ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КАТІВ ВШАНОВУВАЛИ ПАМ'ЯТНИКАМИ

Поки я ще живу на цьому білому світі (вже 93–й рік), вважаю своїм святим обов'язком заперечити нинішнім симоненкам, вітренкам та януковичам, які вважають, що 1932–1933–ті нібито були звичайними неврожайними роками і влада допомагала нам вижити.

Вже у неповні 16 років я була ланковою і добре пам'ятаю, як у 1932 році у нас на Вінниччині зібрали добрий урожай. Але під гаслом «Хліб – державі!» у бездонні засіки батьківщини вивезли все, навіть насіння не лишили. І в 1933–му вже не було чим сіяти, люди ще із зими 1932–го почали вмирати, як мухи. Найбільше – діти, в кожній сім'ї було по 8–10 дітей. На найродючіших у світі чорноземах у довколишніх селах повсюди знемагали від голоду люди, їх не встигали вчасно ховати. Люди вимирали сім'ями – від колишньої Мар'янівки лишився лише цвинтар серед полів.

Після пережитих Голодомору 1932–33 років, репресій 1937–го, війни, що забрала дивом вцілілих від голоду 140 людей – в тому числі і двох моїх братів і племінника, після наступного голоду 1947 року три села нашого району об'єднали в один колгосп імені Хрущова, бо окремо вже не було кому поля обробляти.

Замість обіцяного райського життя в колгоспі, куди силою загнали селян, які ще вчора були господарями на своїй землі і жили в повному достатку, забрали навіть те, що вони виростили на своїх городах і обійстях. Безконечні кінні валки продзагонів з хлібом йшли повз мою хату, що стояла над дорогою, день і ніч за 25 кілометрів на станції Погребище звезене з навколишніх сіл зерно під відкритим небом мріло і проростало до глибокої зими. Доведених до відчаю голодних людей, які намагалися заволодіти хоча б жменею порослого зерна, розстрілювали на місці.  Місцеві активісти із п'яниць і ледарів з озброєним комісаром ходили по хатах, хоч добре знали, що в селян, які пухли з голоду і вмирали, уже нічого, крім душі, не залишилось. Ці кати отримували садистське задоволення від самого процесу знущань з беззахисних і заляканих людей. Вони виконували негласну волю свого вождя: зламати і упокорити тих, хто не хотів так само колгоспного раю, як не хотів чужинської окупаційної влади, якій в 1920–х довго чинив опір. До їхніх чорних задумів не вкладався волелюбний дух українського селянина, який генетично передавався з діда–прадіда ще з далеких козацьких часів.

Якщо порівняти 1932–33 роки з 1947–м, то люди хоча й теж пухли з голоду, але не мерли і поля зорювали своїми корівками, бо розуміли, що то була засуха і післявоєнна розруха. А тут вражав далекоглядний нелюдський задум по створенню штучного голоду і цілеспрямованого винищення українців, які хотіли господарювати на своїй землі. Тут все було заздалегідь підступно зрежисовано, продумано і передбачено. І головне, до дрібниць засекречено. Не так просто було непомітно для цивілізованого світу відправити завчасно на той світ майже половину населення України, де так компактно проживали українці. Для цього в кожному селі підбирався їздовий, кількість трудоднів якого залежала як від кількості ходок на цвинтар, так і від збереження тайни: кого і скільки він закагатував у тих людських безіменних скотомогильниках, які одночасно за єдиним зразком і без хрестів з'явилися в кожному селі.

Більше півстоліття ніхто не смів навіть подумки згадувати і поминати у день провід безневинно убієнних мученицькою смертю односельців. Хочеться запитати у нинішніх комуністів: якщо це був просто недорід, то для чого таке втаємничення тих людських (не могил) кагатів? А який глум творили вони над пам'яттю своїх жертв: саме в той час по всіх селах понаставляли пам'ятників катам – авторам геноциду українців. Всім створеним нами колгоспам поприсвоювали імена особливо заслужених катів. На жаль, в Україні ще й сьогодні вистачає тих, хто не хоче позбутися пам'ятників своїм катам.

Та найбільше блюзнірство влади в ті страшні роки проявилось із благословення нею «Торгсинів», що росли, як гриби після дощу, і які нечувано нажились на людському горі корінної нації. Можна уявити масштаби голодомору, коли по Україні в такий спосіб під страхом голодної смерті (а як би інакше вони б заволоділи нашими останніми сімейними реліквіями?) ці «Торгсини» зібрали до декількох десятків тисяч тонн золота і срібла… В селі про це казали: кому війна, а кому мати рідна. Рятуючись від голодної смерті, люди збували за безцінь свої уцілілі з НЕПу золоті і срібні сімейні коштовності. Так само врятували нас, шістьох дітей, мої покійні батьки, бо лише двом вдалося вирватися із села до Білорусі, де про обман і здирництво ніхто не смів і заїкатись, бо і там не отримали би взяте в «Торгсині».

Уже пізніше, наслухавшись по ярмарках від людей про те, що по інших селах коїли перевертні з продзагонів, доходиш висновку, що далеко не кожен фашист в період німецької окупації (хоч голоду тоді не було) міг дозволити собі футболити чобітьми опухлих з голоду осиротілих діток, як це робили по тих селах наші доморощені фашисти. Ті, повзаючи по підлозі, чіплялись їм за ноги, вмовляли їх залишити хоч той останній горщик в печі з якоюсь їжею, який для нас шістьох залишила уже мертва, але ще не похована мати… А ще навіщось розбивали жорна, нікого не випускали з села. Може, у такий спосіб влада «допомагала» нам вижити в той неврожайний рік? То ж бо! Знає кішка, чиє сало з'їла, та й замітає брехнею сліди…

За вбивство однієї людини злочинця карають смертю чи довічним ув'язненням. А тут їхня «керівна і спрямовуюча» в страшних муках закатувала мільйони, з яких левова доля була дітьми. З часом оговтавшись, замість покарання самоназвалася «честью и совестью нашей епохи»(!). От чому навіть далекі від політики люди не в змозі зрозуміти тих, хто, втративши глузд, вкотре знову обирає у нашу Верховну Раду послідовників справи Леніна–Сталіна, які навіть не покаялись за заподіяне і знову кличуть нас у «світле» минуле.

Кажуть, що час лікує рани. На жаль, не всі. З часу розкуркулення, коли серед зими виганяли з дітьми на вулицю і посилали в Сибір на вічній мерзлоті будувати комунізм найкращих землеробів України, після голодомору, репресій, війни і нового голоду 1947 року село із кожною бідою втрачало наші з діда–прадіда українські традиції, звичаї, обряди і найстрашніше – найбільш шановану в народі мораль і духовність. Та й чи ж до того було, коли в кожній сім'ї поселилося невимовне горе втрат.

Яких тільки поневірянь не зазнали мої земляки в тому страшному ворожому вирі! Бодай нікому більше такого не зазнати.

Справді, є Божий суд, коли той союз без єдиного пострілу розвалився і постала незалежна Україна, за яку нашими пращурами було стільки пролито крові. Ми вистояли. І це сьогодні головне. Після століть окупації нині держава веде важку боротьбу за відновлення традицій, звичаїв, козацтва, своєї історичної пам'яті, історії, мови, культури і духовності. І це найбільша радість для мене.

Як би ми сьогодні жили, якою була б сьогодні Україна, якщо не було  бизнищено цвіту нації – найрозумніших людей, не підірване наше коріння – генофонд нації!

Чи не тому Україна відроджується в муках, що маємо таку немічну і безхребетну владу? Чи ж такою була б вона непатріотичною сьогодні, якби уціліли наші справжні патріоти? Все це треба пережити. Ще не таке пережили.

 

Записав зі слів матері Марії БІЛИК син Анатолій,
м. Хмельницький


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика