ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЛЮБИВ НАРОД І ЖИВ ДЛЯ НЬОГО

Він вважав головним завданням будити національне почуття в українського народу, якого щиро любив, як і рідну землю–матінку. Козак з діда–прадіда, усе життя пробув серед селян, пройшов непростий життєвий шлях. Під впливом його творів Володимир Сосюра пішов в українське військо. Це Адріан Кащенко (Будій) – видатний письменник, етнограф, громадський та культурний діяч, якому 1 жовтня виповнилось 150 років з дня народження.

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня (за новим стилем 1 жовтня) 1858 року на хуторі Веселий (нині селище міського типу Веселе Запорізької області) в багатодітній родині дрібномаєтних дворян козацького походження. Адріан був наймолодшим з дев'яти дітей.

А.Кащенко згадував про дитинство: «У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини – України та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть і не натякали про це, і я разом із Семеном найбільше читали оповідання Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, що б надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків «по–мужицькому», себто по–українськи, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що–небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова «хохол» додавала «проклятий».

Але Адріан жив в Україні і серед українців. «Відокремити мене від селян–українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тієї хвилини, доки я не вибігав на ґанок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не промовляли. Отож усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян й, хоча вони були поспіль національно несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповила запорожця діда Охріма, й зі словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України».

А потім доля звела малого Адріана з культурним іноземцем: «На третій рік мого перебування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати культуру того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії – Маркевича та Бантиш–Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав, що малороси – окремий народ, а Україна – поневолений край, спершу поляками, а далі Московщиною. Вже тоді я захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України – то й моя слава. Хоч я і цікавився життям та вчинками запорожців, але все–таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда».

Про подальше національне пробудження Адріана Кащенка можна скласти уявлення, прочитавши його повість «Зоряно». Це виразний автобіографічний твір. Доля головного героя повісті Андрія Будія повторює життєві перипетії самого автора (один із псевдонімів А.Будій). Письменник вважав своїм головним завданням будити національне почуття українського народу. Звідси й такий псевдонім. Українською культурною діяльністю займається і Андрій Будій. Як і автор, він служить у війську, а потім працює на залізниці. Як у автора, у героя нещасливе сімейне життя. Кащенко пише про юність Андрія Будія: «Прочитавши одначе «Тараса Бульбу» Гоголя та «Богдана Хмельницького» Костомарова, він почув у собі голос, який сказав йому, що він українець. Прочитавши ж надалі «Кобзаря» Шевченка він, навважуючи на те, що багато дечого у ньому не зрозумів, полюбив українську мову і почав шукати, а коли траплялися гроші, то й купувати по книгарнях українські книжки і навіть почав складати українською мовою вірші, хоч ті вірші були зовсім нікчемні через недоладне знання мови».

В армії Будій розмовляв українською мовою з солдатами–українцями і записав від них чимало народних оповідань, переказів і казок. Це ж саме можна сказати й про автора. В тій же повісті «Зоряно» А.Кащенко описує розвиток національного руху в Україні на початку ХХ століття: «По українських городах з–поміж дрібної інтелігенції складалися невеликі гуртки свідомих українців, виникаючи невідомо звідки і так непомітно, як непомітно виникають на небі зірки після заходу літнього сонця. Коли б у ті часи хто–небудь схотів відшукати тих, хто підтримував і направляв український рух, хто агітував поміж молоддю і працював над побільшенням українських гуртків, той не знайшов би таких людей. Рух виникав і ширився не через агітаторів, – його піднімало народне почуття, яке, здавалося, хвилювалося у повітрі і з повітря ж увіходило в душі людей, змінюючи там кохання до рідної землі і до волі. Гуртки свідомих українців у ті часи не мали ще поміж себе зв'язку, не мали, здебільшого, й керманичів, але все–таки, хоч помацки, всі вони прямували до однієї мети: до розвитку поміж суспільством народної української свідомості. Як хвилі бурхливого моря розбігаються далеко від того місця, по якому пробіг вихор, так і хвилі українського руху розбігалися з осередку України, Києва...»

Адріан Кащенко працював контролером у залізничному відомстві у Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Після смерті матері у 1888 році Адріан Феофанович узяв на своє утримання батька, який на той час розорився, і доглядав його до смерті.

Кащенко хотів перебратися у Київ, поближче до національно–культурного життя, до брата, але з цього нічого не вийшло. Адріан продав власну хату, щоб придбати собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який луснув наступного ж дня, і всі його заощадження пропали.

По службі Адріана Кащенка перевели у Перм, потім у Санкт–Петербург. Там А.Кащенко брав участь у роботі Благодійного товариства імені Тараса Шевченка. Адріану доручили завідування складом і розсилкою літератури, а також усіма фінансовими справами.

У Туапсе А.Кащенко виписав українські книжки для Варшавської виноградарської школи, майже 70 відсотків учнів якої становили українці, брав участь у відзначенні 100–річчя Кобзаря.

В цей час А.Кащенко контролював будівництво залізниці. На це будівництво було виділено сім мільйонів карбованців. Французькі компанії, які прокладали тунелі й зводили портові споруди, намагалися привласнити гроші. Однак наштовхнулися на суворого контролера Кащенка. Французи поскаржилися через свого посла російському міністрові фінансів. Міністр напав на безпосереднього начальника Кащенка Харитонова, однак той захистив свого контролера. У 1912 році Адріана Кащенка затвердили дійсним статським радником, що дорівнювало званню генерала. Тепер він почав отримувати сім тисяч карбованців на рік.

Адріан Кащенко листувався з Оленою Пчілкою, Панасом Мирним та іншими діячами української культури.

Очевидно, згадавши, як він у дитинстві захоплювався творами Майн Ріда і Фенімора Купера, Кащенко починає писати оповідання і повісті з історії українського козацтва. Спочатку їх не хотіли видавати, але згодом в умовах активізації національного руху в Україні ці гостросюжетні твори стали дуже популярними.

1914 року Адріан Феофанович переїхав до Катеринослава. У 1917 році письменник заснував «Українське видавництво А.Кащенка у Катеринославі», в якому друкував власні твори. У творчому доробку письменника історичні повісті й оповідання, історична та історико–географічна публіцистика, проза на сучасну йому тематику, драматургія та поезія.

Восени 1917 року А.Кащенко приїздив у Київ і звертався до Української Центральної Ради з проханням про призначення йому пенсії, але отримав відмову. Наприкінці 1918 року видавництво Адріана Кащенка згоріло, а сам він тяжко захворів. Останні півтора року життя був прикутий до ліжка.

29 березня 1921 року Адріан Кащенко помер. Могила письменника не збереглася. Доля впорядкованого у 1921 році П.Єфремовим шеститомного зібрання творів Адріана Кащенка невідома. Особистого архіву та листування письменника не знайдено.

Твори А.Кащенка багато разів перевидавалися у Галичині та в еміграції.

Ще за життя письменника майже весь наклад його книги «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» спалили денікінці. Комуністична влада вилучила з бібліотек усі твори Кащенка. До 1989 року жодного твору автора в Україні не було опубліковано.

Але ще у 1932 році українська «Літературна газета» закликала викрити і викоренити «традиції контрреволюційної кащенківщини». В Українській радянській енциклопедії Адріана Кащенка обізвали буржуазно–націоналістичним письменником. Хоча Запорозька Січ приваблювала Адріана Феофановича не лише своєю героїчною історією, але й справедливим соціальним ладом. Він писав: «З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків».

Адріан Кащенко протиставляє гетьманові Івану Мазепі кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, який був послідовним і відвертим борцем проти московського поневолення, за соціальну справедливість.

А от ці рядки Адріана Кащенка ніби написані про нашу сучасну Україну: «Загадкою здавалося мені й те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу й повну незалежність од тих, ким керують».

 

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика