ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КОГО ЯВЛЯЄ СОН НАЦІЇ

Щоразу, коли мені доводиться чути по місцевому ФМ-каналі рекламу нової горілки, проймає сором і огида до оковитої. Горілка «Цісарська» – дух могутньої імперії. Після переліку якостей горілки, рекламу завершує ця дивна фраза про дух імперії, видихнута розкотистим, приємним голосом, ніби звідкись згори, з небес. І так до нестерпу, змушуючи щораз перемикати на іншу станцію, де натрапляєш на щось подібне.

Невідомо з якого дива, але викликання духа Австро-Угорської імперії, мов епідемія, охоплює Західну Україну. Як джин з гарно оформленої горілчаної посудини чи набридливий привид колоніалізму, повертається до нас малоросійське захоплення чужими імперіями, цісарями, імператрицями і королями. Звісно, хотілося б мати свого імператора, окрім єдиного короля Данила. Та чомусь не дав Бог нам українського імператора, можливо за гріх закликання варягів і ще сотні інших гріхів. Якщо не було свого імператора, то навіщо «примазуватись» до чужих царств? Закладання пам’ятників цісареві Францу-Йосифу в Чернівцях і, кажуть, у Львові, а далі горілка «Цісарська» і тому подібне – це поганий знак, своєрідний симптом присутності між нами вірусу давньої хвороби.

На сході цю хворобу називали малоросійством – здачею національних інтересів ще до оголошення загрози ззовні. На заході теж мусить бути щось схоже, адже ми один народ. Як і «малоросійство» Сходу так і «мало європейськість» Заходу є тією ж хворобою, яка нищить українську націю гірше ворога, бо немає більшого ворога для людини, як вона сама без твердої віри. Може й дивно в нашому богомольному краї згадувати про слабкість віри, але ж мимовільна готовність схилятись перед чужою величчю завжди є наслідком слабкості віри. Це не має прямого зв’язку з релігійністю і сповідуванням обряду. Йдеться про первісну віру в Творця, який кожному народові дав мову і територію проживання. За Божим Законом ближні і кровні люди повинні любитися між собою і з цієї любові підтримувати один одного, не полишаючи в біді і не схиляючись перед іншими. Хто каже, що вірує, а брата свого не любить, той неправдою живе.

В Україні українець як слід не шанує українця. Про це свідчить і стан поширення української мови, і число етнічних українців у парламенті, і поява дивних ініціатив з увіковічнення міфічної приналежності українців до Австро-Угорської імперії чи Російського царства минулого та сучасного. Все пояснюється лише одним – ослабленням віри у власні сили і нехтуванням закону одноплемінної любові. Можна казати, що даючи гроші на увічнення слави чужих імперій, місцеві товстосуми прагнуть елітарності, щоб якось прикрасити свій грішний спосіб життя у багатстві і піднятись над бідним простолюдом. Можна говорити, що сусідні держави заохочують покладання чужих ідолів на видних місцях України. Можна пояснювати це рецедивами колоніального минулого. Можна нагадати факти голодоморів і визвольних змагань, в яких нація втратила найкращих молодих людей, які твердо вірили в Бога і Україну. Можна наговорити силу-силенну великих слів, але як оживити згасаючу віру сьогодні?

Політики поки що не здатні зміцнювати нашу віру, часто діють якраз навпаки, фальшиво хором співають передвиборчі колискові народові про його абсолютну мудрість як єдиного носія свієї повноти влади. Мало хто пробує шукати причину українських невдач. Проблема в тому, що українцям важко дається глибоке пізнання власного «я», а світ вже давно нас вивчив і вміло використовує, поглиблює наші слабкі місця, щоб робити вигідні для себе в Україні справи практично беззатратно – руками самих українців. Нам не віриться, що причина в нас самих і ми налаштовані на експерименти пошуків найкращої форми влади і найкращої Конституції. Ми сперечаємось, що краще – президентська чи парламентська республіка, а поруч з нами прогресують інші країни, народи, які не сперечаються, а прото живуть, бо вірять у власні сили. Саме зараз той момент, та ситуація в українській політиці і суспільстві, коли на поверхню виходить глибинна причина жахливого безладу в українських головах – це слабкість віри, тієї віри , яка повинна збирати окремих людей в націю. За роки незалежності ми пережили чимало ключових моментів втрати віри.

Момент перший – не знайшлося в середовищі українців сили підтримати «Закон про мови» і захистити державну мову. Цей момент використали проти нас, зіткнувши в політиці україномовних українців з російськомовними. Відсутність єдності українців у мові унеможливлює духовну єдність у християнстві – єдину церкву. Поділ українців за мовою є справді потворним проектом руйнування віри як націєтворчої цінності.

Другий момент – залишення при владі старої номенклатури, вихованої на ідеології руйнування української віри. Ця когорта фактично чужого чиновництва, як би не маскувалася, могла діяти лише так, як її налаштовано і зазомбовано. Совкове чиновництво – це не «п’ята колона», а стократ гірше – залишений на нашій території безжальний термінатор української віри. Поодинці ці люди так не вважають і навіть переконані, що зробили багато для економіки і творення держави, але сукупно вбивали і вбивають українське гуманітарне начало, віру в українську успішну Україну. Тепер до влади приходять молоді служителі народу і депутати, але ніхто не знає, чим вони кращі. Є всі підстави вважати, що у владі частково клонується совкове термінаторство, з порядною домішкою сучасного молодого цинізму. Отже, люстрація владних кадрів явно запізніла і не допоможе, потрібна гуманітарна переорієнтація всієї влади на українські державницькі основи. Ставши на службу нації як чиновник чи депутат, громадянин повинен вміти щоденно реально підживлювати віру громадян у власні сили і надійний захист держави.

Третій момент – гуманітрана криза політичної системи поглиблюється, тому формальне вдосконалення державного устрою дає все гірші і гірші результати. До влади частіше потрапляють люди, які не мають мінімуму віри в успіх України і живуть сьогоднішнім днем. Якщо таких людей багато, держава дрейфує за волею випадку, а нація незахищена від загроз світу. Ми, прості громадяни, теж є часткою цієї політичної системи, обираємо депутатів, робимо оцінку владі. Кардинальне значення мають не тільки наші помилки як виборців. Найбільше зло – це зростаюче простонародне хамство та невігластво в оцінці дій влади. Це губить віру як націєтворчу цінность. Девальвація віри подібна до падіння банків. Вкладники починають забирати свої гроші, а далі процес наростає лавиноподібно і банк банкротує, його за копійки перекуповує саме той, хто пустив інформацію зневіри між вкладників. Якщо казати сучасними термінами, рейдерська атака відбувається вже не тільки проти українських банків, а проти держави. Хто володіє засобами поширення інформації і самою інформацією, причому не тільки в Україні, той має змогу сіяти зневіру і провокувати обвальну гуманітарну кризу українського суспільства.

Останній підйом віри українців у власні сили відбувся на Майдані, але з допомогою інформаційних маніпуляцій багатократним повторенням негативу, цю зміцнілу віру було трансформовано у масове наївне пасивне очікування дива чомусь лише від однієї особи – президента. На цьому заспокоїлись, щоб зі сторони спостерігати і зло судити того, хто поообіцяв, а не зробив. Насправді обіцяне на Майдані могло обіцятись і реалізуватись лише з підтримкою нації , яка відчула віру у власні сили. Тест підтвердив, що реального зміцнення віри серед народу не відбулося, адже віра пізнається не у словах, а в діях і поведінці людей. Емоційний підйом спав і віри надовго не вистачило. Майдан не навчив українців нічому і це стало зрозуміло відразу, як повірили заяві Зінченка про корупцію в оточенні президента, смакували як лайку нормальне українське звертання «любі друзі». Потім посміювались над суто українськими уподобаннями президента – нормальне українське слово «бджоляр» зробили політичною лайкою, потім незчулись, як опинились у болоті непристойного інформаційного потоку топтання статусу президента і віри в президента – українця. Ті, хто мовчали і не підтримали вчасно президента – українця теж винні. Таке враження, що нація занепадає, терпимо сприймаючи непристойні, неповажні слова про українські символи влади. Можна критично оцінювати дії президента, але не дозволено по-хамськи зневажати його тільки тому, що так навмисно роблять деякі політики під захистом недоторканності. Невже політичне хамство доб’є українську віру, ослаблену потоками негативу і безглуздих політичних протистоянь? Невже голосуватимемо за тих, хто гучніше і майстерніше принизить і зробить у всьому винуватим іншого? Коли, нерешті, нам стануть до вподоби ті, хто тихо і без галасливої політичної самореклами для українців?

Нашу віру вбивають «білі й пухнасті» політичні кілери з красивими масками миротворців чи ангелів. Українцям це набридло і деякі починають шукати елітарність і стабільність в чужих взірцях сильної влади. Не дивно, що над патріотичним Івано-Франківськом на крилах банальної реклами ностальгічно витає «дух великої імперії» і тихо дружить із «зеленим змієм» у пляшці з етикеткою «Цісарська». А незабаром у Чернівцях місцеві послідовники піонерів покладатимуть квіти до пам’ятника Францу-Йосифу. Так буде доти, поки стоятимемо осторонь несміло, мов сироти на своїй землі, або зриватимемо злість від нездійснених сподівань на поодиноких звичайних українцях у вищих щаблях влади.

 

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано- Франківськ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика