ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



УКРАЇНО, ПО КОМУ ПОДЗВІН?

Внутрішньополітична колотнеча навколо оцінки російсько-грузинської війни та її вислідів для України, яка не вщухає у нас от уже півтора місяці, просто-таки дивує. Це якщо вживати найм'якіше визначення.

А взагалі-то вона мала б жахати – адже спроби різних політичних сил показати себе, і тільки себе білими та пухнастими, натомість звинувативши своїх опонентів у зраді національних інтересів й у прислужництві Москві/Вашингтону (потрібне підкреслити), - мають під собою дуже слизьке підґрунтя. Якщо взагалі мають його – бо ж насправді білих і пухнастих тут немає.

Всі основні політичні гравці тим чи іншим робом долучилися до того, що Українська держава, власне, продемонструвала світу неспроможність виконати те, що слід було робити, виходячи з її міжнародно-правових зобов'язань.

А це вже значно серйозніше, ніж якісь там внутрішні розбірки.

Що я маю на увазі? Те. Що, здається, відомо всім, але чомусь не ставало предметом детального осмислення – чинний з 1993 року Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія.

Нагадаю його сакраментальну статтю 4:

"Високі Договірні Сторони ніколи і ні за яких обставин не використають свої збройні Сили одна проти одної. Кожна з Високих Договірних Сторін зобов'язується не допускати використання її території для підготовки та здійснення агресії або інших насильницьких дій проти іншої Сторони.

У випадку, якщо одна з Сторін стане об'єктом агресії, інша Сторона не видаватиме агресору будь-якої воєнної допомоги або іншого сприяння".

Те, що Україна не виконала цих вимог, зрозуміло, мабуть, і дошкільняті.

Зі своєї бази на українській території здійснили набіг на грузинське узбережжя кораблі Чорноморського флоту РФ; після завершення бойових дій та окупації частини грузинської території ці кораблі повернулися до Севастополя.

Ця (й інші) російські бази в Криму на повну силу функціонували під час війни і залишилися на своєму місці.

І що цікаво: згадані кораблі були підготовлені до бойового походу ще до початку бойових дій. Охочі можуть самі знайти, скільки положень статті 4 Україною не виконані...

А чому не виконані? Як не дивно, практично ніхто не ставить цього – наче й елементарного – запитання. Адже самозрозуміло, що угоди треба виконувати! Тим більше ті, де йдеться про такий високий рівень міждержавних відносин - поправте мене, якщо я помиляюся, але, здається, це єдина угода України з іншою державою про взаємну допомогу.

Запитання ставиться інакше – а чи взагалі мав право президент Віктор Ющенко виступати з різкими заявами на російську адресу і тим самим наражати нашу державу на цілком реальні проблеми й небезпеки?

Чи не доцільніше бути м'якшими і стриманішими, взявши за приклад, скажімо, Євросоюз?

Ба більше – може, Україні взагалі варто визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, втерши тим носа "вашингтонському обкому" – адже саме дружба і братерство з Росією є речами, найвигіднішими для нашої держави?

Можливо, й вигідніше; можливо, й краще; але в такому разі треба спокійно дочекатися 2013 року й не продовжити його дію на наступний п'ятилітній термін, за півроку у письмовому вигляді попередивши про це грузинську сторону.

Інший механізм денонсації українсько-грузинською угодою не передбачений. Відтак оцінки президента Віктора Ющенка, партії "Наша Україна" і ще кількох політичних сил – це оціники, найбільш наближені до вимог зазначеної угоди.

А от намагання прем'єра Юлії Тимошенко та її команди зробити вигляд, наче нічого особливого не сталося, - це пряме ігнорування букви і духу договору.

Я вже не кажу про ідею Віктора Януковича щодо визнання Південної Осетії та Абхазії; щоправда, Ганна Герман каже, що її шефа, як завжди, невірно зрозуміли, але так чи інакше така ідея – це заклик до прямого порушення статті 1 договору, де йдеться про зобов'язання сторін "послідовно керуватися принципами взаємної поваги їх державного суверенітету" та "сумлінного виконання зобов'язань".

Так само щонайменше безграмотною дурницею є й намагання звести офіційну позиції України щодо кавказької війни до рівня позиції Євросоюзу – адже жодна з держав ЄС не має з Грузією угод про взаємну допомогу...

Іншими словами, на рівні уряду й ситуативної більшості Верховної Ради Україна наочно продемонструвала світу своє нігілістичне ставлення до своїх міжнародних зобов'язань. 

Так що питання стосовно перспектив вступу не лише до НАТО, а і до ЄС можна на тривалий час вважати закритим – кому потрібні ті, хто не виконує своїх зобов'язань - хай ці зобов'язання і невигідні в якийсь конкретний момент – це якраз і є "лакмусовий папірець" політики.

Проте, як уже було сказано, головне тут – чому українські зобов'язання не могли бути виконані, тобто чому Україна не перешкодила Чорноморському флоту вести бойові дії проти Грузії. Відповідь, здається, самозрозуміла – а як би вона перешкодила, навіть якби й захотіла? Точніше, чим перешкодила?

Ідеться, звичайно, не про бойові дії, хоча й до них будь-яка держава, що підписує з іншою договір про взаємну допомогу, має бути готова, - а про демонстрацію сили, яка в міжнародній практиці чимало разів зупиняла потенційних агресорів куди ефективніше, ніж ракетні чи авіаційні удари.

Але що може продемонструвати демонструвати Україна на морі? Фрегат "Гетьман Сагайдачний", який потребує ремонту, корвети "Тернопіль" та "Луцьк"? Це навіть не смішно – це найслабші після Грузії військово-морські сили на Чорному морі.

І тут провина лежить особисто на Верховному Головнокомандувачі Вікторові Ющенку та екс-міністрі оборони Анатолієві Гриценку – і на всій колишній помаранчевій команді, яка всі ці роки успішно продовжувала справу Кучми зі знищення української армії та флоту.

Хочу нагадати, що на початку грудня 2004 року, між другим і "другим з половиною" турами президентських виборів, уряд Віктора Януковича народив рішення про списання 30 бойових та допоміжних кораблів ВМСУ, серед яких були фрегат "Севастополь", корвет "Ізяслав" і ракетний катер "Умань" – мовляв, усе це був металобрухт.

М'яко кажучи, це була неправда. Автор цих рядків напередодні Помаранчевої революції побував на борту фрегата "Севастополь" і розмовляв із старшими офіцерами ВМСУ, на думку яких слід було завершити ремонт цього корабля, який відповідав основним вимогам до сучасної бойової одиниці.

Досить було вкласти 30-35 мільйонів гривень, і він плавав би ще щонайменше 15 років. Так само і з більшістю інших бойових одиниць, які потребували ремонту та модернізації.

Ще більший цирк – із недобудованим ракетним крейсером "Україна", - однотипним із флагманом ЧФ РФ крейсером "Москва".

В його добудову за часів Леоніда Кучми були вкладені великі гроші, корабель готовий на 96%; крейсера такого типу на Заході звуть "убивцями авіаносців" – і справді, одним залпом крейсер здатен накрити ціле авіаносне з'єднання і при цьому відбиватися від цілої зграї ворожих протикорабельних ракет, ясна річ - при належній виучці екіпажу.

Якби крейсер "Україна" увійшов до складу ВМСУ, то на Чорному морі, навіть попри списання згаданих бойових одиниць на металобрухт, встановився б приблизний паритет з росіянами, а це дало б можливість інакше розмовляти з нашими "запеклими друзями і братами".

Невже ж Україна не могла знайти кілька сотень тисяч гривень на ремонт і добудову кораблів своїх військово-морських сил? Риторичне запитання. Знайшов же Віктор Ющенко за три з половиною роки свого президентства гроші на відбудову Батурина, мистецький "Арсенал" та інші подібні проекти.

Знайшла ж Юлія Тимошенко кошти на роздачу частини компенсації за знецінені радянські заощадження! От тільки на утримання флоту коштів не знайшлося.

А без реального флоту вірні оцінки ситуації і грізні президентські укази перетворилися на дуже кумедне вимахування руками – як говорив колись незабутній В. Ульянов-Ленін, формально правильне, а по суті...

Та хіба справа тільки у флоті? 12 лютого Верховна Рада встановила загальну чисельність Збройних Сил України на цей рік – 183 тисячі осіб, у тому числі 143 тисячі військовослужбовців. Скорочено впродовж року має бути 9 тисяч військовиків.

Нагадаю, що у Польщі, яка є членом НАТО і де населення менше, ніж у нас, приблизно на 8 мільйонів, чисельність ЗС становить 124 тисячі, і скорочення там практично не буде - з 2010 року військо перейде на професійну основу, і в ньому буде 120 тисяч вояків.

 

За рішення про скорочення ЗСУ проголосували 243 народних депутати: від Партії регіонів – 0, від БЮТ – 152, від НУНС – 71, від Компартії – 0, від Блоку Литвина – 20. Утім, якби при владі були "регіонали", вони б так само поставилися до українського війська, - за прем'єра Януковича скорочення були ще більшими...

Але, власне, хіба справа лише у скороченні чисельності? Зменшення терміну строкової служби в ЗСУ до року унеможливило справді фахову підготовку з багатьох військових спеціальностей - повірте старшому сержанту авіації ППО ще радянських часів.

Хто впровадив це зменшення? Віктор Ющенко.

І ще одну річ варто нагадати в цьому контексті. Міністр оборони Анатолій Гриценко 23 листопада 2005 року підписав у Брюсселі угоду про знищення тисячі переносних зенітно-ракетних комплексів, 400 тисяч одиниць легкової стрілецької зброї тощо за фінансової допомоги НАТО.

За іншими даними, знищенню підлягали 1,5 мільйонів одиниць стрілецької зброї – автоматів Калашникова, карабінів, пістолетів, кулеметів... Друга цифра, схоже, ближча до правди. Адже 11 липня 2007 року в посольстві США в Україні відбулися урочистості з нагоди знищення мільйону "стволів".

Я вже не кажу про те, що нашій армії, за словами міністра оборони Юрія Єханурова, не вистачить до кінця року бюджетних коштів не те що на бойову підготовку – а на їжу. А от на парад у столиці і часу, і коштів вистачає...

Іншими словами, внутрішньополітичні баталії навколо офіційної оцінки війни на Кавказі висвітлили катастрофічну, як на мене, ситуацію – як у сенсі ставлення ряду впливових політичних гравців до міжнародно-правових зобов'язань держави та її іміджу у світі, так і в сенсі наявності реальних інструментів реалізації цих зобов'язань на практиці, а не на словах.

І якщо хтось із політиків думає, що цей подзвін не по ньому, а по конкуренту, хай не тішить себе ілюзіями – неспроможність і небажання обстоювати національні інтереси України, хай по-різному, по-своєму, але засвідчили всі.

 

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика