ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

Продовження. Початок у №№ 29, 34, 2008 р.

– Як на мене, то людина варта того, у що вона по-справжньому вірить, – після незначної паузи додала Юлія Василівна. – Хоча я не прихильниця узагальнень, але в правомірності цієї думки  переконувалася не раз. Якщо хочете: є віра – є дія…

– Але чи воля до дії?.. – втрутився слухач, одразу, навіть не відрекомендувавшись. – Хіба без неї можна щось змінювати, впливати на хід речей?

Розмова в прямому ефірі ставала дедалі динамічнішою, режисер по інший бік студійного скла ледве встигав з’єднувати Юлію зі світом, незримим, незнайомим. Ось і скажи тепер кому, що ти в студії лише наодинці з мікрофоном.

– Згодна з вами, шановний, – охоче, з напівусмішкою підхопила цю своєрідну естафету «запитання-відповідь». – Є таке слово ХОЧУ. Без нього і сильні часто кволі і малі…

Є, на жаль, подумала, і такі, хто своє хотіння щось змінити, зрушити, поліпшити, покращити – які ще там загальники у їхньому лексиконі? – лише імітують, гадаючи, мабуть, що то і є діяльність. Стало навіть якоюсь модою безкарно дефілювати на житейській авансцені: золоті гори наобіцяй, прокукарікуй, а світанок хоч не наставай. Така легковажність, особливо у виконанні політиків, господарників дорого коштує людям, які обирають їх у свої проводирі. Навіть уже не раз обмануті обіцянками, учергове міркують, бідолашні: може, хоч цей не тільки говорить?..

Напевне, ця сучасна ситуація і додзвонювачу відома, тому Пелешок вирішила не поширюватися щодо неї, бережучи ефірний час для відповідей на інші запитання.

Зітхнула й мовила у мікрофон:

– Кажуть, великому ХОЧУ низенькі є гори, – продовжила, розширила аналогію, вже наведену, розгортала свою думку. – Проте, як бачите, у житті й по-іншому буває. Важливо не тільки вірити, але й бути здатним реально діяти. Втім, це філософи полюбляють порозмірковувати над подібними максимами.

– Так, – підхопив цю думку ведучий програми, – а у нас, до речі, є ще чимало додзвонювачів, які чекають на свою чергу поставити запитання гості студії. Отже, будь ласка, ви в ефірі, – завершив стислу ремарку ведучий; здається, він увійшов у смак передачі, відчуваючи її загалом доброзичливий характер, попри всю складність процесів, що відбуваються (а подекуди, на жаль, і не відбуваються зовсім) в українському селі.

Почувся голос додзвонювача, який дочекався своєї черги поспілкуватися зі студією:

– Юліє Василівно, ви говорили, що будуєте в селі церкву. Цікаво, якого патріархату?

У голосі співрозмовника вона вловила якесь ніби наперед очікуване розчарування відповіддю. Впевнилась у цьому ще більше, коли прозвучала друга частина запитання:

– Бо зараз куди не кинь, – продовжував слухач, – втрапиш на церкву чужинську. Ці розбудовуються… І де тільки гроші беруть? – мовив і ніби спересердя рвучко поклав трубку.

– Скажіть, як звати вас, звідки ви?.. – вона хотіла розвіяти той настрій незнайомця, ту його іронію навпіл зі стримуваним обуренням.

– З Києва я, скульптор, звуть Миколою Миколайовичем. Живу на столичній Оболоні, але народився і виріс у селі, – почула вона вже довірливіші нотки в голосі слухача, небайдужого до ситуації, що загалом складається нині в українському селі.

– Миколо Миколайовичу, із села не тільки ви і я, – вся Україна в різний час вийшла. То правітчизна кожного з нас, якщо навіть хтось вважає себе міським жителем у щонайглибшому коліні. Через те мені зрозуміла ваша тривога. У Колонщині ж, сподіваюсь, у вас буде зовсім інший настрій; запрошую: приїжджайте, на власні очі переконаєтесь… А церква у нас, Миколо Миколайовичу, – Київського патріархату. Збудована на кошти громади, а не якогось патріархату, та ще й  Московського, як ви, напевно, гадали.

Та й невже це так важливо? Віра у кожної людини одна.

Проте, щоб не було зайвих розмов, щоб сум’яття не марудили людську душу, – можливо, треба референдум у селі провести. Хтозна, тепер це модно. Але сподіваюся, що односельці й без нього дійдуть згоди, вони ж інтуїтивно розуміють, що Бог один. А багато чого іншого навколо цього питання – то політика…

Ні, таки дивовижна річ, ефір, встигла подумати вона перед тим, як прозвучало наступне запитання. Спершу він аж ніби відлякує, сіє сумніви: ну що ти, мовляв, скажеш людям нового, невідомого, а тоді захоплює, зачаровує, творить свою ауру, єднає тебе зі світом чиїхось думок і почувань, де співмірних, суголосних з твоїми, а де й відмінних, протилежних. Дивишся на студійний годинник і з подивом відзначаєш: половини ефірного часу – як не бувало. Напружено, але й із цікавістю, дослухаєшся і до самої себе, і до того, що скаже черговий слухач. Відчуваєш, на якій хвилі він перебуває: доброзичливій чи перейнятий бажанням дошкульніше колупнути своїм запитаннячком ту розумницю в студії.

Чомусь уривається зв’язок із черговим слухачем, який довго й терпляче очікував своєї черги вийти в ефір. Чуються короткі гудки, дещо знічений режисер за склом все ще тримає в повітрі телефонну трубку, ніби винуватиться непередбачуваним. Техніка…

Проте одразу ж з’являється інший додзвонювач, і про це сигналізує режисер за студійним склом, обертаючи вказівного пальця навколо осі, ніби символізує якусь замкненість студії з Україною, зі світом.

З нею, Юлією Пелешок, в епіцентрі думок і відчуттів, що, здається, не мають меж.

– Мене звати Анатолій, я з Черкащини телефоную, з козацької столиці. Скажіть, пані Юліє, чи відновлюються у вас українське козацтво. Адже чимало його традицій побудовані саме на вірі, а ще – повазі до тих, хто йшов або йде попереду, до пращурів наших?.. Заздалегідь вдячний вам і за цю, і за ті відповіді, які вже прозвучали у передачі. Взагалі, як на мене, дуже предметне й зацікавлене спілкування студії зі слухачами відбулося сьогодні в ефірі.

– Час іще є, а, отже, й нагода для інших слухачів програми обмінятися думками з головою села Колонщини Юлією Пелешок.

До щойно сказаного ведучий, котрий упевнено тримав ниті передачі в своїх руках, нагадав також студійний телефон, а гостя студії у відповіді на Анатолієве запитання наголошувала, що й Колонщина, й інші села, які входять до сільської громади, – то давні козацькі села.

– Традиції, про які ви говорите, шановний пане Анатолію, ми відновлюємо. Зазначу лишень, що не стільки у зовнішньому вияві цього небуденного в історії України явища, а глибинного. Важлива не форма, а зміст, тут у нас є над чим помислити і попрацювати. Є й приклади того, як це треба робити. Хоч би в сусідніх Новосілках, де головою Наталія Михайлівна, чи в Ясногородці Тетяни Миколаївни. Там також влаштовуються свята з участю новочасних козаків, але – не козачків в етнографічних строях. Бо козацтво – то школа мужності, винахідливості, глибокої народної мудрості; така школа, вважаю, не менш потрібна нині, ніж школа загальноосвітня. Так би стисло я відповіла…

– Згодна з вами, Юліє Василівно. А додала б: і школа духовності, – підхопила її думку ще одна слухачка, яку режисер з’єднав зі студією.

– Такого однодумця як ви, але справжнього професіонала, я хотіла б запросити на роботу в Колонщину. Щоб у комплексі, зважаючи на виклики доби, постала зовсім нова школа. Можливо, не менш новаторська, ніж свого часу школа Макаренка чи Сухомлинського.

Обмінявшись поглядами із нею, нагадує про себе ведучий – своїм запитанням, як він висловився, – «упродовж теми»:

– Якщо вже заговорили про віру, про духовність, то, очевидно, що в реальному житті людина повинна не тільки здіймати погляд у небеса, а й вірити у себе, свої внутрішні сили. У духовній ситуації Колонщини багато чого змінилося за ті два роки, відколи ви обрані сільським головою. Мені про це немало говорили, казали: запроси її на передачу. Зокрема, митці – художники, скульптори, яким ви охоче йдете назустріч. Пленери в своєму селі проводите, щоб вони творили, надихнувшись красою Колонщини. А ще додавали: саме у час, відколи ви головуєте, з’явилися пам’ятники, в’їзні знаки, герби, а в сільській школі нещодавно відкрито художню галерею такого мистецького наповнення, яке далеко не в кожному райцентрі побачиш…

– З галереєю – давня історія, не хочу сказати, що – детективна. Але – судіть самі. Свого часу, ще за старої сільради, якісь люди взяли картини нібито на реставрацію, та й досі не повернули. То що – ждати, поки повернуть? Галерея в школі розташовувалась, тож виходило так, що страждали діти. Вирішили створити нову…

Хтось із додзвонювачів підтримував її, погоджувався, хтось обережно дистанціювався від її надто сміливих, як їм здавалося, думок.

Телефонні дзвінки сипалися дедалі густіше на режисерський пульт, як ото буває в природі, коли дощ припустить. І тоді полегшено зітхає гілля на деревах, омиваючи плоди, очікуючи тим часом на сонячний зблиск небес і пташине многоголосся.

В ній знову заговорила душа сільської дитини, звиклої до аналогій, що дарувала її спостережливому оку земля під небесами. Або, як вона визначала для себе подумки, – земля з очима неба.

Дедалі менше було дзвінків недовірливих чи насторожених, але й голос скептика в ефірі прозвучав, звідкілясь із Криму:

– Взагалі відомо, що існують державні гімни. А чому – гімн села? – мовив він і одразу ж поклав трубку.

– Скажіть, а хіба село – не своєрідна держава? В ній немає кордонів, але є межі, – одказала вона своєму візаві. – І треба, щоб вони не розділяли людей, а єднали. Як це зробити?..

Додзвонювач уже не озивався на це її запитання у відповідь, і вона являла свою точку зору в тиші студійної кімнати.

– Шкода, що у нас немає змоги подискутувати на цю тему, тому так скажу. Ви погодитеся зі мною, напевно, що скепсису й зневіри в Україні де тільки немає. Всюди – по вінця. А от чи в багатьох українських селах є свої гімни? Чи був він у вашій громаді, якщо ви виходець із села? Навряд чи. І в нас не було. А коли з’явився, то треба було тільки бачити, яку гордість він викликав. Як зронювали сльозу літні жінки, як спалахували очі дітей, коли чули й затим самі повторювали високі й водночас дуже точні рядки гімну Колонщини. Кожен чувся єдиним з усіма. Бо це була похвала нескореній землі, де всі вони – хто раніше, хто пізніше – вперше побачили небо над головою. І через пращурів своїх були ніби причетні до творення героїчних сторінок минулого, до борні за те, щоб постав день сьогоднішній.

Запитувала у вчителів, як сприймали дітлахи слова гімну.

Бажання глибше знати історію села, тих, хто уславив себе на тих чи інших її вигинах і перевалах, відповідали вони. Читаючи затим про таких отаманів-земляків, як Юрій Орлик, Струк, Яблочко, Юлій Мордалевич, Грицько Бондаренко, підлітки-хлопчики запитували себе:

– А я зміг би так?..

Промовисті, по-мистецьки виразні в’їзні знаки запрошують нині до села, яке змінюється на очах. Колись його минали, швидкісною трасою мчали далі на столицю. Тепер же сюди завертають не лише ділові партнери, як нині мовлять, а й знані митці.

Заслужений художник України Анатолій Марчук створив герб Колонщини, в якому стисло й водночас зримо, по-мистецьки довершено передано колорит давнього поліського краю. Триває робота над написанням історії цього давнього українського села. Без знання того, що було до тебе, навряд чи можна уявити сучасну інтелігентну людину, наснажену любов»ю до своєї землі. Адже, як мовив поет:

Не можна землю не любить,

якій донькою ти чи сином,

її дарує не на мить

Господь у барві жовто-синій.

Пелешок любить ці та інші, не менш проникливі, на її погляд, хвилюючі слова із гімну села Колонщини, явленого не так давно за її ж таки ініціативою.

Бо в ньому – не заримовані атрибути сільського життя, вихоплені з натури, а живий, хвилюючий образ краю, здатний єднати односельців, незалежно від їх нинішнього соціального статусу.

Днями зберуться громадою на свято села, задзвонять дзвони на щойно побудованій церкві.

Храм, як сподівається Юлія Василівна, зведено не лише на сільському пагорбі, а й незримо – у душах її односельців.

 

Олександр КАВУНЕНКО,
Київська область
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика