ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЛІКАР НЕ ДЛЯ ВСІХ

Разом з цілковитим провалом в системності її впровадження ця послуга, проте, поширена по всій країні, претендуючи на титул найнесподіванішої – послугами сімейного лікаря в Україні масово користуються або дуже спроможні городяни, або дуже бідні мешканці глибинки.

Раніше це була звичайна районна поліклініка, а зараз – поліклініка сімейних лікарів Голосіївського району столиці. Змінили не тільки вивіску, але і розклад – в ньому не знайти педіатрів і терапевтів, лорів і невропатологів. Всі вони тепер – сімейні лікарі, а під їхніми кабінетами – пенсіонери, мами з дітьми.

«Так, багато що змінилося, – розповідає 27–річна  пацієнтка Ольга. – Тепер тут менші черги, ми приходимо після попереднього запису, це дуже добре». Втім, істотну зміну і різницю між дільничним і сімейним лікарем вона бачить туманно. «Ну, сімейний – це той, хто покоління лікує, а дільничний терапевт – це щось радянське, і приймає він тільки дорослих, а тут всіх разом».

Включаючи Голосіївську, тепер у Києві існує три клініки сімейної медицини, а в чотиримільйонному місті працює 60 штатних лікарів. Насправді ж їх набагато більше, запевняє директор клініки сімейної медицини «Дія» Михайло Пугач. За його спостереженнями, послуги особистого лікаря сім'ї надає близько тисячі медиків. Ось тільки роблять вони це, не афішуючи свою діяльність перед податковою інспекцією. Причому, сімейна медицина в підпіллі зараз переживає небувалий підйом – мати «свого» лікаря тепер не просто модно, але й необхідно.

ПРЕСТИЖ В ТІНІ

Він може вмить допомогти, вчасно виявити хворобу і володіє знаннями як мінімум семи спеціалізацій: кардіолога, невропатолога, лора, хірурга, дерматолога, офтальмолога, педіатра. Він повинен бути територіально доступний і досконально знати всі проблеми сім'ї. Під час прийому може взяти елементарні аналізи і провести мінімальні обстеження, таким чином вирішуючи до 80% проблем, з якими до нього звертаються пацієнти. Такі вимоги до сімейного лікаря в Україні, незалежно від форми роботи – чи він приватний практик чи той, хто працює на благо держави. А романтичний привіт з минулого у вигляді земських лікарів робить таку послугу достатньо популярною серед споживачів.

«Нині у Києві мати особистого лікаря –  престижно, – каже приватний сімейний лікар Костянтин Зеленський. – Я беру своїх пацієнтів. Вони багаті люди, рівень їхніх доходів вищий середнього, і останні два роки я спостерігаю великий стрибок інтересу до «свого» лікаря. Деякі навіть хваляться наявністю лікаря. Як же так – у моєї подруги є, а у мене немає? Ось і росте попит«.

Сам Костянтин починав з невідкладної «допомоги» – там і придбав перших постійних клієнтів. А після роботи в декількох клініках, коли його особиста база пацієнтів розширилася, почав працювати одноосібно. Тепер він працює сам на себе, за день обслуговуючи до десяти сімей.

Такий шлях в сімейну медицину – найпоширеніший, каже Михайло Пугач. Причому, багато хто для цього навіть не покидає своє місце роботи.

«Всі починають з держполіклінік – основне коло «своїх» пацієнтів формується там, – розповідає пан Пугач. – Така база напрацьовується роками, якщо, звичайно, лікар тямущий і уміє спілкуватися. Багато не йдуть з поліклініки – мінімально працюють на державу, а максимально на себе. Так в Києві працюють майже всі лікарі».

За один виїзд додому приватного лікаря пацієнти платять 150 – 250 грн., хоча популярніша щомісячна оплата – $100–150. Легалізовуватися таким фахівцям невигідно – для старту необхідна не тільки ліцензія, але й витрати на оренду приміщення, всілякі дозволи й устаткування. За приблизними підрахунками, вкладення в офіційну практику складуть близько $10 тис. А в умовах нелегального бізнесу багато хто заробляє близько $4 тис. в місяць.

«ТОЧКОВІ» РЕФОРМИ

У сорок разів менше своїх київських колег отримує доктор Устеренцев – він живе в провінції, в селі Дніпровське Чернігівського району. Втім, фінансова несправедливість не заважає йому бути прихильником сімейної медицини. Вже багато років Олексій Миколайович ідеолог цього руху зсередини. За декілька років він переконав односельців витратитися не тільки на стандартний набір, необхідний для амбулаторії, але й на комп'ютер, підключення до Інтернету і навіть на апарат УЗД. Задоволені всі: і пацієнти, які отримують адекватну допомогу, і чиновники від охорони здоров'я – у них є позитивний приклад для звітів. Таких хепі–ендів у країні не більше десятка, адже поки що рушійною силою реформ є одиничний ентузіазм медиків і воля місцевих властей.

«Необхідно терміново прийняти Закон »Про сімейну медицину», оскільки тільки він матиме пряму дію на органи місцевої влади, – каже президент Асоціації сімейних лікарів Києва і області Лариса Матюха. – Наприклад, минула ухвала Кабміну в 2000 році теж стосувалася впровадження сімейної медицини, так от воно було виконане на 10–15 відсотків«.

За тринадцять років уповільнених реформ в Україні під сімейні перепрофілювали 4 тис. поліклінік і сільських амбулаторій. Зрозуміти систему появи нових закладів неможливо, оскільки її просто не існує. Через те, що реальні рішення ухвалюються на місцевому рівні, а всі документи з вул. Грушевського є лише рекомендаціями, картина переходу на «сімейні» рейки достатньо хаотична. Десь вона є, а десь її немає. Причому, на відміну від міст, провінція ідеологічно готова до її ухвалення – всі сільські лікарі вже є сімейними. Вони знають усіх членів сім'ї, спостерігають і малюків, і дорослих і здатні надати всі ті послуги, які потрібні від такого лікаря.

«Щорічна потреба в лікарях первинної ланки – близько 3 тис. осіб. Ось тільки в село впродовж п'яти років потрібно направляти тисячу медпрацівників у рік, – каже пані Матюха. – А куди їм йти? Робоче місце не надане, не мотивоване, оснащення амбулаторій – мінімальне. Тому багато хто йде з медицини у фармацевтичні компанії або виїжджає з країни і працює сімейними лікарями Польщі, Росії і Білорусі, де зарплати в кілька разів вищі. Дефіцит кадрів сільської місцевості близько 50 відсотків».

СІМЕЙНИЙ ЧИ СІЛЬСЬКИЙ?

А йти справді нікуди – розвал системи первинної меддопомоги остаточно підтвердила інвентаризація 2007 року. Вперше за новітню історію МОЗ провів ревізію на місцях, і результати її жахають – у сільських лікарів немає практично нічого: ні ліків, ні устаткування, ні автомобілів. Тільки у 5% сільських і районних медичних закладів є ЛОР–устаткування, 8% мають хірургічний і офтальмологічний інструментарій, а 16% долікарських закладів працюють взагалі без телефону. У таких умовах «реорганізація» – слово дуже м'яке. Мережу доведеться заново відбудовувати, і паралельний перехід на сімейну медицину у такому разі – безболісний. Причому, багато медпрацівників вважають саме цей напрям перспективним. На думку колишнього міністра охорони здоров'я Юрія Поляченка, на даному етапі сімейну медицину треба впроваджувати саме в сільській місцевості, а містам поки що дати спокій. «Українська система охорони здоров'я не готова різко перейти до сімейного лікаря в місті», – заявив він ще у 2006 році.

«У містах складніше перейти, тому що люди самі шукають собі діагноз, – каже Лариса Матюха. – Щось не так, він пішов до одного, не знайшов – пішов до іншого. А його проблема повинна бути проблемою його лікаря, який пошле його до кращого Івана Івановича як травматолога або Петра Петровича як кардіолога».

Справа не тільки в стереотипах, шукати допомогу у вузьких фахівців – це нормальна практика, вважає заступник секретаря профільного комітету ВР Олег Виноградов. У своєму дослідженні він відмічає, що на ринку первинної медицини активний попит зараз саме на медиків вузької спеціалізації. «Всупереч цьому державою через посилене впровадження сімейної медицини формуються стримуючі механізми надання якісних пропозицій, що є неприродним для ринку явищем», – пише пан Виноградов. На його думку, вихід із ситуації – зміна фінансових механізмів, головне з яких в місті – це оплата лікареві за кожного пацієнта. З тим, що городяни в полоні стереотипів, також готовий посперечатися і сімейний лікар Костянтин Зеленський. На його думку, міські жителі так само зацікавлені у «своєму», постійному лікареві, як і сільські. «Ще коли я працював у невідкладній «допомозі», це було дуже помітно. Людям не вистачає якісної медичної допомоги, і коли починаєш тісніше спілкуватися, вони відразу хочуть, щоб ти став їхнім провідним лікарем, у людей є потреба в тому, щоб їх вели, координували їхні дії», – каже Зеленський.

До 2012 року вся система охорони здоров'я повинна перебудуватися під сімейну – такі чергові плани з високих кабінетів. Ухвалення Закону про сімейну медицину, якого чекають вже не перший рік, на думку Лариси Матюхи, може кардинально змінити ситуацію. У ньому закладені зміни на рівні системи, що стосуються і перерозподілу фінансових потоків, і нових принципів організації праці. Втім, самі фахівці до таких перспектив ставляться досить скептично – в середовищі медиків і менеджерів немає єдиної думки про необхідність такого кроку. Та й полеміка, що ведеться вже 19 років, так і не перетворилася на конструктивну – Україна досі перебуває в стані експерименту, до кінця не визначившись, треба їй це чи ні, а якщо так, то в якому вигляді. Принаймні, дискусії про вітчизняну сімейну медицину вже не перший рік підміняють собою чіткий план і усвідомлені дії.

 

Леся ГОНТА


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика