ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ДИКТАТУРА. ПАНАЦЕЯ ЧИ ЛИХО?

Публічні особистості досить часто з меркантильних міркувань використовують поняття, виходячи не із змістовних характеристик процесу, а на рівні буденного віддзеркалення явищ. Такий підхід, хоча й може мати якість тимчасові вигоди, проте у перспективі обертається масштабними неприємностями. Найчастіше це має місце у системі управління соціальними процесами.

Нещодавно один із впливових вітчизняних політиків, розглядаючи найболючіше питання сьогодення, проблему ефективності влади, пояснив всі негаразди, які є в державі, розгулом демократії, та висловився за прийнятний та ефективний, на його думку, варіант подолання хаосу, а саме — впровадження в державі «раціональної диктатури».

Психологічно, враховуючи ту шкоду, яку приносить сусільству розбрат, зрозуміти його можна. Але чи можна прийняти таку пропозицію як раціональну? Чи не буде це не тільки необачно, але й шкідливо?

Щоб спробувати відповісти на це питання, давайте хоча б коротко поглянемо на те, як форми правління проявили себе в світовій історії і як вони оцінюються наукою.

Як відомо, людство в процесі своєї еволюції виробило три основні різновиди правління: правління особистості, правління впливової меншості та правління більшості. Опираючись на логіку аналізу суспільних процесів, древньогрецький філософ Аристотель виділив три форми правління — монархію, аристократію та демократію, які за свавілля суб’єкта влади можуть відповідно переродитись у тиранію, олігархію і тиранію, охлократію і тиранію. Об’єктивність висновків мислителя підтверджена всією послідуючою історією, а всі спроби вичленити щось принципово нове успіху не мали.

Очевидно, що та чи інша форма правління стає реальністю на основі конкретної історичної ситуації, в результаті збігу об’єктивних умов та суб’єктивного фактору — здатності особистості, впливової меншості або маси взяти владу в свої руки та більш-менш ефективно скористатись нею. Історія надає досить різноманітну палітру можливих варіантів. Ряд країн пройшли всі названі форми. Прикладом такого історичного шляху може бути Франція. В інших державах функціонує своєрідний синтез, як це має місце в конституційній монархії. Окремі країни відомі як такі, де функціонувала тільки одна форма правління. Так, Візантія від початку свого заснування до зникнення з історичної арени була монархією, а Венеція знана в світі як аристократична республіка.

Перехід влади й установлення тієї чи іншої форми правління, як правило, здійснюються через боротьбу. Гострота цієї боротьби окреслюється, перш за все, економічною ситуацією в державі та рівнем несумісності політико-економічних інтересів політичної та бізнесової еліт. Немаловажне значення мають також загальна політична культура, політичний досвід еліт, уміння знайти шляхи для досягнення оптимального результату. Абсолютна несумісність інтересів виступає фактором, який змушує суб’єктів політичної боротьби до радикальних дій — здійснення політичного перевороту з використанням насилля.

Характер політичних змін може бути з певною мірою об’єктивності прогнозованим на основі аналізу співвідношення політичних сил, пріоритетів цих сил у сфері внутрішньої та зовнішньої політики. Разом із тим, немає підстав говорити про тотожність заяв і намірів із практичною діяльністю того чи іншого угруповання, яке прийшло до влади, оскільки спрацьовують механізми необхідного, спричиненого конкретними умовами, зв’язками, зобов’язаннями та наслідками їхнього невиконання. Можливість тяжких негативних наслідків заставляє нову владу суттєво корегувати свій курс.

Щодо переваг тієї чи іншої форми правління, то тут існують різні думки — від заперечення пріоритетності будь-якої форми правління до возвеличення однієї із них та ігнорування позитивних рис у інших. Так, відомий російський мислитель І. Ільїн говорив, що якби в Росії всі розуміли, що таке монархія, то монархія не була б повалена у 1917 році, так само, якби вони знали, що таке республіка, в чому її сила й слабкість, яка правосвідомість необхідна для встановлення життєздатної республіки, які народи зможуть жити при цій формі, а для яких наступить виродження і погибель країни, то в 1917 році республіканський лад зовсім не виник би в Росії ні в «тимчасових», ні в довгострокових формах.

Безумовно, є якась рація в тому, що за передбачення можливих соціальних потрясінь і лихоліть маса не пішла б по шляху небезпеки. Проте ми маємо безліч прикладів реалізації найгірших сценаріїв приходу до влади диктаторських режимів, коли цілі народи підтримали такий перехід, оскільки були введені в оману тимчасовими матеріальними вигодами, активною масовою інформаційною обробкою населення з використанням обману, наклепу, залякування.

Так само «теоретичне» знання позитивів певної форми правління не виключає її неприйняття в конкретних проявах. Можна будь-що говорити про переваги демократії, в рамках якої змінюється держава, але якщо погіршується соціально-правовий захист людини, якщо рівень життя падає, то така «демократія», точніше, конкретне її втілення в рамках держави з кожним днем втрачає свої шанси зберегти статус-кво.

Влада, щоб успішно функціонувати, повинна мати необхідну опору, яка формується із матеріальних та духовних складових і проявляється у мірі довіри до особистості чи впливової меншості. Довіра збільшується по тому, як зростає загальне благо, і зменшується із зростанням злидарства.

Вичерпана довіра поступається вірі в силу рішучого дійства. На такому суспільно-політичному переломі встановлюється диктатура — різновид форми одноосібного правління, за якого суб’єкт наділяється нічим не обмеженою владою. Функціонально диктатура виникає як альтернатива існуючій, але паралізованій владі.

Вперше як соціально-політичне явище диктатура з’явилась у 501 році до н.е. у формі екстраординарних магістратур ряду латинських міст Стародавнього Риму. В Римі диктатура вводилась тимчасово у випадку надзвичайних ситуацій — зовнішніх загроз чи внутрішньополітичних криз. Вважалось, що особистість, наділена необмеженою владою, зможе в певний час успішно вирішити нагальні завдання й уступити правління іншій, більш демократичній формі. Проте в тому ж Римі диктатура стала формою закріплення влади в період імперії.

В середні часи поняття диктатури було еквівалентом тиранії з усіма її негативними рисами і антигуманною суттю. Саме тому політична теорія тих часів наділила народ правом повстання проти несправедливого управителя, який порушував закони Божі. Пізніше це право було розвинене мислителями епохи буржуазних революцій.

В XIX і на початку XX століття диктатура стала перехідною формою правління в країнах Латинської Америки як засіб насильницької консолідації нації та становлення молодих держав.

В XX столітті диктатури стали можливими в силу збігу надзвичайних обставин, пов’язаних із розколом світу на капіталістичну та соціалістичну його частини, та гострою економічною кризою. В ці часи викристалізувались найбільш одіозні форми диктатури — фашизм, який базувався на расизмі, й тоталітаризм, який свої злочини проти власного народу прикривав пролетарськими інтересами.

І та, й інша диктатура принесли мільйонам людей нещастя, муки й смерть. Світ усвідомив небезпеку фашизму і тоталітаризму й осудив їх. Проте в останні роки все більш чітко проявляє себе небезпечна тенденція — спроби ряду політиків та їхніх прислужних «теоретиків» оббілити тоталітаризм у Радянському Союзі, представити його як вимушену дію. Це означає погодитись із репресіями по відношенню до мільйонів людей — заморених голодом, холодом і хворобами в таборах смерті. Це значить — визнати доцільним нищення сотень тисяч вчених, військових, письменників, інших представників інтелігенції.

Оббілення тоталітаризму є не чим іншим, як заявкою на можливість і безкарність таких злочинів у майбутньому. Тоталітарний лад під назвою «Радянський Союз» розвалився. А це означає, що базові принципи, закладені в основу його функціонування, були хибними. То ж за яку доцільність жертв можна говорити?

Специфіка функціонування влади в Україні та специфіка нинішньої політичної ситуації в державі полягає в тому, що тут має місце напластування ряду різновекторних і різномасштабних чинників, таких як: формування молодої держави, трансформація соціально-економічної моделі розвитку та пов’язаний з нею перерозподіл національного багатства, загострення проблеми енергоносіїв, складні відносини з провідними державами світу і, насамперед, з Росією.

Внаслідок дії цих факторів процес консолідації суспільства, його політичної та бізнесової еліти йде вкрай важко. Наявність ряду рівносильних політико-економічних груп провокує постійні спроби змінити ситуацію на свою користь. В цих умовах владна структура не гребує популістськими рішеннями, а опозиція — системною деструкцією влади. Як механізм на протязі останніх років використовуються вибори, які фінансово знесилюють сторони, а після виборів через механізм цін та податків знекровлюють суспільство. Маховик цін, розкручуючись, зупиняє виробництво, збільшує безробіття, стає суттєвою перепоною оновлення економіки. Країна котиться до хаосу.

В таких умовах встановлення диктатури виглядає досить реальним. Проте є ряд серйозних застережень, про які необхідно знати. Що це за застереження?

По-перше, немає такого феномена, як «раціональна диктатура». Диктатура — явище, яке по мірі свого зростання все більш стає антиподом будь-якого раціоналізму. Суб’єктивізм пронизує диктатуру наскрізь. Диктатору щоденно потрібно доказувати свою винятковість і необхідність. Це досягається щоденним створенням ситуації «проживання у ворожому оточенні» та пов’язаних із цим підозр та репресій.

По-друге, диктатура встановлюється на повноваженнях, які надаються диктатору впливовою соціальною силою. А це означає, що ті, хто уповноважують диктатора, повинні бути впевненими в його тимчасовому статусі. А чи достатньо аргументів у впливової сили сьогодні й назавтра, щоб мати таку впевненість?

По-третє, Україна надто велика держава, щоб її проігнорував Європейський Союз і Сполучені Штати Америки. США та Європа добре засвоїли, що диктатура виникає із злидарства, що, зростаючи й посилюючись, диктатура мілітаризується і за допомогою обману, наклепу і насилля підминає під себе все, ігноруючи як права окремих народів, так і міжнародне право в цілому. Не думаю, що ці історичні уроки вони піддадуть забуттю. Є також надія, що інерційні сили в ЄС і США не настільки значні, щоб проспати такий одіозний переворот.

Потрібно також, врешті-решт, враховувати й те, що нинішнє українське суспільство має певний рівень прагнення до свободи. То чи примириться воно з перспективою стати бидлом в руках диктатора?

 

Володимир ШЕВЧЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика