ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ДЕ СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ?

Нині, в умовах загострення суспільно-політичної ситуації в Україні, коли нас лякають світовою кризою, дефолтом, незворотніми процесами, пропонують створити якийсь антикризовий уряд, кожен свідомий громадянин намагається осмислити витоки наших негараздів. І хоча кожен має свій прогноз щодо завтрашнього дня країни, і свій рецепт, як убезпечити її від цілком реального колапсу, все ж маємо надію вкотре уникнути реальної згубної кризи, зберегти людину, народ, країну.

На чому варто акцентувати увагу? Соціальних ілюзій варто остаточно позбутися, не обманювати самих себе, як то нерідко робили і робимо.

Ніхто, крім нас самих, нашої влади і держави, не допоможе нам краще облаштувати наше життя. Кожна держава, кожен народ у сучасному світі дбає насамперед про самого себе, і цей егоїзм цілком виправданий тим явищем, яке називається глобалізацією. В особливу скруту і особливі випробування тут потрапляють молоді держави, які стали на шлях власного державотворення. Глобалізація не стільки інтегрує держави, скільки їх роз'єднує, поділяє на багаті й жебрацькі, які працюють на багатих.

Шукати вихід із надто складних соціально-економічних і політичних негараздів слід лише свідомо, критично, спокійно аналізуючи, де ми припустилися радикальних помилок, які й спричинили нинішні суспільні негаразди. Врешті, важко знайти країну, де б у таких динамічних, надто мінливих процесах творення держави, обійшлося б без помилок.

Спробуємо відповісти на запитання: чому ми опинилися фактично на межі існування як суверенна держава, пам'ятаючи, що немає слаборозвинених країн, є слабокеровані, котрі й стають слаборозвиненими, якщо не мають гідного керівництва.

Щоб не звинувачувати лише владу у всіх бідах, вкажемо на декілька об'єктивних помилок, яких ми усі, як народ, молода держава припустилися, перебуваючи у стані романтичної ейфорії.

Перша й основна: відроджуючи демократію, ми з року в рік ішли шляхом створення знову ж таки авторитарної влади і держави. Як і нині йдемо до монархії, бійка за майбутній президентський пост - тому найяскравіше свідчення. Отже, систему влади ми ніяк не реформували і не змінили на краще.

Друга, похідна від першої. Ми не навчилися працювати в умовах формуючої ринкової економіки, реальної конкуренції. Звідси колосальна диспропорція між надто багатими і величезною кількістю бідноти. З кожним днем це провалля поглиблюється. Додайте до цього те, що народне багатство - природні ресурси розподіляють не за потребами держави, громади, а в умовах найглибшої політичної конкуренції.

Третя помилка, що обумовлює всі інші - кадрова. Сучасні керівники всіх рівнів працюють набагато гірше, ніж ті, хто до них працював в умовах планової економіки, партійного контролю тощо. Визнаємо й те, що маємо національно несвідомих, безвідповідальних провідників - вище керівництво країни. Не треба плутати таких провідників з реальною елітою нації, оскільки в Україні ніколи не бракувало людей талановитих, мудрих, спроможних духом і тілом служити громаді, народу. Йдеться про реальну політико-управлінську верству, що об'єктивно, формально є правлячою кастою, а відтак має бути підзвітна і відповідальна перед нами за стан держави, яку тисячоліттями створював і створює народ, слугами якого повинна бути та ж сама "правляча каста". Парадоксально й трагічно, однак, маємо усвідомити, що за всі роки незалежності України нам так і не вдалося сформувати, привести до влади і спонукати до конструктивної державотворчої діяльності національно свідому еліту, сформувати справді професійну національну бюрократію. То ж чи варто тепер бідкатися, чому українська еліта, державна бюрократія з початку проголошення незалежної України виявилися неспроможними сформувати механізми принципово нової системи господарювання (ринкової), не усвідомила і не навчалася головному, не розв'язанню реальних трудових, особливо колективних конфліктів, а їх упередженню, не розробили механізмів державного управління такими конфліктами. В умовах перехідного періоду від планово-розподільчої до ринкової економіки це, власне, мусить стати важливою  функцією держави, а значить,  її еліти, бюрократії. Трудові конфлікти, ризики при цьому - явища цілком природні, закономірні. А натомість економіка України сформувалися не інакшою, як кланово-корпоративною, на яку вплив держави мінімальний. Сама ж держава не може вплинути на кланово-корпоративні війни, бо найвпливовіші особи тих кланів та корпорацій, власне, й перебувають при владі, формально є державними людьми. Коло замикається.

Це - в економічній сфері. В освіті й науці українські еліта і бюрократія також не спромоглися усвідомити, що саме ці сфери забезпечують вихід країни на стратегічні напрями розвитку в умовах глобалізаційних, інформаційних процесів, що об'єктивно забезпечують справжній соціальний і економічний прогрес. Вони, власне, і не можуть відчути потреби у таких підходах, бо переймалися і переймаються головним чином розподілом, переділом власності, її приватизацією, впливом на регулювання фінансових потоків тощо. Ні наука, ні освіта не стали в Україні за таких обставин пріоритетними галузями. Свідченням цього найперше є їх державне фінансування та надто слабкі механізми впливу на розвиток держави. За 4-5 % від державного бюджету фінансування науки чи освіти сподіватися на інтелектуальний, науково-інформаційний, технологічний прорив з-поміж інших країн не доводиться. Щоб побачити і переконатися у ставленні національних еліти і бюрократії до науки та освіти, слід подивитися, де навчаються їхні діти. Все стає прозорим і зрозумілим.

Не краща ситуація із соціальною сферою в Україні. Комплекс питань, які мали бути вирішеними тут національними елітою і бюрократією, повинні були б поставити людину в центр суспільного розвитку, зробити особистість максимально соціально захищеною. Держава (читай-еліта, державна бюрократія) не лише не спромоглися цього зробити, вони прирекли людину на самовиживання. За цієї обставини вести мову про національну єдність дуже проблематично.

Про духовну сферу України (мова, культура, релігія тощо) можна сказати лише одне - вони, замість об'єднуючих для національного державотворення, стали великими дестабілізуючими факторами. Як активні конфліктогени, вони давно взяті на озброєння різними протидіючими політичними силами. І сталося це знову ж таки за обставин неспроможності реальної, формальної політичної влади (еліти, національної бюрократії) виступити організуючим фактором національного державотворення. Бо влада в новітній Україні так і не стала по-справжньому народною, національною, нашою власною - Українською. Хоча й постійно клянеться у своїй йому відданості. То чи варто дивуватися, чому Україна не стала державою громади, колективістською народною державою.

Метаморфози, що мали і мають місце з українськими елітою і бюрократією потребують дещо детальнішого розгляду. Головне, що такі еліта й бюрократія за рівнем освіченості, комплектності, професіоналізму, моральності та відповідальності зовсім не відповідають потребам суспільного розвитку України.

Найскладніші й багато в чому вирішальні для нинішньої суспільно-політичної кризи в Україні метаморфози відбулися саме з українською бюрократією. За радянських часів вона хоч і жирувала за рахунок добросовісної праці робітничого класу і колгоспного селянства, та все ж дещо була усунута від прямого впливу на державну політику, а головне - партія (КПРС) прискіпливо спостерігала за тим, аби державний службовець "не заривався", був хоча б на словах "слугою народу".

З моменту проголошення незалежності України, а нині і поготів, держслужбовці (бюрократія) чудово розуміють і усвідомлюють, що держслужба - це реальний шанс і шлях до оптимального вирішення, найперше, власних суспільних інтересів і проблем, і, звичайно, кланово-корпоративних. І те й інше тісно поєднані. Не дбаючи про власне професійне зростання, не відчуваючи незалежного контролю з боку держави за своєю діяльністю, українська бюрократія в останні роки на усіх рівнях чітко визначилась, чиї кланово-корпоративні інтереси вона відстоює і, до того ж, максимально політизувалася. Йдеться не про власні ідейні, політичні уподобання, а про службу певній ідеології - читай, політичній силі. Це при тому, що справжньому бюрократу закон має забороняти займатися політичною діяльністю взагалі. Політизація української бюрократії дала великі можливості щодо її безпосередньої участі в розподілі, розміщенні та використанні ресурсів, що істотно впливають на життєдіяльність села, міста, регіону і країни загалом. Так поступово сформувався бюрократичний корпоративізм, який нині потужно переріс у кланово-корпоративний і намертво зрісся з економікою. Останньому відверто потурають закон, безладдя, відсутність контролю з боку народу. Це значною мірою полегшило функціонування фінансово-промислових груп, забезпечило їхню безконтрольну діяльність. Відтепер вони не лише контролюють, розпоряджаються і розподіляють матеріальні засади функціонування суспільства, але реально не просто впливають, а фінансують й організують виборчі компанії, формують органи влади на усіх рівнях, розподіляють посади, а точніше - торгують ними. Чи треба у даному випадку сподіватися, що й очікувані нами вибори до Верховної Ради України 2008 року змінять описану ситуацію? Марні сподівання.

Врешті, з державною бюрократією надто тісно поєднана доля політичних рішень, які приймаються у суспільстві, і від яких залежить увесь плин нашого життя. Для української бюрократії, що лобіює, протискує, впливає на прийняття, а далі на реалізацію політичних рішень, такі рішення давно стали політичним товаром з відповідною вартістю. Вартість цю здебільшого проголошують відкрито. Хіба не про це свідчать суми, за які отримуються місця у списках партій і блоків до різних гілок влади, у виконавчих структурах, міністерствах і відомствах. Тут  про мораль і совість не йдеться. І не політика, яку часто називають брудною, аморальною справою, тут винна, але ті, хто конкретно її роблять. Найстрашніше при цьому те, що нічийним, у всякому випадку щодо усіх нас - українського народу - виявилася загальнонародний, загальнонаціональний інтерес, що продається оптом і вроздріб.

Кожна конкуруюча політична сила у вигляді партії, блоку намагається не лише сформувати свою фракцію на будь-якому владному рівні, але й потужно впливати на стратегію розвитку регіону. У глобальному для України масштабі показовим є поділ України у політичному сенсі, який відбувся після минулих парламентських виборів на Захід (Ю. Тимошенко - "БЮТ") і Схід (В. Янукович - "Партія регіонів"), а "НУ" дістався фактично центр, і то відносно, бо Київ, як столиця, виразно ні до якої політичної сили не відійшов. Вважати блок Л. Черновецького якоюсь силою - безглуздя. За таких обставин органи влади, особливо регіональні, завдяки виразним політичним уподобанням бюрократії дотримуються позиції лідера та політичної сили, за рахунок якої вони до такої влади допнулися, а не букви закону, урядового рішення чи загальної стратегії розвитку держави, її соціально-економічного і духовного становлення. Бюрократія в Україні фактично обслуговує окремі кланово-корпоративні групи, які, власне, й приводять щоразу в останні роки до влади окремі політичні сили. Допоки бюрократія (в хорошому розумінні слова) не буде винятково керуватися буквою закону і завданнями державної політики, стратегії її розвитку - справу на краще з розв'язанням суспільно-політичної, економічної кризи в країні, аж ніяк не зрушити з місця.

Це - щодо бюрократії. Ще складніше виглядає питання з українською елітою - провідною верствою нашого соціуму, яка за всіх умов повинна мати й реалізувати загальну стратегію національного державотворення. Справедливо можна почути судження, що чергові (позачергові) вибори українську еліту за своїми основними характеристиками і спрямуванням принципово не змінять. Мовляв, до Верховної Ради, органів місцевого врядування знову ж таки прийдуть ті ж самі. Це, за великим рахунком, справді так і зрозуміло чому: механізм і технологія проведення виборів в Україні склалися такі, що очікувати приходу до влади нової, більш національно свідомої і відповідальної, еліти підстав немає. Штучно нову еліту також не виховаєш, не сформуєш, якщо у державі чітко не визначена і не сформована державно-національна ідеологія. Тут розмови про те, що треба, мовляв, формувати нову, молоду еліту в інститутах і університетах, нічого до дня сущого не додають, стан справ не змінюють. До того ж у ВНЗ здебільшого навчають, а до виховної роботи руки не доходять. Зміна, ротація еліти має відбуватися саме сьогодні й терміново. Починати тут треба з елементарних, але висхідних, засадничих засад: відміни статті 15 Конституції України про політичний плюралізм повернути до паспортів графу про національність громадян України. За цим підуть самі собою питання мови, культури, об'єктивних історичних оцінок тих подій, через які й роз'єднуються політиками громадяни України. А точніше - ведуться суспільно-політичні торги й спекуляції. На цих засадах і маємо формувати нову українську еліту.

З ідеологією теж давно все зрозуміло. Перше: безідеологічних держав об'єктивно не існує. Друге: ідеологія державотворення на нових засадах має базуватися на історичних, природно-географічних особливостях нашої Землі (України), на нашій власній ментальності. Іншого немає і не буде, бо все інше - штучне, неконструктивне. Є: німецька, італійська, французька та інші держави, з чіткою, виразною національною ознакою. Такою має постати Українська держава. При цьому не треба наводити приклад США, подібні держави є штучно утвореними, вони не мають історико-ментальних засад. Для унітарної Української Держави - це аргумент. До того ж, будь-яка федерація міцна тоді, коли є і сповідується усіма її складовими (суб'єктами) єдина державницька ідеологія і політика. До речі, саме це і дає змогу таким федераціям, як німецька, зокрема, бути одночасно і єдиною, потужною державою.

З ідеологією національного державотворення складніше, однак і тут зрозуміло, що такою ідеологією має виступати лише і винятково український консерватизм. І справа не в тому, що майже сімнадцятирічне міжідеологічне поневіряння народу новітньої України не додало нам єдності, успіхів, щастя, а в тому, що без обрання цієї ідеології на озброєння у державному будівництві, поневірятимемося й далі. Ні комуно-соціалістична, ні ліберальна чи соціал-демократична, ніяка інша ідеологія нас не сконсолідує, бо усі вони, за винятком консервативної, далекі від нашої історії, культури, традиції, врешті ментальності, - тобто усього того, що логічно виокремлює українство з-поміж інших народів, а ті народи, відповідно, від українства. Такий консерватизм, зрозуміло, має бути покладений на сучасний історичний, світовий контекст, позбавлений тієї спрощеної шароварщини, якою нам інколи, і досить таки справедливо, дорікають. Незаперечно основою такого консерватизму є і має залишатися наша власна історія, культура, мова, віра, духовність, традиції.

Завершуючи роздуми про наше буття, сьогодення, погодимося, що рецептів, порад, як знайти вихід із цього патового для української державності становища є достатньо. Адже стоїмо на межі економічного, політичного й інших дефолтів. І все ж, як бути? Вибори (раніше чи пізніше) неминучі, і зрештою, не так важливо, коли саме. Важливіше інше: якою мірою ця влада, наступна буде національною, народною, нашою? Рано чи пізно це має статися.

 

Микола ГОЛОВАТИЙ,
доктор політичних наук,
професор, Ректор МАУП,
член Української Консервативної партії


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика