ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

(Продовження. Початок у №№ 29, 34, 35, 2008 р.)

Того дня Юлія Василівна встала раніше, ніж зазвичай, поцілувала доню, а та лише всміхнулась їй у відповідь, потерла рученятами очі й знову полинула у свої дитячі сни.

- Спи, спи, Оленько, нехай стелеться доленька…- мовила пошепки.

І зчудувалась.

Бо чи не з такими словами і ніби ж зовсім недавно колискову співала, а вже шість років її меншенькій, жде-не діждеться, коли в підготовчий клас до школи йти. Читати навчилась, рахувати, почує слово – і тут же береться його записувати; квапиться більше знати, ніби наввипередки сама з собою біжить.

Доводиться навіть стримувати, аби з книгою в кріслі не дуже вмощувалась, а краще побігала з ровесниками, погралась. Ще начитаєшся, доню, каже часом, намагаючись відволікти Олю від книжки чи комп»ютера.

«А я хіба не такою була?» - подумки вернулась у власне дитинство. Буквар увесь іще до школи назубок знала, газетні заголовки самотужки навчилася читати, одноліткам уроки показувала. Мамі допомагала не лише в городі й саду поратися та в хаті прибирати, а й зготувати щось смачненьке. Мама часто її за це хвалила. А тато так апетитно їв зварений нею борщ, що аж росинки на носі зблискували.

- Та й добрячий же борщ! – дякував дочці, а мамі казав не раз, що Юля доброю комусь дружиною буде. Бо що собою гарна й поставою славна, а що нема такого, чого б вона не вміла. Пощастить комусь.

Старша донька Юлії та Миколи Пелешка, її чоловіка, навчається в інституті, недавно заміж вийшла, - і тепер ті, що недавно на весільному  рушнику стояли, зводяться потроху на ноги – в житейському, звісно, розумінні.

Добре, докинула якось, що можливостей у молоді зараз більше, ніж тоді, коли сама вона, Юля, починала торувати свою дорогу в життя. Однак хіба від того менше тривоги? Світ зараз зовсім інший, -непостійніший. Динамічніший, ризикованіший. Часом підступний, схильний до афер. Спокусливий на гроші. У твоїй грі з життям супротивником виступає. Що вже про молодих говорити? Могла б підказати, але хіба легше тренерові з його досвідом спостерігати за грою своєї команди? Здається, і там би зробив не так, і там зовсім інак.

Зосторонь видніше, а як насправді у житті – один Бог знає.

І на те саме поле вдруге зіграти свою гру вже не вийдеш.

Двічі в одну й ту ж ріку не ступиш, казали давні мудреці. І то правда: світ же не сьогодні створений. Він, можливо, більше змінюється, ніж самі люди, які в ньому живуть.

То що залишається Юлії, дивлячись на ту одвічну марноту марнот нинішніх двадцятилітніх, до того ж дітей своїх?

Радіти, що кожен із молодого подружжя дослухаються один до одного, в супрязі дружно живуть. Мовби на одному диханні. Це – головне. А достаток – справа часу. Хоча, звісно, хай би швидше, як того й прагнуть, сказати до честі, вбивалися в колодки.

А що відмовляються делікатно від опіки, проте вона ж мати – як не допомогти?

От і вчора. Поїхали разом у Київ, куди її, сільського голову уже, вважай, приміської Колонщини, запросили на радіоканал «Культура» розповісти про духовну розбудову села, про зміни, які в ньому нині відбуваються. До початку передачі був іще час прогулятися містом, яке Юлія Василівна ще відмалечку полюбила і вважає відтоді найкращим у світі.

Пройшлися липовими алеями Печерська, на столицю з височіні Володимирської гірки подивилися, на Дніпро, плинна стрічка якого вбирала зір, являла очам міст на Труханів острів, заплави, луги й житлові мікрорайони Лівобережжя.

Ні, її серце не втомиться щоразу по-новому закохуватися в Київ,

бачити в ньому саму себе й своє щастя в образі тієї дівчинки, яка колись уперше приїхала сюди і зійшла на ці прадавні кручі.

В одному з магазинів бачить: дочка зупинилася навпроти пари туфель, виставлених у вітрині, розглядає їх зусебіч і вже довгенько так не відходить.

- Поміряй, доню!..

Заодно і зятеві придбала черевики. Бо як же інакше: рідний.

З такими думками Юлія Василівна Пелешок цього ранку звично поралася по господарству, а коли скінчила, - вийшла з дому, і скоро згойднулася тиша в сільрадівському коридорі, відгукнулась на її кроки.

Ступила в знайомий до найменшого запаху простір у коридорі, стала зазвичай господинею ще одного дому – громадського. Перегорнула записник, у якому занотовувала завдання на день, а потім викреслювала один за одним виконані пункти.

Не тому, що на пам»ять не покладається, а через те, що це дисциплінує, допомагає не забувати навіть дрібниці. Бо записник, вважає, - найкраща пам»ять.

Ввімкнула комп»ютер, занурилася з головою у звичайний, здавалось би, день. А в район треба було їхати з нагоди небуденної – ювілей. Перед тим - людей прийняти, дати необхідні розпорядження сільрадівським працівникам, зі священиком та дільничним переговорити, передзвонити тим, кому належить, за списком у блокноті…

Аби згодом цілком поринути в свято, й ніщо не заважало відчути його барви, звуки, колорит. Бути воднораз і творцем своєрідного народного фестивалю, оформивши, зокрема, павільйон із написом «Колонщина», аби біля нього захоплено зупинялися люди, й встигнути насолодитися тим, що являть зорові й серцю колеги з інших сіл. Адже завжди йде своєрідне змагання між павільйонами, хто виразніше, своєрідніше представить ту чи іншу сільську громаду в районі, чия фольклорна програма більше запам»ятається землякам, хто переможе на конкурсі пісні чи зварить найсмачніших вареників…

 

Іще дрімав Здвиж, загорнувшись в очеретяну ковдру, та ось і він мовби розплющив очі, побачив сиве небо над собою, захлюпотів в унісон святу, що невдовзі мало завирувати довкола.

Сюди, в центр Макарова, потічками з вулиць і завулків, стікалися на ювілей люди.

Люди різного віку, старі та юні, поодинці й родинами, гамірні зграйки дітвори з барвистими повітряними кульками в руках. Всміхалися один до одного, віталися з сусідами, приятелями, знайомими.

Вилучали приязнь і оптимізм, якого багатьом так не вистачає нині у буденній заклопотаності, у розірваному на мигтливі фрагменти життя. Коли ти ніби й не учасник його, а тло; коли навіть усі разом, і на цьому святі в тому числі, – не нація, а якийсь наче довічний електорат, приречений щоразу іти на вибори без вибору.

Від того ходіння до виборчих урн мало що змінюється: старі-нові політики завдяки маніпулятивним технологіям і грошам обирають самих себе. А перед тим самовдоволено хизуються з біг-бордів і телеекранів, говорять про речі, які не мають стосунку до людей, котрих чомусь називають пересічними…

Були серед макарівців люди похилого віку, татові з мамою ровесники, багато з них воювали, про що свідчили колодки на лацкані, трудилися в тилу і в часи повоєнного лихоліття, але бодай найменшої ознаки забезпеченості не можна було прочитати на їхніх обличчях, побачити в одязі, в самій манері поводитися.

Вони зупинялися перед павільйоном, і тільки людина з кам»яним серцем, думала Пелешок, не могла вийти до них, щоб поспілкуватися, не пригостити їжею, виставленою на ювілейному столі.

Юлія Василівна й не зчулась, як хвиля знесла її в живу рухливу течію таких же людей, як вона сама.

Ну, не таких, щоб уже зовсім, але стихія свята ніби підсилювала сув»язь кожного з кожним, хто б він не був і звідки б не прибув у Макарів на це земляцьке і водночас - воістину всеукраїнське дійство.

У ньому, подумалось їй, беруть участь люди усіх часів, яких виростила земля макарівська, - різного стану, щасливі й нещасливі, живі і мертві, навіть Дмитро Туптало, мощі якого щойно повернуто на вітчизну, зійшов із постамента і влився в багатолюдний потік над Здвижем.

Це було життя справжнє, подумала вона, і це була справжня, істинна Україна, а не та, якою її показують щодня по телеящику, котрий так і кортить назвати чорним.

Вирував натовп, пінився білим цвітом передосінніх квітів; зовсім не пересічні, а справжні українці йшли своєю землею в урочистих строях з краватками, у вишиванках і просто – у різнобарвних сорочках із довгими й короткими рукавами, дівчатка в легеньких платтячках і босоніжках.

Дорослі несли на руках дітей, які вперше опинилися в такому здвигові народу, всотуючи майже фізично відчутну снагу його сердець. Якийсь час захоплено оглядалися навусебіч, а потім вислизали з батьківських рук, щоб і собі пройти крок у крок, відчути себе причетним до свята.

Для декого з такої дітвори це були чи не перші самостійні кроки в житті – дедалі впевненіші, навіть зухвалі, з переможним дитячим скриком радості насамкінець і позирком на батьків в очікуванні похвали.

Ті не барилися з усмішками і підтримкою зусиль малечі, яка виростала у власних очах, запам»ятовувала цю мить надовго, можливо, назавжди. І землю, яку так надійно відчула під ногами.

Виструнчились і ніби й собі, на людей дивлячися, зрушили з місця й верби, що одвіку гордими кронами височіли над центральним майданом міста.

Разом з людьми минали вбраних у святкову форму стражів порядку, наближались до естради, встановленої серед велелюдного майдану, рушали далі, на стадіон, де розгорталося основне дійство.

У велелюдді впізнала й радо відгукувалася на привітання земляка – заслуженого художника України Анатолія Марчука. Спершу - звіддалік, а потім – і зблизька. Зраділа можливості поспілкуватися з ним. Та й було про що поговорити. Саме наближався новий навчальний рік, а вони ж задумали відкрити в школі картинну галерею. Твори кращих художників України виставити.

А що: Лувр у центрі села, і Колонщина того варта.

Хоча були скептики у цієї таки сміливої, а може, й зухвалої, як на наш -  виживавчий упереваж - час, ідеї, а затим - і не менш рішучого й послідовного чину. Лишалося завезти якусь дещицю картин із доволі солідної колекції різножанрових полотен, серед них – картини, написані під час пленеру в Колонщині. До участі в ньому вона запросила провідних майстрів пензля і сама ж, покладаючись на авторитетну думку Анатолія Марчука, відбирала кращі з кращих робіт, де сяяла усіма барвами неповторна колонщинська земля.

 

А за кілька днів відкриття галереї стане останнім аргументом, який розвіє сумніви тих скекптиків, які твердили, що картинні галереї є навіть далеко не в усіх райцентрах України.

Дивні люди: у нас нема, але ж у Європі є. І ми в її центрі.

Угледіла Анатолія Паламаренка, знаного митця України, воістину народного. Згадала, як сприймали зі сцени художнє слово свого земляка колонщинці, як уже після концерту довірливо повідував він їм свою долю. Юлію Василівну тоді особливо вразив епізод прощання зі своїм старшим братом, котрий не повернувся з фронту. Того дня дня частина, в якій служив Іван, проходила через село. І той відпросився в командира на один день додому, командир дозволив, а малий Толя, ніби передчуваючи лихо, все не випускав його зі своїх обіймів. Так і заснули вдвох, поки їх не розбудила мати, котра тієї ночі не зімкнула очей…

У день свята потелефонував їй із Києва, чув, як линули бадьорі слова з естради, встановленій десь у середмісті, з її слів у телефонній трубці намагався уявити, що діялось у ювілейному Макарові.

- Свято вдалося? – тепер запитую.

- Було дуже гарно, дуже тепло, дуже зворушливо, - цими трьома «дуже» відгукується Юлія Василівна на моє запитання. Приїхало гостей чимало – людей, знаних своєю працею і досягненнями в різних сферах буття, вшанували багатьох із тих, хто, попри скепсис, а часом і зневіру, продовжує розбудовувати край. Під час таких подій по-особливому усвідомлюєш: як порядкуватимем у своєму домі, в своєму селі, в своєму районі, - такою буде і вся Україна. Це було по-справжньому родинне свято, воно явило віч-на-віч, поєднало і згуртувало тих, кому дорога Макарівщина як мала вітчизна. З неї ж і велика починається. Розбудовуючи сільську громаду, життя містечка в найвіддаленішій українській глибинці чи в районному центрі, - утверджуємо водночас і Україну, являємо її собі та світові такою, яка вона є, багато в чому вже новою і я сказала б - цивілізованішою. Хіба не так?..

 

Олександр Кавуненко,
Київська область
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика