ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ВИШНЕВІ УСМІШКИ НАРОДУ ДАРУВАВ

Його добре знали в Україні, у Радянському Союзі і далеко за його межами. Протягом свого непростого творчого шляху ніс неповторне слово-усмішку народові, якого глибоко шанував. Це – Остап Вишня, видатний український радянський письменник-гуморист.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім’ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої з 1907 pоку працював фельдшером – спочатку в армії, а згодом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвячувати себе медицині – тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і у 1917 pоці вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці.

Літературний дебют Остапа Вишні відбувся 2 листопада 1919 року, коли кам’янець-подільська газета «Народна воля» опублікувала його фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» за підписом «П.Грунський». Таким був тодішній псевдонім письменника. Звичний нам псевдонім Остап Вишня з’явився трохи пізніше: вперше було підписано під усмішкою «Чудака, їй-богу!», вміщеною 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда». Наступного року в журналі «Шквал», який виходив в Одесі, Остап Вишня детально розповів про обставини, за яких було надруковано його перший твір: «Перебуваючи у Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав і сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував».

Потім, за засвідченням пошуків дослідників, у першому числі київського журналу «Реп’яхи» за 1918 рік, який вийшов одразу ж після вигнання більшовиків зі столиці України, було опубліковано памфлет «Казка (про красногвардейця)» за підписом «П.Михайлович». Стилізуючи манеру народної казки, автор простежує бандитсько-терористичні витоки, минувшину муравйовських «красногвардєйцев», котрі за наказом Леніна підступно вдарили в спину Української Народної Республіки, окупували Київ, перетворили його на місце справжньої бойні, брутально топтали чоботами й проколювали багнетами портрети Шевченка, знищували будь-які прояви українства.

Уособленням орди вандалів у памфлеті є колишній жандарм, бандит-каторжник Дурасик, якого в завершальному епізоді приймає сам «народний комісар Лєнін», величає «замєчатєльним деятєлєм в духє соврємєнной соціальной рєволюції» і пропонує «високую должность» – «красногвардєйца»: «Жєлаєте, – запитав Лєнін. – Только єнту, – сказав Дурасик, – і облобизав Лєніна. І став Дурасик красногвардєйцем». Звісно, про такий ранній твір Остапові Вишні найкраще було не згадувати. Бо й так, повернувшись навесні 1920 року з Кам’янця-Подільського до Києва, письменник зазнав переслідувань більшовицької влади: восени 1920 року Павла Губенка заарештували. Щоправда, через півроку випустили.

Але повернемося до кам’янецького періоду життя й творчості Остапа Вишні. Передусім, яким чином доля закинула письменника до Кам’янця-Подільського? Про це Павло Михайлович у згадуваній уже автобіографії написав так: «Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!» 1927 року пояснювати, чому людина була у Кам’янці, не було потреби. Українська інтелігенція тікала у спокійний Кам’янець з бурхливого Києва. А ще Кам’янець на Поділлі півроку (з червня до листопада 1919 року) був тимчасовою столицею УНР.

Тож немає нічого дивного, що Павло Губенко опинився у Кам’янці. У автобіографії він писав: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять – там і я! Де засідають – там і я. Державний муж, одне слово».

А якщо оперувати суто біографічними фактами, то наприкінці 1917 року Павло Губенко, який свого часу закінчив Київську військово-фельдшерську школу, перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР. У складі міністерства він евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут покинув медицину і співпрацював у газетах «Народна воля», «Трудова громада», де від 2 листопада 1919 року до 17 лютого 1920 року (здебільшого під псевдонімом Павло Грунський) оприлюднив, за підрахунком харківського дослідника В.Дорошенка, 37 творів, більшість з яких зразки політичної сатири (прозовий фейлетон, рідше – памфлет, віршований перифраз, замітка).

Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.

«Який би я був щасливий, – занотував письменник 15 травня 1949 року в щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»

Для формування і становлення письменницького таланту Остапа Вишні велике значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувались любов і шана до славетних земляків-класиків І. Котляревського й М. Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався уже в шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалася дотепність народного гумору.

Робота в пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив із справді винятковою невтомністю. Молодому журналістові і письменникові Остапові Вишні вистачало життєвих спостережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущіпливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю.

Виходять одна за одною збірки усмішок письменника – «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930 pоків) вийшло зібрання «вишневих усмішок» (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги і численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору.

О. Вишня здобуває визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Автор вишневих усмішок активно й плідно виступає в літературі. Він гостро висміює віджиле, чуже й вороже народові і пристрасно та послідовно підтримує паростки нового на виробництві, в побуті, культурі, в духовному бутті свого сучасника.

У 1934 році видатний гуморист був незаконно репресований і зміг повернутися до літературної праці лише у 1944 році. Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературної праці, стала «Зенітка», опублікована в газеті «Радянська Україна», 26 лютого 1944 року. Вона обійшла всі фронти, часто звучала по радіо, викликаючи теплу усмішку у бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом.

Як і раніше, О. Вишня всім серцем сприймає народні турботи і клопоти – економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують збірка його політичних фейлетонів і памфлетів «Самостійна дірка» (1945), книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952) та багато інших. Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, інших відомих письменників.

О. Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 року було поновлено його вихід.

Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки радянських письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких організацій. Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня – член редколегії журналу «Перець» і один з найактивніших його співробітників, член правління Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей з читачами.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.

 

За повідомленнями ЗМІ

 

 

Навіть і не знаю, чи був після Остапа Вішні в українській літературі хтось, йому подібний – не манерою, звичайно – умінням література жартувати. Так, щоб ось читаєш – і смішно. Особисто я з його творчістю познайомився завдяки своєму батьку. Який читав, сміявся і мені розповідав – тому що багато розповідей знав практично напам’ять. Більше всього, мабуть, любив саме «Мисливські усмішки». Це вже після я дізнався, що і у Остапа Вішні саме цей цикл був одним з найулюбленіших. Це вже після я дізнався, що ця людина пережила зовсім не жартівливі репресії з боку влади. Але він повернувся. І не просто, а повернувся до своєї серйозної жартівливої справи. Правда, відтоді в його усмішках ставало все більше суму... Проте, талант до усмішки мав справжній, щирий – тому і відомий всій Україні вже десятки років, і довго ще буде відомий. Тому відомий і далеко за її межами, не раз переводилися його твори на багато мов.

 

Антон Йожік Лейба


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика