ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



І ДОСІ ПЛАЧЕ БИКІВНЯНСЬКИЙ ЛІС…

Восени 1941 року до селища Биківня, що неподалік Києва, прибула група німців. Відібравши кількох селян, вони наказали їм прихопити з собою лопати і повели до лісу. Люди, прямуючи за гітлерівцями, подумки прощалися зі своїми життями, вважаючи, що ті накажуть їм викопати яму, а потім розстріляють. Але німці, привівши їх на галявину, на якій земля дещо запала, наказали копати. Після того, як було знято тонкий шар чорнозему, ті побачили кістки, а згодом і черепи людей. А коли копачі відкопали труп людини, який добре зберігся, нацисти почали його фотографувати. Здивовані таким розвитком подій, селяни нічого не розуміли, лише мовчки переглядаючись між собою.

Подібні розкопки з настанням холодів призупинились, але навесні 1942–го були відновлені. Всі роботи, що виконувалися у Биківнянському лісі, педантичні німці знімали на кіноплівку, доставивши сюди берлінських кінооператорів... 

В липні 1937 року  наркомат  внутрішніх справ УРСР отримав з Москви телефонограму, згідно з якою належало взяти на облік «всіх куркулів, втікачів з таборів та заслань, а найбільш ворожих елементів – розстріляти». Операція зі знищення «ворогів народу» розпочалася, як свідчать архіви СБУ, 1 серпня 1937 року. Загальне керівництво нею здійснював тільки–но призначений керівником республіканським НКВС І. Леплевський. Людей розстрілювали без суду і слідства. Каральні органи, які здійснювали репресії, заздалегідь готувалися до них: в березні 1937 року – за їх наполяганням – Київська міська рада прийняла рішення про виділення в Биківнянському лісі земельної ділянки для спеціальних потреб НКВС УРСР.

І незабаром її огородили високим парканом з колючим дротом, вздовж якого  виставили ще й пости. 

– Навіть ми, хлопчаки, розуміли, що там, за парканом, діється щось надзвичайне, – згадує Михайло Могилець, сімя якого мешкала неподалік того «стратегічного" об'єкту і він був свідком його будівництва. – Адже після того, як солдати звели височенний паркан, сюди почали приїздити вантажівки, криті чорним брезентом. Коли ж ми наближалися до них, то охорона відганяла, погрожуючи «перестріляти як горобців». А батько, коли я цікавився у нього, що ж там відбувається, завжди відмовчувався і радив тримати язика за зубами, якщо не хочу накликати на свою голову неприємностей.

А вони, звичайно, були б неодмінно. Бо в кузовах критих вантажівок, що прибували щодня до лісу, знаходилися тіла «куркулів» і «шпигунів», знищених у катівнях НКВС. Ось як згадує процес їх перевезення до Биківні один з колишніх співробітників НКВС, який брав безпосередню участь в ньому:

«Трупи людей привозили в район селища Биківня, де, за кілька сотень метрів від траси, у лісі, була огороджена велика лісова ділянка, що ретельно охоронялася. Коли я привозив трупи у Биківню, то ями там вже були викопані і трупи скидались навалом. Всі рейси до Биковнянського лісу виконувалися здебільшого вночі і з ближнім світлом фар».

Подібні рейси здійснювалися протягом 4 років. Вони не припинялися і тоді, коли на Київ уже падали німецькі бомби: розуміючи, що доведеться втікати на Схід, каральні органи безжалісно нищили «ворогів народу», вважаючи, що ті служитимуть гітлерівцям.

Останні, якимось чином дізнавшись про те, що тут відбувалося, вирішили використати цей факт на свою користь. Тому–то й проводили у Биковнянському лісі розкопки, про які я згадував вище. Про свої знахідки вони повідомили на сторінках газет, що видавалися на окупованих територіях в багатьох країнах .

«Опубліковані репортажі, ілюстровані оригінальними знімками зі Львова, Луцька, Мінська, Таллінна, Рівного і Мінська, показали перед цілим світом варварський, нелюдський терор більшовиків, жертвами якого впали тисячі невинних жінок, дітей і чоловіків. Аналогічне явище бачимо і в Києві, про що повідомляють свідки і німецькі військові кореспонденти. Безпосередньо за Броварами... німецькі війська знайшли кілька високих насипів піску. Після розкопання знайдено в них страшно спотворені людські тіла».

Це – витяг зі статті «Шляхом мордувань. І в Києві лилася невинна кров», опублікованій в одній з київських газет у жовтні 1941 року.

Восени 1943 року – після визволення Києва і області від гітлерівців – була створена Державна комісія із встановлення і розслідування злодіянь німецько–фашистських загарбників. Вона, звісно, «зясовувала»і всю правду про Биківню, дійшовши висновку, що там «покояться жертви гітлерівського режиму". А одного із місцевих жителів, який не побоявся розповісти німцям про те, що насправді відбувалося на високим парканом у 30–ті роки, було засуджено до 10 років таборів: за те, що, «будучи вороже настроєний до радянської влади, з приходом німецьких окупантів повідомив і показав їм ним же вигадане кладовище НКВС, де нібито були поховані радянські люди». З часом про Биківнянську трагедію стали забувати. Але в 70–ті роки до органів влади, в тому числі і до ЦК КПУ і КДБ, стали надходити звернення громадян, в яких ті повідомляли про те, що в Биківнянському лісі «орудують різні пройдисвіти, шукаючи в могилах коштовності». автори листів просили вжити відповідних заходів, а також з'ясувати, що це за поховання, про які ніде не повідомлялося. Чутки про «якісь поховання»дійшли і до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який у квітні 1971 року відвідав Биківнянський ліс. Про його враження досить красномовно свідчать щоденникові записи:

«Був особисто на місці – жахлива картина людської трагедії». Чи знав усю правду про неї Шелест – невідомо. Але якщо навіть і знав, кістки чиїх жертв він бачив, то нічого зробити для того, щоб вся правда відкрилася, не міг. Втім, в одній з телепередач, присвячених Петру Шелесту, один з колишніх його колег стверджував, що партійний керманич України домагався увічнення памяті закатованих, але в Кремлі йому пригрозили виключенням з партії. Та, як би там не було, а розпорядженням Ради Міністрів УРСР була створена урядова комісія для розслідування злочинів, здійснених... гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва. Кажучи іншими словами, вже в одній її назві читалися результати її майбутньої роботи. І дійсно, незабаром провідні газети України вийшли з таким повідомленням:

"У квітні 1971 року в Дарницькому лісному масиві було знайдено ще одне місце розправи фашистських загарбників над радянськими людьми. Спеціальною урядовою комісією встановлено, що тут окупанти по–звірячому знищили декілька тисяч радянських громадян–військовополонених, жінок, стариків, інвалідів".

Лише з початком так званої перебудови зявилася можливість говорити правду, не остерігаючись, що за це можеш опинитися в колимських таборах чи в стінах психлікарні. Так, в середині 80–х років минулого століття група українських письменників направила до ЦК КПУ листа з проханням впорядкувати місця поховань, встановивши там і пам'ятник. Партійні функціонери не могли не відгукнутися на нього, і створили комісію, яка повинна була зясувати всю правду про тих людей, на честь яких письменники пропонували спорудити пам'ятник. Очолив її міністр внутрішніх справ України генерал Іван Гладуш.

"У Дарницькому лісництві міста Києва виявлені останки радянських громадян, знищених німецько–фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни. Радою Міністрів УРСР  створено Урядову комісію на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР І. Д. Гладушем. Їй доручено провести обстеження ділянки місцевості, де виявлено останки загиблих, забезпечити відповідні експертизи та дослідження, документування, організацію їх перепоховання та внести пропозицію про увічнення пам'яті жертв фашистської окупації. Про наслідки роботи комісії буде повідомлено".

Це – витяг з повідомлення ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР, надрукованого наприкінці грудня 1987 року в одній з київських газет. Переважна більшість людей, звичайно, повірила в написане. Але були й такі, хто з недовірою поставився  до прочитаного.

– Особисто я не повірив жодному слову, – продовжує Олександр Наумович. – Бо  в моїй пам'яті добре закарбувалися і вантажівки, і постріли, що лунали там влітку 1941–го, і поради батька.

 До того ж восени – ще за кілька місяців до того, як в газеті з'явилося це повідомлення, в лісі зявилися солдати внутрішніх військ, які нікого не пускали до місць, де були знайдені останки людей, а в періодичних виданнях почали з'являтися повідомлення про те, що в роки війни тут знаходився фашистський концтабір...

Напередодні 43–ої річниці перемоги в Другій світовій війні у Биківнянському лісі відкрили пам'ятник, на якому було викарбувано:

«Вічна пам'ять. Тут поховано 6 329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих  фашистськими окупантами у 1941–1945 роках».

Але на календарі були вже не 30–ті роки, а 80–ті. До того ж так звана перебудова набирала обертів. І громадськість все гучніше стала вимагати від партійних і радянських органів сказати всю правду про те, що відбувалося у Биківнянському лісі. Зокрема, влітку 1988 року на Биківнянських могилах відбувся мітинг, на якому було повідано страшну правду про масові розстріли "ворогів народу". Очевидці стверджують, що співробітники КДБ стежили за мітингом, записуючи промови, що лунали на ньому і фотографуючи його учасників. Але жоден з них не зазнав репресій. Хоч і повільно, але часи мінялися.

Згодом у Москві було засноване Всесоюзне товариство «Меморіал», яке очолив лауреат Нобелівської премії Андрій Сахаров, котрий незадовго до цього повернувся із заслання. На його 1–му зїзді вперше було сказано і про Биківню. Окрилені таким розвитком подій, активісти Українського товариства «Меморіал» організували і провели в столичному будинку кіно багатолюдні збори, на яких поставили питання про розслідування злочинів сталінських сатрапів на Україні. Політбюро ЦК КПУ відреагувало миттєво, створивши через кілька днів комісію з розслідування таємниці поховань у цьому лісі. Незважаючи на сильний спротив влади, члени українського «Меморіалу», які теж увійшли до складу комісії, все ж знайшли чимало людей, які теж бачили вантажівки, про які розповідав мені Олександр Могилець. І врешті–решт у липні 1989 року влада змушена була визнати, що «в районі селища Биківня в 1936–1941 роках провадилося поховання репресованих і страчених у Києві. Слідством встановлено прізвища декого з похованих, які згодом були реабілітовані. Всього в цій місцевості виявлено 6 783 чоловіки». Правда, історики, які досліджують цю трагедію, кажуть, що насправді в Биківнянському лісі було знищено понад 100 тисяч людей.

... Ми й досі не знаємо всієї правди про ті не такі вже й далекі, але страшні часи, нам невідомі справжні масштаби репресій, розгорнутих тодішньою правлячою верхівкою проти українського народу, рідко згадуємо невинно убієнних комуністичним режимом. А так не повинно бути. Бо лише пам'ятаючи своє минуле, в тому числі його найтрагічніші сторінки, ми можемо будувати своє майбутнє, убезпечившись від їх повторення.

 

Сергій ЗЯТЬЄВ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика