ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕЛО З ОЧИМА НЕБА

(Продовження. Початок у № 29, 2008 р.)

Медаль «За мужність» вона привезла з Афганістану в середині вісімдесятих. Відзнаку «Патріот Київщини» вручили вдома, через багато літ, - власне, на другому році її, здавалось би, зовсім нового життя в ролі голови села Колонщини, розташованого за якихось три десятки кілометрів від столиці.

Як поєднати у часі ці начебто непоєднувані нагороди; як – межові ситуації Афгану і шастя пройтися по землі, не боячись наступити на міну?..

Можна спробувати розлого відповісти на це запитання. А можна одним словом: доля.

Додавши, ясна річ, що під нею мислиться сув»язь днів і подій у житті людини, починаючи з перших кроків на землі. І таки ще чимало епізодів з історії її життя повідати. Хоч би про те, як у чужій, охопленій полум»ям війни країні, почувалася вона деревцем, вибраним блискавкою для удару. Чи про те, як уже вдома опинялася не раз в епіцентрі ситуацій по-справжньому екстремальних, де не можна було відступати.

Хтось би запитував себе, в ім»я чого саме він мав ризикувати? Вона ж знала: в ім»я громади, яка висунула тебе на цю, хоч і мирну, але таки лінію вогню.

Або про те, як, навіть повернувшись з Афганістану, Юлія ще чимало днів і ночей психологічно перебувала на межі війни і миру; як дякувала Господу за те, що залишив живою, і тепер квітує її гілка давнього хліборобського роду.

Торкнешся інших днів та подій – і може з»ясуватися врешті, що справа зовсім не в нагородах. Або не стільки в них.

А от без початків не обійтись.

Тож про село, де вона вперше побачила небо над головою, Юлія Василівна говорить як про щось найдорожче, найзаповітніше в антуражі новітнього українського буття, як про явище унікальне й  неперебутнє, які б катаклізми його не буремили.

Так мовити, либонь, можуть лише ті, хто з молоком матері всотав любов до села й ніде не зронив її в житейських мандрах. Це відчуття, пригадую, підсилилося після недавньої радіопередачі за участю Юлії Пелешок. Тоді запитання ведучого в прямому ефірі вертали до витоків її долі, відповіді ж пульсували болем і надією водночас, в голосі бриніла мелодія душі, не байдужої до землі, на якій судилося жити.

Безумовно, це й слухачі завважили, та невдовзі допитувалися так, ніби їхнім співрозмовником у студії була людина, сказати б, не місцевого, а державного масштабу. Голова не сільської, а, приміром, усієї Верховної Ради. Втім, хіба село – не своєрідна маленька держава, у якої кожна людина на видноті? Чого, на жаль, не скажеш про державу велику. Та й хіба високим чиновникам нині до села, давно покинутого ними ж напризволяще?..

Сімнадцять літ руїни, і тільки зараз і лише подекуди, як у них в Колонщині, почали витягувати тіло і душу села з-під уламків байдужості, безгосподарності, бездіяльності, безголів»я. Хіба ж мало ще таких слів з прийменником «без» можна було б назвати?

Але спершу – про витоки.

Поляхова – ця назва її рідного села ще незвично звучала в устах ведучого, він кілька разів повторював її перед початком передачі. Можливо, щоб не забути, а для певності швидко записав у блокноті. Та й не дивно, адже передачі - щодня, ефір за ефіром, стільки подій, тем, людей… Сподіватися ні на кого, тільки на себе, а записник, як відомо, - найкраща пам»ять.

До режисерської увійшли разом, у виведені назовні мікрофони було чути, як за студійним склом дикторка начитувала новини культури, політики, як оголошувала прогноз погоди…

І ось вже, нібито в сні, Юлія одягала навушники, дивилась, як режисер розвертав перед нею мікрофони, розташовуючи у найзручнішому для мовлення місці. Бачила, як натискував кнопку мікрофона ведучий, - і полетіли в ефір його перші слова, стисла преамбула до передачі. Запрошував до розмови в прямому ефірі, називаючи номер телефона в Києві, за яким режисер з»єднає додзвонювачів зі студією для спілкування з гостею програми Юлією Василівною Пелешок. Тобто з нею, а не з кимось іншим.

При цій думці вона захвилювалася, промайнуло навіть, чи варто було зголошуватися на участь у передачі, щоб отак безоглядно кинутись у це безмежне ефірне море, від якого невідомо що й очікувати. Вперше ж на радіо, поїхала – навіть нікому не сказала, крім Миколи, чоловіка, який обіцяв знайти на приймачі радіоканал «Культура» й послухати передачу. І що – ввімкне транзистор, а її слова не дочекається?

Відігнала ту малодушну думку. Вона ж не про себе говоритиме, а про своє село та його людей, про те, спрямовував її ведучий, як воно змінюється і які відчуття ті зміни зроджують у людських душах.

Не гадала, що почне він аж так звіддалік, із села, яке вона полишила колись шістнадцятирічною. Ще якийсь час освоювалась у студії, поправляла навушники, позиркувала на режисера за студійною скляною перегородкою. Той діловито всівся за пультом, підтягнув мікшери й невдовзі кивнув ведучому у відповідь на його запитання по радіозв»язку. Вона зрозуміла цей жест як сигнал, що пора уже починати.

Глибоко вдихнула повітря, ніби збираючись пірнути під воду, як бувало в дитинстві під час купання в ставку, і приготувалася відповідати на запитання.

- Юліє Василівно, будь ласка, про село, де ви народилися, розкажіть. Поляхова – етимологічно, коренем своїм - це слово ніби з Польшею пов»язане…

- У цьому селі на Хмельниччині колись був кордон між Польщею та Україною…

Отак, одним реченням відповіла й зупинилась, все ще хвилюючись, ніби й не йшла перед сьогоднішньою передачею містом, аби зібратися з думками й поміж багатьох фактів сільського життя виокремити найголовніше.

- Прикордонне село, мабуть, поляків там багато? – почула майже одразу після своєї першої і явно не багатослівної фрази.

Зустрілася з доброзичливим поглядом ведучого і, дивлячись на вигнуту по-зміїному дугу мікрофона перед собою, мовила вже спокійніше, ніби їй передалася впевненість співрозмовника. Подумки була на Поділлі, перед очима пливли краєвиди Поляхової, виникали, ніби в сонячному мареві, обличчя односельців.

- Є там і поляки, - одказувала, - але скільки й щось докладніше про них не знаю, це досліджувати треба. Знаю, що Поляхова - село своєрідне, цікаве, мальовниче. Дороге мені, і не тільки тому, що я вперше побачила там небо над головою. Історія його давня, глибока, під час останніх відвідин у мене зродилася думка: а чому б не відтворити її в книзі? Для тих, хто нині живе в селі, і не лише для них. А перед тим, як написати про минуле Поляхової, треба ту минувшину добре вивчити. І робити це неквапно, ретельно аналізуючи факти, по-науковому ґрунтовно подаючи їх. Як це зробив, наприклад. Євген Букет, дослідивши історію кількох сіл Макарівського району…  

Так само і щодо назви, - додала вона після невеличкої паузи, повернувши обличчя від мікрофона до ведучого. - Можливо, і ваша версія має право на існування. Можливі й інші варіанти. А я собі думаю: може, від «поля»? Чи від поєднання двох слів – «поле» і «шлях» – утворилася назва Поляхова? Не знаю напевне, тільки здогадуватися можу. А вам дякую за таку зворушливу увагу до мого села, за те, що назвою зацікавились. Адже недаремно кажуть: як назвеш людину, така й доля на неї очікує. Так і село… «Село, а в ньому – люди», - мовив поет. Слово люди в цьому рядку я б написала з великої літери.

- Чим відрізняється воно з-поміж інших? Які події у вашому житті останнього часу з Поляховою пов»язані?

- Давні традиції у Поляховій шанують. Дуже серйозно ставляться до віри, до родинного життя, до спорудження будинків і доріг, до облаштування побуту. А з подій останнього часу, пов»язаних із селом мого дитинства й отроцтва, мені ось ця важлива і дорога. До мами я нещодавно на іменини їздила. Їй сімдесят виповнилось. Але треба знати мою маму: що їй вік!.. З татом обробляють гектар городу, корову тримають, кури, гуси, качки – все це їм зазвичай одвіку. Це їхній світ і всесвіт водночас, це їхній зв»язок з усім живим на землі, з Богом. Це – село з очима неба. Що й казати, тяжка сільська праця, але вона їх і на землі тримає, і сили дарує.

Перед поїздкою в Поляхову весь час думками туди линула, і не один раз наснилося мені село, де, як кажуть у народі, мій пуп заритий. Воно назавжди залишилися в душі моїй незгасним промінчиком, а спогади дитинства - невловним сонячним зайчиком від люстерка на хатній стіні…

Стоп-кадр. Мамині іменини.

За іменинним столом молодші з численної рідні бадьоро перегукувалися між собою, обмінювалися новинами, виголошували тости. А батьки – мовчазливі, щось про своє думають, і тільки очі мовлять за них.

«А що ж казати, доню? – мовби чую їхні голоси, поєднані в один роками спільного життя. – Працюємо, ти ж знаєш: під лежачий камінь вода не тече. Тішимось, що майже весь рід зібрався сьогодні в хаті…»

Дивилась я на тата з мамою, які сиділи поруч, мов на родинному знімку, і думала, що з плином часу вони дедалі більше навіть зовні починають бути схожими один на одного.

Багато у них і городу, й птиці, й іншого господарства вистачає, - «багатії». Дві пари невтомних, вироблених рук, а серце – ніби одне на двох.

У розчинені вікна дихає теплом липень, ворушаться передвечірні тіні. В хаті пахне любистком дитинства, в ній помічаєш речі, дбайливо збережені ще від того часу, коли батьки були молодими, а ми ходили в школу, розліталися світами. На стіні - пожовклі фотографії в рамці, мама у весільній фаті, тато в костюмі повоєнної пори – серйозний і урочистий, хоча сам іще майже хлопчак.

А ось вони уже зі мною на руках – сидять на лавочці біля паркану. А ось я сама в колясці з широко розплющеними очима: з цікавістю вдивляюся у вічко фотографічного апарата, вже відчуваючи себе частинкою цього незбагненного світу. 

Ковзаю поглядом далі, і бачу ще один сюжет давнього часу, вихоплений сільським фотоаматором: вулиця, важкі од вишень віти звисають з двору за паркан, кладуть тіні на дитячі обличчя. Серед них – і дівчисько у центрі кадру. То я.

Впізнаю себе серед однокласників і на фотографії, зробленій перед випускним вечором. Згадую імена й вуличні назвиська, характери, вчинки, історії, з ними пов»язані. Де вони, ці колишні хлопчаки й дівчатка , як склалися їхні долі? Порозліталися хто куди…

Три сестри приїхали на мамин ювілей, - наговоритися не могли. Багато про що згадували, селом пройшлися разом, впізнаючи місцини, де колись малими дітьми гралися. Віталися з односельцями, декого впізнавали одразу, а декого – тільки розговорившись та розпитавши. Це природно, бо час іде – відходять одні, народжуються інші. Час, він діє наче неквапно, але неухильно змінюючи на землі покоління, котрі продовжують те, що починали колись їхні пращури. Хіба що в нових умовах і з новим завзяттям, з очима й снагою першопрохідців…

Тим часом годинник на студійному столикові показував, що передача перетнула свій екватор. Юля Василівна призвичаїлась і, потамувавши хвилювання, охоче відповідала на запитання, які посипалися немов із рогу достатку.

Черговий слухач дякував ведучому за те, що той запросив на передачу, сказати б, не штатного політика чи «професійного українця», до виступів яких на теле- і радіо каналах  уже звикли й ставилися з недовірою, а людину, досі широко не відому, з глибинки, а не столиці. Наголошував, що саме такі люди, як Пелешок, перебувають у серцевині українського буття. І треба немало сміливості й винахідливості, аби творити його в складних і суперечливих умовах сьогодення. І при цьому, додавав, залишатися симпатичною, як я уявляю, і привабливою у спілкуванні жінкою…

- … А ваше запитання до гості студії? – нагадував ведучий.

- Цікаво довідатися бодай про один принцип, яким вона керується у своєму житті.

- Діяти спершу самій, якщо хочеш спонукати до дії інших… Я назавжди запам»ятала, як ще в дитинстві мені мама говорила, що під лежачий камінь вода не тече…

«Говорила, то говорила, але треба ж знати мою маму, - подумки всміхнулася ще одній своїй згадці, - вона й тепер, як колись у Чернівці, де я навчалася, надсилає мені перекази, ті гроші, виручені зі свого городу».

- До якого коліна свій родовід пам»ятаєте? – запитував журналіст, схилившись над записником і водночас устигнувши на мигах поспілкуватися з режисером.

Після чого повідомив, що на зв»язку черговий додзвонювач, але запропонував Юлії Василівні спершу відповісти на його запитання, а потім надати слово слухачеві. Можливо, подумала, ведучий у такий спосіб боронив її, дебютантку ефіру, від якого «незручного» запитання. Але, здається, марно, вона готова відповісти на будь-яке з них.

- Запитання поставлено, - м»яко нагадав ведучий.

- Прабабусю пам»ятаю, деякі її розповіді закарбувалися в моїй дитячій свідомості… - притихла на мить у полоні згадки. - Про інших родичів, які жили давніше, треба розпитувати, в архіви їздити, в односельців поцікавитися, фотографії зібрати. Газетні публікації. Хотіла б побачити історію Поляхової не розкиданою на фрагменти, не розпорошеною, а цілісною, серйозними науковцями дослідженою. Як зробив це у своєму історичному нарисі про Колонщину вже згадуваний мною молодий дослідник Євген Букет. Видання про Поляхову має бути не гіршим, з любов»ю проілюстрованим, і добре – якби художником місцевим, що став відомим не лише в подільському краї, а й у світі. Щоб це була нібито і його особиста історія. Книга, до котрої той митець поставився б так, як, наприклад, заслужений художник України Анатолій Марчук - до видання про свою рідну Козичанку…

Відомий у світах митець, подумки розмірковувала, маестро пензля його недаремно кличуть. Міг би зачинитися в майстерні й очікувати натхнення, попиваючи каву та переглядаючи  вітчизняні й зарубіжні публікації про себе та свою творчість. Аж ні, серце сказало інше, на той поклик він кинув навіть картини писати. Натомість явив дещо призабутий (а розквітлий в часи створення гурту «Світовид») дар єднати людей, організував науковців, скульпторів, художників, письменників і взяася за гуртову працю, пов»язану з написанням історії краю, створенням достовірних і художньо досконалих гербів сіл, в»їзних знаків…

Вона ніби й до нього, Анатолія Марчука, зверталася, відповідаючи на запитання ведучого. І якось аж ніби відсторонено чула свій впевнений голос:

- Якби викликався сміливець-дослідник явити сучасникам минулість Поляхової, була б дуже вдячна йому. Переконана: відкриється чимало сторінок села, людських доль, які безліччю дивовижних нитей єднають Поляхову зі світом. Думками і серцем я – за цей, на мою думку, по-справжньому патріотичний проект. Бо з висоти історичної краще бачиш не тільки себе, а й виднокола життя нинішнього, в яке треба щось брати з минулого, а від чогось відмовлятися. Думати, зіставляти, діяти; людина, збагачена досвідом, завжди впевненіше рухається вперед.

- З Хмельниччини ще один слухач, - озвався ведучий. – Земляк ваш, - додав з усмішкою. - Будь ласка, ви в ефірі.

Чулося потріскування в навушниках, нарешті, голос якогось незнайомого чоловіка на іншому кінці зв»язку перепитував

- Пані Юліє, за цей час, що живете в Колонщині, напевно, встигли прирости душею до цього села; недаремно так тепло про нього говорите… - почувся голос в студії.

- Не тільки душею… Адже минуло понад два десятиліття, відколи я приїхала в Колонщину, - село, що стало мені не менш рідним, ніж Поляхова. Тут я вже пустила корінчики, народивши двох дітей. Це вже і моє, а ще більше - їхнє село. Їм тут жити, і все, що роблю я нині, – для того, аби вони бачили його кращим за довколишні села, а може, й найкращим. Щоб змінювати обличчя села й світогляд людей, підносити їхню духовність. Духовність насамперед. Для цього щойно збудували церкву, вкрили її куполами. Зовсім недавно це була моя мрія, тепер вона стала реальністю.

Чому я так прагнула якомога швидше її здійснити?

Бо коли людина дружить з душею, вірить у Бога, - вона має надійне підґрунтя під ногами. Таку людину не схитнути, такій людині важче схибити. Такій легше жити.

 

Олександр Кавуненко,
Київська область
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика