ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

(Продовження. Початок у №№ 29, 34-36, 2008 р.)

День був мов золото.

Проміння сипалось на неї, цілувало в обличчя, в уста, а вона мружилась і не боронилась йому, віддаючися стихії свята, що вирувало довкіл.

Мимоволі оглянулась навусебіч – ніби боялася, що хтось вгледить її щастя, сполохає несамохіть, ненароком. Бачила натомість тільки погляди добрі, зичливі, усміхнені. Чимало хто упізнавав її з-поміж інших, підходив, вітав зі щойно врученою нагородою.

Та ще якою! Чи не найпрестижнішою в районному вимірі. Адже сіл десятки, а переможець – один. Кращим населеним пунктом Макарівщини визнали саме Колонщину Юлії Василівни. Новина прозвучала з-поміж інших зі сцени, встановленої на міському стадіоні. Про це вже знає весь райцентр, а Пелешок, здавалося, сприймала її так, ніби хтось інший був удостоєний цього високого звання.

Дякувала, звичайно, всім, хто вітав її, але додавала, що нагорода ця – не за щось виняткове, до того ж не лише їй, а всій громаді; що нагорода за обов»язок уже виконаний – завжди тільки можливість звершити наступний.

А їм, колонщинцям, це - стимул, адже планка встановлена, нижче якої сягати не можна. Бо таки воістину справжній переможець той, що спроможен перемогти самого себе. І якщо вже зовсім по-філософськи глянути на подію, то, нагороджуючи кращих, тим самим хіба не караємо інших, не таких вдатних? - запитувала вона себе.

Хай і не називаючи, а номінуємо їх на гірших. Хіба це підносить, додає снаги? Втім, і шансу досягти більшого ніхто у них не відбирає, а взірець є.

До успіху свого ставилася спокійно, думала натомість про інших. Бо в окремо взятих селах у нас уже були показові комунізми, куди возили керманичів колишньої держави. Де вони тепер, ті комуністичні села, бригади, підприємства; де комунізм, обіцяний компартією поколінню наших батьків?..

Одним словом, егоїзм переможця Пелешок аж ніяк не властивий. Скоріше навпаки: в подібних обставинах вона згодна бути навіть переможеною, аніж переможницею. Недаремно ж мовлено: якщо хочеш бути попереду, навчися йти позаду.

Втім, зараз, у розпалі свята чи варто думати про буденне? Принаймні, одразу. Нехай відкотиться хвиля зворушливої причетності до одного з найдавніших і найславетніших країв українських. Бо хіба ж багато таких нагод, як оцей ювілей, зібратися родиною, що на твоїх очах, виливаючися з хат і квартир, примножується кількісно, голосами, настроями.

А цей чоловік, видно, почув про іменини рідного району і приїхав зоддалік – уперше через багато літ. Стрівся, нарешті, з родичами й оце разом усі вони висипали на вулицю чималеньким гуртом.

Бачила: іще той чоловік дещо розгублений, трохи непевно серед рідні почувається – ніби людина, яка після тривалої морської мандрівки ступила на рідний берег, а опинившись на ньому, багато чого не впізнає довкола.

І не дивно: навіть для неї й корінних мешканців Макарова місто змінюється на очах, а район вважається одним із кращих в області.

Ще відтоді, як владу тут очолив Юрій Забела – не лише досвідчений, по-сучасному кажучи, менеджер-управлінець, а й тонка натурою людина, чутлива до мистецтва. І що не менш важливо, – до мистецьких проблем. Віднедавна він у Житомирі очолює облдержадміністрацію, а ті, хто під його крилом готувався самостійно літати, тепер мають можливість довести свою спромогу, принаймні, не втратити набрану висоту.

Чи вдасться це молодим і завзятим послідовникам лідера команди, - покаже час. У всякому разі Юлія Василівна та, напевно ж, і її колеги – голови інших сільських рад, усі земляки-макарівці – сподівається, що «молоді й завзяті» розуміють: нема нічого небезпечніше за владу в неумілих руках, що тільки моральна влада викликає повагу.

Чи можуть бути суперечності між владою та її підданими? Можуть, навіть протистояння, як на те. Коли влада діє всупереч тим, хто її обирав, так і в конституційних святцях записано. Але чи всі серед владної «еліти» дотримуються тих приписів?

Не завжди, не всі. Часом – через брак виховання, культури, частіше – відсутності морального стрижня. Хіба просто знайти владця, якого б тією чи іншою мірою не зіпсувала влада? Виявляється, вона - надто спокуслива для смертного річ.

Стоп-кадр. Відсіч.

Якось земляк-художник Анатолій Марчук нагодився в Колонщину у мистецьких справах і мимоволі став свідком того, як Юлія Василівна хама зупинила. Завжди делікатна й назовні м»яка, спокійно, з гідністю поставила на місце когось із впливових районних начальників, казав мені Анатолій.

І при цьому, додавав, голосу ні на йоту не підвищила, тоді вона у нього ще більшу повагу викликала.

А сталося як. Вони з Юлією Василівною говорили про майбутній пленер у Колонщині, коли до кабінету ввійшов чиновник і на півслові перервав Анатолія:

– Почекайте, – безапеляційно заявив він і звернувся до Пелешок: – У мене до тебе справа…

«Ти…»

По-перше, перед ним була жінка, а по-друге, – голова села. Втім, це не був аргумент для чиновника, звиклого, напевно, до такого стилю спілкування з тими, хто не влада. Або не така, як він.

Юлію Василівну обурила безтактність, фамільярність прибульця, котрий ніби не помітив її відвідувача-земляка, широко відомого у мистецькому світі.

– Дозволю нагадати вам, що перед вами – знана людина, митець, заслужений художник України, його твори експонуються в багатьох картинних галереях Європи, – відповіла. – Гадаєте, він звик до такого поводження?.. А я – голова села, а в ньому всі зі мною і я з усіма розмовляємо на ви.

– У мене до вас претензії… – після паузи озвався дещо знічений владець, який, мабуть, не сподівався на таку відсіч.

– А у мене до вас їх іще більше, – відпарирувала Пелешок. – Тому давайте про все – своєю чергою. Тож прошу зачекати, поки ми закінчимо розмову з Анатолієм Петровичем, згода?

– І мовила таким голосом… строгим, знаєш? Я не очікував такого від неї, – не приховував свого захвату Марчук, розповідаючи мені ту історію.

Скоро владець ретирувався, не вдовольнивши своїх «претензій». Якщо вони, звісно, були. А не просто бажання вже самою своєю появою викликати ледве не трепет, нехай і награний, з боку підлеглих.

А щодо тієї ситуації,то, гадаю, присутність Анатолія Марчука, вільного художника, людини незалежної від рангів і посад, додала їй впевненості в собі.

Звісно, Пелешок, знає, що є серед її колег і такі, хто ладен ледь не обожнювати владу, аби «сподобатися» їй, догодити. Нижче трави бути, кланятися першому-ліпшому начальникові. Більшому чи меншому. Але в тих завжди «претензії» знайдуться. І тим більше, чим нижче й частіше перед ними гнутимешся.

Сільський голова Колонщини - не з породи «гнучкошиєнків». Її не лякає думка про те, що воістину страшна влада, яка з совістю не в злагоді. Що з усіх пристрастей людських чи не найсильніша, найлютіша ця – властолюбство. Вона готова протистояти таким.

І печалиться за тих колег, які по-іншому розуміють призначення влади. Бо де ж це такого «гнучкого» хребта взяти, всміхнеться гірко. І головне – для чого?

Ставлення до голови – то ставлення до села, до людей, які її обрали. До громади. Ця думка у подібних ситуаціях визначальна для Пелешок. Той начальник приїхав і поїхав, а їй з односельцями щодня вітатися, працювати, жити. В очі дивлячись, не відводити погляду, не приховувати від них справжнього стану речей, не уникати відповідей на прямі запитання.

Інакше - руйнується довіра. Ковзатимеш і падатимеш на рівному, бо не матимеш опертя. Тоді, зрештою, – для чого й сам ти як сільський голова, якщо односельців не можеш захистити?..

Та й спохопиться, впіймавши себе на цих сумовитих думках, що не тулилися до сьогоднішнього свята. Або може й «тулилися», але не зовсім гармоніювали з ним.

Бачила: чимало її колонщинців приїхало на районний ювілей, йшли з родинами й сусідами - хто попереду, хто за нею. І вона – з усіма.

Без такого єднання неможливо вести людей, які довірили тобі частину своїх сподівань.

Біля свіжовибіленого зигзагу бордюра на краю асфальтівки вгледіла Миколу, чоловіка, а біля нього – молодших Пелешків і зовсім маленьку Олю, яку тримала за руку Олеся.

Мала першою побачила її:

– Мамо, мамо, і ми щойно приїхали, – радо повідомляла, біжучи назустріч. – Ходімо разом!..

Йшли тепер гуртом, підкоряючись загальному ритмові свята; над майданом, на вулицях звучала музика, чулися збуджені голоси, хвилями накочувався люд з повітряними кульками й квітами в руках.

Світлим айсбергом проплив над майданом палац культури, одна з афіш якого сповіщала, що в рамках відзначення 85-річчя Макарівського району відбудеться презентація творів кращих українських художників з приватної колекції Анатолія Марчука.

А ось і сам господар вийшов їм навстріч, усміхнувся, як давнім добрим знайомим, запросив до галереї. Дарував каталог, на її прохання залишав автограф на зворотному боці обкладинки.

– Ще фарбою пахне… – мовив, повертаючи з любов»ю оформлений каталог.

Розкрила його – і сяйнуло в очі розмаїття барв: портрети, сюжетні композиції, офорти, гравюри; сузір’я імен кращих сучасних малярів України. Василь Лопата, відомий, окрім своїх часом шедевральних творів, ще й тим, що є автором української гривні. Микола Стратілат, Микола Родін, професор Василь Чебаник, студії якого проходив у вісімдесятих студент художнього інституту Анатолій Марчук. Видатний графік Григорій Якутович, відомий і як головний художник кінофільму «Тіні забутих предків». Неперевершений співець сакральної архітектури Києва Юрій Химич, професор Української академії мистецтв та архітектури Микола Компанець...

А відкривала каталогча картина народного художника України Наталії Ніколайчук «Хрещення». Три жінки, а серед них – мати Богородиця з дитиною на руках, яка схилилися над чашею з іменинною купіллю.

Про кожного з цих митців, побратимів у мистецтві, Анатолій розповідав захоплено, з пієтетом, – так, ніби життя кожного з них було частиною і його, Марчукового життя. Декого із них, справжніх маестро пензля, уже й не було на світі, а картини жили. І вони в тих картинах продовжували своє буття.

Вісімдесят творів шістдесяти українських художників!..

До кожної картини підводив, розказував, показував, наче добровільний гід, розкривав таємниці їх творення, своєрідність кожного митця, а насамкінець подарував Олі ту, яка їй найбільше сподобалась.

На завершення цієї своєрідної екскурсії залом, ніби роздумуючи, говорити чи ні, все ж повідав із сумом: нещодавно тут, серед цих картин, влаштували – що б ви думали? – торговельну ярмарку. Картини, які сам Марчук розвішував на стінах, опинилися на підлозі, а на скульптурі одного з відомих майстрів одбили руку…

З Будинку культури спустилася вниз вулицею, яка ще від радянських часів чомусь носить ім’я Фрунзе, хоча «переможний комдив» нічим не уславив Макарівщину, взагалі ніколи тут не був і жодного стосунку не має до славетного краю над Здвижем. 

Тоді – чому? І що заважає назвати центральну вулицю міста іменем Дмитра Туптала, який тут народився й Макарів уславив, своїм генієм явив світам.

І попри все, в унісон святові, яке набирало розмаху, здавалось, усміхалася сама природа.

Промінилася, сонячними зблисками вібрувала височінь.

Здвиж тепер сріблився на всій своїй зримій, аж до обрію, сягнистості; ніби граючись, він вигулькував з-поміж верб і мчав далі, погойдуючи під вітерцем густими очеретами.

Макарівці йшли і йшли, з вулиць виринали на стадіон, і ця жива річка повнилася вщерть, людей уже було значно більше, ніж уранці, коли розпочинався хресний хід.

Переносили мощі Дмитрія Ростовського – віднині в церкву його імені, що стоїть майже на березі Здвижа. Через багато літ святитель, письменник, що мав Богом і батьками дане йому ім’я Данило й прізвище Туптало, вертався на рідну землю.

День був мов золото, проміння сипалося й сипалося з піднебесся, ніби вітаючи його.

 

Олександр КАВУНЕНКО,
Київська область
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика