ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГРУЗИНСЬКИЙ ЩОДЕННИК. ФІНАЛ

Ця історія у «Грузинському щоденнику» з’явилася вже після приїзду в Україну через цікавий збіг обставин.

Почалась вона з відвідання поселення біженців у Тбілісі. У столиці Грузії та в її околицях нині повно біженців з грузинських сіл Південної Осетії та буферної зони, зайнятої російськими військами. Хтось живе в наметових містечках, деяким пощастило – їх поселили в гуртожитки, потіснивши сухумських біженців, які живуть у Тбілісі вже 15 років, але досі називаються біженцями. Ось кореспондент побував в одному з таких гуртожитків, що розташований біля бані на плато Міцубідзе.

Кожен поспішав розказати свою трагічну історію. Проблема лише в тому, що російської ніхто не знав, порозумітися допомогла місцева вчителька. Короткими реченнями вона перекладала довгі емоційні розповіді біженців. Ми записали кількох людей на відео. Найцікавіше з розповідей людей – це твердження, що масований артилерійський обстріл їхніх сіл з боку південноосетинських сіл почався за два дні до удару грузинської армії по Цхінвалі.

Серед інших біженців був один сільський чоловік. Він розповідав, як потрапив у полон. Через поганий переклад історія була досить куца, однак зрозуміла. Він ховався у підвалі будинку, коли село зайняла російська армія, його виволокли на світ чеченці із загону Ямадаєва, що воювали на боці росіян. Добряче побили, добре, що вбили – взяли у полон. Подіти полонених було нікуди, кілька днів військові їх просто тягали за собою. «Награвшись» з полоненими, бойовики втратили до них інтерес, і наш «герой», вибравши хвилинку, коли за ним ніхто не стежить, тихенько втік.

Історія сільського чоловіка не така вже й особлива, у інших біженців були не менші поневіряння. Однак вона зацікавила, коли випадково в Інтернеті знайшлися ілюстрації до розповіді нашого грузина. Проглядаючи світлини російського журналіста Аркадія Бабченка з альманаху «Искусство войны», журналісти побачили знайоме обличчя.

На одній з них кавказький полонений лежить на землі зі зв’язаними руками, солдат приставив до його голови автомат.

Інша фотка гуманніша – полонених поять водичкою, і вони з розв’язаними руками. Однак можна звернути увагу, що у нашого героя перебитий ніс, а у його сусіда – жахлива гематома на лобі. Також наш знайомий чоловік босий. У Тбілісі він, до речі, згадував цю деталь – його черевики чомусь сподобались одному ополченцю-козаку.

Знаходжу розповідь про нашого дядька в публікації журналіста Аркадія Бабченка в «Новій газеті»:

«Двоих пленных резервистов чеченцы кладут лицом вниз и связывают руки. Подхожу.

– Ребята, что с ними делать будете?

– В КамАЗ грузить будэм! Груз-200 делать будэм!

Черт… Только этого не хватало. Иду к Ямадаеву.

– Сулим, прошу тебя, не режь их…

– Ты что, с ума сошел? Кто их резать собирается? – видно, что он ошарашен моей просьбой.

Возвращаюсь к пленным. Те смотрят, как затравленные собаки:

– Что, умирать будем?

– Нет.

– Что, поживем еще?

– Да. Поживете.

Пленные – обычные крестьяне. Одного взяли около убитого корректировщика – вроде как охранник, но вояка из него никакой, сразу видно. Второй вообще шел вдрабадан пьяный по селу с гранатой и орал, что Саакашвили дурак. От холода пленных колотит. Им приносят спальники и укрывают ими на ночь. Притом, что спальников не хватает самим. Дают еду, сигареты, воду. Ночь они проводят развязанными и укутанными. Никто их ни разу не ударил».

Кореспонденти тепер можуть передати Бабченку, що принаймні один полонений, за якого він так хвилювався, живий та здоровий і перебуває у Тбілісі. Який все-таки світ тісний!

Спілкуючись з кореспондентом, дядько був у тому ж одязі, що і в полоні

До речі, ходить дядько у Тбілісі в тій самій полосатій футболці, в якій потрапив у полон. Щоправда, уже не босий. На його ногах домашні капці – надибав у гуманітарці.

Спецназ проти біженців

Із речами у біженців з Цхінвальського району, що живуть в гуртожитку на плато Міцубідзе, погано. А ось продуктів багато – мерія постачає регулярно.

Житлові умови бажають кращого. Біженці, серед яких і наш дядько, живуть в жахливих умовах по 15 осіб в одній кімнатці – їхній гуртожиток стоїть по перший поверх у воді, через термічне джерело, що б’є з-під землі неподалік.

Повернутися у свої села після закінчення бойових дій біженці не можуть – їхні будинки спалені. Розселяти їх з комфортом влада теж не поспішає, адже на верхах шкурно зацікавлені, щоб біженці повернулися додому. А щоб люди погодилися повернутися у спалені хати, їхнє життя у Тбілісі мусить бути не набагато кращим.

На проблеми біженців у Грузії давно звикли закривати очі – їх занадто багато, щоб допомогти. Тобто так, як цього заслуговують люди, які залишилися без домівки через те, що влада не змогла захистити їхні села.

Тбіліські грузини попри таку національну рису, як гостинність, забувають ці свої чесноти, коли мова йде про біженців.

Наприклад, дідусь Іраклій, який працює у лазні на плато Міцубідзе, розповів нам, як на початку 1990 років його будинок біля Сухумі спалили, а його самого взяли в полон. За кілька місяців він утік і добрався до Тбілісі, звісно, без копійки грошей. «Як зараз пам’ятаю гірку образу, коли попросив в одного чоловіка, жителя Тбілісі, цигарку. А він мені відповів: «Свої треба мати», – скаржиться дідусь.

Лише останніми роками грузинська влада взялася вирішувати квартирне питання сухумських біженців.

А раніше… Пам’ятаю 2000-й рік, коли біженці жили на залізничному вокзалі Тбілісі, розбивши його на кліточки з картону та ящиків, та в ботанічному саду – у саморобних халупах. На дрова потихеньку рубали дерева з ботанічної колекції.

Тепер ботанічний сад та вокзал функціонують нормально.

Також у 2000-му біженці заселяли старі радянські готелі. Багатоповерхова «Іверія» в центрі Тбілісі на вулиці Руставелі кишіла «абхазцями», як мурашник. Люди там так тіснилися, що для речей місця не вистачало – їх вивішували на балконах. «Іверія» з усіх сторін була обвішана каструлями, тазиками, ковдрами, колисками та мішечками з продуктами і виглядала, як одна суцільна купа мотлоху.

Нині «Іверія» – це дзеркальний колос, частково покритий будівельними лісами, скоро це буде п’ятизірковий готель.

Дивуєшся, як грузинській владі вдалося за короткий період забезпечити житлом десятки тисяч людей, які десятиліттями жили в умовах циганського табору. Однак питання розселення не завжди вирішувалося полюбовно.

Наприклад, «Іверію» біженці звільняти відмовлялися. Хоч і в тісноті, люди жили в центрі Тбілісі, а за тих кілька тисяч доларів компенсації, що їм надавав уряд, вони могли купити квартирку лише у чорта на рогах.

Влада вирішила проблему радикально – у готель ввірвався спецназ і розігнав всіх незадоволених. З моральної точки зору це жахливо – влада використала силу проти людей, будинки яких не змогла захистити.

Цей окремий приклад – чудова ілюстрація політики президента Михайла Саакашвілі. Його стиль – швидке радикальне вирішення проблем, незважаючи на втрати. Військовий удар по Цхінвалі теж відповідає цьому стилю. Коли російська бронетехніка перейшла грузинський кордон, Михайло Саакашвілі вирішив їх зупинити біля Цхінвалі, а не чекати, поки вони посунуть кордон Південної Осетії до Горі.

Журналістка, яка живе в країні, де влада не може побудувати міст через Дніпро в Києві, бо це суперечить інтересам трьох власників дач, не може сприйняти ні спецназ проти біженців, ні вогонь по Цхінвалі, однак багато реформ, проведених Саакашвілі в такому ж радикальному стилі, викликали справжнє захоплення, яке межувало з шоком. «Такого не може бути», – казала я собі. Але це в Україні не може бути, а в Грузії це факт. І тут треба віддати належне таланту Михайла Саакашвілі як правителя.

Усі українці пам’ятають, м’яко кажучи, не дуже вдалу ідею Віктора Андрійовича скасувати ДАІ. Але це була не його власна фантазія, ідею він позичив у кума Саакашвілі. Грузинський президент теж скасував ДАІ, і це була одна із найвдаліших реформ за час його правління.

Замість ДАІ на дорогах Грузії нині чатує патрульна служба. Причому змінилася не лише назва, а в першу чергу методи роботи. Грузинські патрульні хабарів не беруть!

Ось, наприклад, їдемо в Ахмету. На узбіччі патрульна служба виписує штраф за перевищення швидкості… начальнику поліції району. Ви десь таке бачили в Україні? Таксист розповідає, що депутатів теж штрафують, і міністри попадаються, потім ці факти довго смакує преса. Зате простих водіїв без приводу не зупиняють. Таксисти також хвалилися, що варто несправному автомобілю зупинитись на узбіччі дороги, як через кілька хвилин поряд пригальмує патрульна служба і допоможе.

Допомогу молодих ввічливих хлопців з патруля відчув на собі і наші журналісти. Коли я намагалася зловити машину до Тбілісі в доволі небезпечному місті на трасі, навпроти озброєного до зубів осетинського села, біля мене пригальмувала поліція і допомогла зупинити автобус.

Зрадівши хотіла віддячити хлопцям пляшкою горілки, яка завалялася у мене в рюкзаку (набрала на подарунки в Україні), та ті відмовилися. «Ви що! Ми подарунків не беремо», – сказали мені патрульні.

Отож те, на чому зганьбився Ющенко, з успіхом вдалося Саакашвілі.

Причому рецепт успіху простий – були звільнені всі до одного старі кадри в ДАІ та поліції загалом. У країні після цього тиждень ходили чутки, що розпочнеться повстання, але все пройшло тихо-мирно. У патрулі набрали новачків і перші місяці регулярно провокували на хабар. Хто спокусився – геть з органів у камеру слідчого ізолятору та в тюрму.

Тепер корупції у ДАІ та поліції в Грузії майже немає. Та й загалом рівень корупції в органах влади в Грузії нині набагато нижчий, ніж в Україні. Отож державний бюджет не «дерибаниться» по кишенях, а справді йде на розбудову країни.

Кореспонденти були просто вражені, яка кількість позитивних змін відбулася в Грузії за 8 років. Якщо у 2000-му році закопчений буржуйками Тбілісі був схожий на печеру з такими ж печерними проблемами – де взяти вогонь, де взяти воду, де взяти світло, то тепер Тбілісі виглядає як яскраве європейське місто. На вулицях міста, де 8 років тому діти гріли руки біля підпалених покришок, а жінки черпали дощову воду з тріснутих чаш старовинних фонтанів, тепер газони, квіти, декоративні лавочки, бризки води з бронзових скульптур фонтанчиків.

Влада так багато зробила і так старалася, щоб Тбілісі виглядало по-європейському, що подекуди навіть перегнула палицю. Наприклад, коли страшні обдерті хрущовки в місті одягли в яскравий пластик, то вирішили прикрасити балкони квітами на європейський манер. Однак в Грузії не той клімат, щоб виростити зелень на балконах, тому повісили декоративні букети. Під сонцем пластик вигорів, і тепер на балконах причепурених будинків коливаються жахливі бліді віники…

Грузія набрала такі оберти на шляху реформ, що їх не зупинила навіть війна.

У Горі, де вчора ще були перестрілки, сьогодні вже розконсервовані будівельні майданчики. Виходить так, що з одної сторони вулиці ремонтують те, що постраждало від бомбардувань, а з другої продовжують будівництво об’єкту, що розпочали до війни. Головна траса Тбілісі-Батумі, що з’єднує Схід та Захід Грузії, також активно будується. Ще позавчора тут їздили російські танки, вчора стояв російський блокпост, а сьогодні вже розвертаються бульдозери та асфальтоукладальні машини. Як мурашки працюють робітники, хоча до найближчого осетинського села, де може ховатися снайпер, не більше півтора кілометра.

Для українського журналіста це просто загадка – у Грузії кілька гарячих точок, а вона розвивається динамічніше, ніж Україна. А отже, у Грузії велике майбутнє, незважаючи на агресивну політику сусіда. Однак це майбутнє без Абхазії та Південної Осетії – Росія не віддасть свої форпости з південного боку Кавказького хребта. І тим гірше для «незалежних» республік.

У той час, коли вся Грузія на підйомі, осетинські села – злидні-злиднями. Вони виглядають депресивніше, ніж спалені грузинські. І це незважаючи на те, що Російська Федерація інвестує гроші у економіку форпостів. Однак в незалежних республіках, на відміну від Грузії, корупція та бандитизм, і ці гроші потрапляють не до людей, а до цхінвальських та сухумських правителів. Зрештою, РФ це влаштовує, для Кремля головне – прихильність владних еліт, а прості люди – це лише м’ясо. М’ясо для провокації заради якихось геостратегічних задач.

 

Тетяна ЧОРНОВІЛ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика