ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КОЛИСЬ БАГАТЕ І КВІТУЧЕ ОЗЕРНЕ

Народ наш здавен добре знає, як перемагати своїх ворогів – з ними треба робити те ж саме, що зробив Котигорошко з кровожадним зажерливим змієм. Казка ця дуже давня – як наш український світ. І актуальною буде довіку. Тож і нині наш народ так само стогне, як за часів Змія Горинича. А «змій» тільки ласо облизується. Люд наш не уявляє, що ця наруга коли–небудь закінчиться… Ще б пак, у Змія Горинича дуже гострі кігті, а зуби ще гостріші, та й сам він велетенський – страшно наблизитися…

Однак поміж люду українського трапляються ті, які не бояться «змія» і навіть підходять до нього впритул…

…Село Озерне на Білоцерківщині було колись дуже багатим і квітучим: колгосп–мільйонер, «Сільгосптехніка», яка спеціалізувалася на ремонті зернозбиральної техніки, великий радгосп, дві школи, красень–клуб. Нині тут дограбовують рештки народного спільного добра. Весь майновий пай озернянського колгоспу свого часу був оцінений у мізерну суму – всього два з половиною мільйони гривень. Зароблене декількома поколіннями людей колгоспне надбання фактично збули за безцінь. Наприклад, за 35 тисяч гривень продали недобудовану лікарню, на спорудження якої пішло сотні бетонних плит. Сьогодні лише одна така плита коштує тисячу гривень… Так само, майже задаром був проданий перший поверх приміщення , де свого часу розташовувалося правління колгоспу. За мізерні гроші позбулися й деяких корівників, свинарників. Колись там вигодовували тисячі голів великої рогатої худоби. За символічну ціну і членам колгоспу продавали молодняк, аби люди доглядали його в домашніх умовах. Нині хтось купив корівник і обладнав у ньому сушарку, інший – таку собі міні–меблеву фабрику. Більшість же ферм колись знаного колгоспу–мільйонера перетворилися на …бузинові сади. Бачили б ці картини колишні керівники колгоспу. Наприклад, господарник з великої букви Віктор Шевченко, за часів діяльності якого було зведено більшість сучасних споруд у селі. Чи витримало б тепер його серце?

Значна частина майна й матеріальних цінностей колишнього колгоспу «Озернянський» використана в інтересах останнього голови, тепер найбагатшої людини в селі Олексія Старинського, його сина та декількох підлабузників.

…Бузина, звісно, благородний кущ, квіт і ягоди якого мають лікувальні властивості. Проте в народі існує повір'я: бузина завжди з'являється там, де пустка… Отож за п'ять – сім останніх років бузина на фермах колишнього озернянського колгоспу пробила дахи скотарників і потяглася до високого вільного неба…

Нині тут ніщо не мукає і не мекає. Відповідно й людей немає. Одні лише закупщики походжають. Виявляється, саме тут, в Озерній, розвантажуються скотовози і проводиться розпродаж десь вирощених тварин. Сьогодні це фактично база, де молоді хлопці–бізнесмени вміло заробляють свій капітал.

Так само, як і ферми, доруйновується місцевий клуб – гарне (особливо всередині) приміщення, де свого часу відбулося стільки радісних свят. У головній залі клубу повністю прогнила підлога. Я спробувала пройтися нею, та зупинилася: можна провалитися… Справді, як могла підлога зберегтися, якщо у дахові дірки, а клуб п'ять зим підряд не отоплюється?

Озернянці зверталися в райдержадміністрацію до голови Романа Плугатора та чисельних його заступників, а також до голови районної ради Валерія Олійника, в Білоцерківську районну та Київську обласну прокуратури з проханням розв'язати майнові та земельні проблеми – як горохом об стінку.

З гіркотою дивилася я на те все і не могла зрозуміти: як люди, котрі мали б бути господарями свого села, а ще важливіше – господарями свого життя, та дозволили таке? Мимоволі з'являється ширше запитання: як ми, українці, за роки незалежності мовчки спостерігали, коли руйнувалося наше село? Чому? Очевидно, нами керував страх. Ми боялися лишитися без кусня хліба, боялися за майбутнє своїх дітей…Ми боялися не отримати своїх мізерних зарплат, пільг. Іще цілі мішки і навіть цілі скирти усіляких страхів накопичилися в наших душах. То чи не наш загальнонаціональний страх призвів до безладу в державі й зокрема до розорення українського села, яке є тотожним поняттю України?

Проте озернянці про злочини теперішньої влади говорили у своїх родинах. Журилися. Але не стали на прю проти тих, хто забирав у них плоди їхньої багаторічної праці.Тепер та влада взялася за землю. А люди мовчать. От на недавній сесії сільської ради голова села повідомив депутатів, що у власність передано 14 гектарів землі неподалік одеської траси. Кому продали, голова не сказав. Депутати промовчали. Лише з усіх один Василь Папченко запитав: кому, за які гроші та земля продана. Відповідь на його запитання була вельми неконкретною. Василь не заспокоювався: «Якщо вже продавати, то потрібно отримати кошти, за які можна було б порятувати село…»

Василь Папченко готовий на весь світ кричати про те, що над його рідною Озерною нависла небезпека. Потелефонував він і в редакцію нашої газети і з тривогою в голосі розповів про це.

Життя тут наче завмерло. Скажемо прямо: нині перед озернянською спільнотою стоїть найпекучіше питання: бути чи не бути селу? Скажете, кого сьогодні цим здивуєш? Це боляче усвідомлювати: села наші вимирають. Дехто до цього ставиться як до такого, що не можна змінити, неначе дія  продиктована законами еволюції. Якраз усе навпаки: вимирання українського села – ознака зворотного процесу еволюції.  Це – злочин проти одного із самобутніх народів планети, значення якого уже тепер дотямлюють мислячі люди на Заході, визнаючи Україну фольклорним (та й не тільки) заповідником Європи. Насправді зникнення бодай одного села чи хутірця з карти України є непоправною втратою. Планетарною.

…Нещодавно, на другу Пречисту, тут відзначався день села. Фактично то мав би бути храм – улюблене свято українців, коли за урочистими столами єднаються великі родини. На цей день з'їжджаються далекі і близькі родичі, аби подарувати одне одному тепло свого серця. Колись давно, допоки радянська влада не накоїла у людських стосунках лиха, саме на другу Пречисту у селі Озерній був храм. Величне народне свято. Тепер замість нього керівники намагалися провести сучасний захід – день села. А воно, як кажуть, далеко куцому до зайця… Хіба якийсь салют чи фейєрверк замінять оті пісенні хори родичів, що багато років линули над вечоровим селом?.. Цьогоріч на свято села прийшло декілька десятків жителів. Послухали вітальне слово голови сільради, подивилися невеличкий концерт. На тому тихо розійшлися по своїх домівках. Ото й усе свято…

Хтось, спостерігаючи це, певно, зауважить, що не під силу якось впливати на цю ситуацію. А Василь  Папченко закликає усіх свідомих людей об'єднатися і врятувати рідне село. Нині він активно працює над створенням громадського об'єднання, яке мусить відстояти правду на озернянській землі. Звісно, оголошень на стовпах не чіпляє, з промовами ніде на цю тему не виступає – небайдужі самі до нього йдуть, бо давно між людьми пішов поговір: Василь – це той чоловік, який за правду стоїть.

Він каже: «Я зрозумів, що нікому, крім самих себе, ми не потрібні. Тому власними руками маємо навести лад у селі. Та після війни страшніше було, жінки та діти ситуацію врятували – коровами орали, і вдень, і вночі працювали. Та навели ж таки лад!»

…Журналістська стежина привела мене прямісінько до Василевої білої хати, що в центрі села. На дворищі наймолодший Папченко – дванадцятирічний Роман – саме годував курей. У металевій клітці сидів чорний кіт і сумно й тільки трішки винувато, як мені здалося, дивився на світ зі своєї тюрми. Кота зачинили за те, що хапав молодих курчат. «І далі братиме», – сумно сказав Рома–реаліст. Зазвичай із котами–агресорами люди розправляються просто: роблять так, аби їх не було у дворі. Папченки не такі – кота вони, як з'ясувалося, дуже люблять, а тому тримають у господі. Тим більше скоро зима, кури підростуть, спокуси для нього не буде…

Ось і господар з дому вийшов – спортивної статури молодий чоловік. Посміхається привітно:«Живемо, як можемо, як мати й баба жили. Усе у нас просто, по–сільському». Запрошує до оселі. О, та тут не проста сільська хата! Торкнувся її стін євроремонт. Василь розповідає, що не робить зі своїх малярських новацій ніякої самоцілі, мовляв, не це є головним…

– Свого часу, коли працював дальнобійником, я мав можливість проїхатися Європою, – розповідає. – Усе там гарненько так причесано, аж прилизано. Спостерігав я, як там люди живуть, дивився, які у них виховані дітки – папірця з цукерки ніколи не кинуть… Але скільки не приглядався, не побачив я в очах тих людей вогника, отієї жаги зробити щось особливе…

Про дітей Василь може розповідати годинами. Їх у нього троє. Старший в останньому класі десятирічки навчається, Романові, як уже говорилося, дванадцять, а Ганнусі тринадцять. Коли мами немає вдома – Тетяні, дружині Василя, доводиться тиждень працювати у Києві за вахтовим методом, бо у селі не знаходиться для неї роботи – господинею у хаті стає Ганнуся. Вона легко справляється з цими обов'зками: і їсти приготує, й лад наведе в оселі. Як на теперішній час, це трохи дивно, адже не всі її однолітки, надто міські, здатні на самостійну працю, бо виховання нині таке, що не привчає людину до самостійності, а, навпаки, все робить для того, аби вона якомога довше залишалася дитиною, тобто у життєвих ситуаціях була інфантильною. Так само свої обов'язки має старший Василько. Він доглядає поросят. Хлопець все встигає. Навіть у Білу Церкву на заняття з боротьби їздить разом з молодшим братом. Батько гордиться своїми синами – ще б пак уже чемпіонські грамоти вручають. Їх, зрозуміло, одразу чіпляють на стіни.

– Кожен наш ранок обов'язково починається з бігу, – розповідає Василь Папченко. За режимом встаємо о шостій. Я спеціально взуваю кирзові чоботи, щоб більше стомитися. Потім переходимо до вправ на перекладині, далі – до обливання холодною водою. Купаємося не тільким влітку, а й узимку. Дітям це дуже подобається. Я зрозумів, що спорт дає шанс не опускатися, а саме до цього спонукає сучасна масова культура. Якщо не спорт, не робота вдома, що тоді? Цигарки, чарка? Тому багато дітей пропадає, вони не знають, куди себе в теперішньому світі подіти.

Так само і в Озерній: тут кимось усе робиться для того, аби діти винищувалися і фізично , і морально. Оте все колгоспне добро, що за безцінь збули спритним підприємцям, перетворилося на суцільні кав'ярні та шинки, що магнетично закликають до себе. Результат – гіркі сльози. Де і коли таке було, щоб в українському селі люди щоденно святкували? Сьогодні хмари цигаркового диму стоять над Озерною, а в ньому нівечаться долі людські, бо дим та ще й спиртні напої загрожують їхньому життю.

– Я прагну займатися не тільки своїми дітьми, а й чужими, – каже Василь.- Це не високі слова, не романтизм, а, навпаки, виважений батьківський реалізм. На жаль, у більшості озернянських батьків немає ніякої можливості виховувати дітей – вони заклопотані, як їх вдягти та прогодувати… Коли моє покоління підростало,тоді  не було такої розпусти, різноманітних зваб… Я добре усвідомлюю: якщо мої діти будуть порятовані від лиха, яке прийшло разом із так званою масовою західною культурою, то виникне друга проблема: а з ким вони спілкуватимуться, з ким житимуть поряд? Отож зрозумів чітко: треба виховати якомога більше дітей (чужих не буває), аби врятувати своїх власних.

Цієї весни Василь зібрав гурт дітей із свого кутка і всі разом вони ходили на берег його власного ставка, щоб висадити малесенькі сосонки.

О, Василів ставок – то особлива тема. Відверто зізнаюся, ще не доводилося бачити власників, які односельчанам розвозять по хатах, а також у лікарню, в дитячий садок, у будинок ветеранів спійману рибу. Як гостинці. Василь так зробив першого року, коли став господарювати на ставку. Це природно: для української душі  прояви щедрості є органічною потребою, чимось цілковито нормальним, звичайним і зрозумілим. Водночас він буває й досить справедливим вихователем.

– Приходять діти рибу ловити. – розповідає.- Я їх зупиняю: «Хочете ловити – візьміть мішки, пройдіться берегом, позбирайте сміття». Одного разу машину всякого непотребу натягали..

…Якось один знайомий міліціонер навчав Василя життю, казав йому: «Ти спочатку відхопи шмат для себе. А потім, якщо зможеш, допоможеш іншим». Василь йому відповів: «Є один Рубикон, через який я не переступлю: це – діти. Все теперішнє життя спрямоване на те, щоб вони виростали затурканими, запрограмованимим, одним словом, були не людьми вільними, а рабами».

Він чинить опір. На щастя, має однодумців. Насамперед це брат Сашко, молодший на дванадцять років. Василь гордиться ним, каже, що їхній матері не було коли займатися молодшою своєю дитиною – від зорі до зорі на фермі була – тож Сашка виховав він. До речі, я запитала у молодшого брата, заради чого, на його думку, так старається брат. Він, подумавши, відповів: «Заради правди…»

Я милувалася високими берегами Василевого ставка, а він рахував, скільки дерев прийнялося і радів кожному, яке вистояло цього спекотного літа.

– Дасть Бог, наступної весни поприщеплюємо груші–дички. Це дерево міцне, має витривалий корінь. Нехай зростають. Може, комусь залишиться дерево, хтось смачну грушу зірве.

Несподівано Василеві слова перервало затяте кумкання жаб – здавалося, у їхньому сімействі щось незвичайне трапилося. Я й запитала Василя, чому так жаби розходилися. Дивно чути їхні хори посеред ясної днини бабиного літа.

Василь, всміхаючись, відповів:

– Якби я знав, що то означає, то був би, напевно, найбагатшим чоловіком на землі. Безперечно, те кумкання означає щось дуже важливе. Біда в тім, що ми одірвалися од природи, не розуміємо її магічної мови. Часом нищимо дерево, обрізаємо йому гілля-«руки» і не чуємо, як невимовно гірко воно плаче…

 

Тетяна ОЛІЙНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика