульптура лежала на підлозі. То була робота таємних спецслужб, які виконували свої професійні обов'язки в усіх тодішніх закладах і установах. Та що казати про козаків – вони навіть Івасика Телесика знищили…

Мистецтвознавці зауважують про те, що у цього скульптора особливий, не схожий на прочитання іншими митцями  образ Шевченка. Наш найбільший поет в потрактуванні художника заглиблений в українську праісторію. Вражають внутрішньою могутністю постамента  речники національної ідеї – правдиві вожді у боротьбі за державну незалежність Євген Коновалець та Олег Ольжич. А яка душевна теплота  і ясність мислі йде від образу нашого сучасника В'ячеслава Чорновола! Складний, зболений у нього Василь Стефаник. Не можна не звернути уваги й на портрет Григора Тютюнника – того, кого нині визнають геніальним майстром новел, оповідань, повістей.

Дивлячись на його твори, що поміщаються на декількох десятках квадратних метрів майстерні, усвідомлюєш, якою величною є наша історія, бо такими ж значущими є її справжні, а не вигадані творці.

Герої Володимира Луцака просяться помежи люди. Проте їхні образи так само не пускають до нас, як не пускали колись живих… Мені бачиться замість Леніна у центрі Києва скульптурна постать зворушливого й відважного, стрімкого й рішучого, як стріла, Олега Ольжича. І скільки п'єдесталів могли б зайняти справжні достойники нації! Мистецьке явище неодмінно духоносне, бо витворене живою уявою свого творця, а якщо це так, то воно неодмінно впливає на простір, змінює його. Невже так складно на вулиці В'ячеслава Чорновола знайти місце для встановлення його погруддя? А з якою теплотою реагували б люди на добромислого правдолюба Григора Тютюнника. Неодмінно додали б  нам рішучості й образи Симона Петлюри, Євгена Коновальця…  І все це творчий огром  лише одного українського скульптора. А скільки пам'ятників інших митців перебувають в ізолязії від свого глядача, фактично томляться у застінках майстерень?

Зовсім недавно в житті Володимира Луцака відбулася радісна, особлива подія: пам'ятник геьманові Петру Конашевичу–Сагайдачному встановили  на одній із площ Севастополя. Фактично то його перший витвір, який полинув у великий світ. Владикою  морських широчіней уявився скульптурові  великий гетьман. Він  неначе балансує над простором, охороняючи й захищаючи його. Майстер хворів, коли відкривали  пам'ятник. Одужавши, одразу сів на поїзд і подався до свого «дитяти»,  щоб на власні очі побачити, як йому там, біля моря…

– Хто замовив вам цю скульптуру?

– Живе у Сімферополі меценат української культури на прізвище Колесников. Наскільки мені відомо, у його планах установити в Україні десь із сотню пам'ятників на українську тематику. Першим він захотів спорудити пам'ятник саме Сагайдачному.

– Як вам працювалося над  скульптурою?

– Досить не просто. Адже історичні відомості про цього гетьмана надто скупі. Відомо, що  майбутній повелитель морських  просторів народився  у Тернопільській області. Збереглося лише одне іконографічне зображення гетьмана. Власне, від нього я й відштовхнувся у своїй  роботі. Решта складових скульптури були моєю художньою уявою.

– У вас незвичний Шевченко. Цікаво, що саме Ви мали на увазі, витворюючи його портрет?

– Я розумію Шевченка як апостола Правди і Волі. Тому зобразив його не у звичному костюмі, у свиті чи в кожусі, а в мантії. Крім цього, мені хотілося, щоб у його образі був і сарказм, і посмішка, і ствердження своєї позиції.

– Від ваших робіт, як мені здається, йде дивна енергія. Ловлю себе на думці, що вам вдалося передати  навіть душевні якості своїх героїв. Але це ж, мабуть,  неможливо: творити душу може лише Бог. Як розгадати цю загадку?

– На мій погляд, істина у тому, що ми ж несемо в собі божественну енергію, і саме вона здатна оживляти камінь…

– Чи мріяли ви коли–небудь про славу?

– Ніколи. Для мене найвищим щастям була лише творчість, а все, що поза нею, мене мало цікавило. Тому дивними здалися мені слова голови нашої спілки художників після того, як був відкритий пам'ятник Конашевичу–Сагайдачному, що пора мені присвоїти звання заслуженого художника. Я ніколи не думав про це, хоча в мистецтві працюю повних шістдесят років.

– Не сумніваюся у тому, що ви – як скульптор – з особливою пильністю придивляєтеся до людей. Скажіть, чи змінилася людина за останні п'ятдесят років?

– Звісно, я завжди спостерігаю за людьми, бо дуже ціную пластику людського тіла. Ще студентом я собі завважив, як делікатно й шанобливо досвідчені художники ставилися до натури… Так, за останні півстоліття людина справді почала змінюватися. Взяти б, для прикладу, селян. Вони іншими стали. Раніше були у селян жилаві міцні руки, жінки–селянки до останнього дня виношували дітей. А тепер і вони лягають до лікарень на збереження. Це тривожні сигнали, що й казати… У робітників руки стали в'ялими, обличчя роздутими. Ясно, що і внутрішньо людина змінилася. Фактично замкнулася в собі і в своїх чотирьох стінах. Раніше уклад життя був набагато простішим. Сусід заходив у хату до сусіда і сидів стільки, скільки його душі хотілося. Господарі нічого від нього не ховали, ні з чим не крилися, не боялися, що він комусь розкаже… Пам'ятаю, як вільно в роки моєї молодості люди спілкувалися, наприклад, у транспорті. Не боялися відкрити свою душу. Тепер усі мовчать, багато похмурих і зажурених облич. Нічого доброго це не несе. Я розумію, звідки прийшли такі настрої – скоріш за все, з іншого, не схожого на наш, західного світу. От їдуть наші люди в Європу і потім захоплено розповідають, яка там висока культура, які добрі стосунки між людьми… Не вірю в це. Бо сам, гостюючи в Америці, переконався у протилежному. Якось запитав свого господаря, хто поряд із ним живе, бо за місяць проживання жодного разу не почув, щоб він із ним привітався. Мій господар відповів,  що не знає його, мовляв, Америка ж велика…

– Своїми творами Ви стверджуєте цінності,  цілковито протилежні нині пануючим у нашому суспільстві  західноєвропейським, які нахабно нав'язують теперішні спритні політики, переконуючи у тому, що саме до тієї культури потрібно прагнути. Але ж так втрачається самобутність нації… Можна стати продуктом глобалізації.

– Я свідомий того, що нація вибудовується саме тепер, вона твориться щодня. Я не згоден з тими, хто каже, що українська нація з'явиться у майбутньому. Це – неправда, адже, пропагуючи такі ідеї, можна загубити духовне єство України.

– Як ви стали художником?

– Все було досить просто. Малювати я навчився  раніше, ніж писати. А заохотив до цього мій двоюрідний брат, який у старших класах ходив до школи у нашому селі і жив з нами. Як побачив я те диво – зображеного у кожусі й шапці Шевченка, так мені одразу й захотілося його перемалювати. Почав пробувати. Вийшло.

– Батьки хвалили Вас?

– Зазвичай в очі нічого не казали. А от коли хтось заходив до хати, то батько з такою гордістю показував мої малюнки… Малював я і в школі,  цьому дивувалися однокласники. Якось на уроці намалював я  портрет однієї дівчинки, яка відповідала біля дошки. Та робота потім як пішла гуляти по класу. Дівчатка по–особливому дивилися на мене й казали: «Такий простий, а як гарно малює…» А одного разу від письменника Григорія Тютюнника, старшого брата Григора Тютюнника (він учителював у нашій школі) я почув: «Ну що, хороший натюрморт?« То було у старших класах школи.

– Він викладав у вас українську літературу?

– Так.

– Цікаво проводив уроки?

– Навчав він вільно, не за підручниками. На все життя я запам'ятав, як він заходив до класу: не сідав за стіл й одразу не брався за журнал, щоб перевірити наші знання, а йшов  до розчиненого вікна, хвилин десять стояв там, вдивляючись у далину. Мені здається, так він виявляв не лише свою поетичну душу, а й давав можливість підготуватися до уроку тим, хто не встиг цього зробити – життя у сільських дітей тоді було не легким, нам доводилося багато трудитися, допомагаючи батькам.

– Через багато років Ви створили скульптурний образ його молодшого брата, також письменника. Товаришували з ним?

– Щиро любив його. Завжди при зустрічах вдивлявся у виразні риси його обличчя. Григір був безпосередній, дуже подобався жінкам. Але мав дещо різкий, навіть крутий характер. Був дотепним. На його погруддя я спеціально посадив пташку – як символ його доброї й волелюбної душі…

– Вашим шанувальникам відомо, що днями Вам минає 80. Тож редакція нашої газети сердечно вітає Вас із видатним набутком на Вашому творчому шляху, який складає гордість українського мистецтва.

 

Тетяна ОЛІЙНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика