ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НОВЕЛИ ПРО ГОЛОДОВКУ

Свого часу відомий український письменник Олесь Воля зібрав свідчення жертв голодомору 1932-1933 років, одним із перших в Україні явив трагедію мільйонів через долі окремих людей, з документальною достовірністю описав жахіття, які спіткали безневинних, назвав тих, хто спричинив голодомор. Значний резонанс у суспільстві викликала його унікальна за обсягом і згустком скорботи книга «Мор». Нині пропонуємо увазі читачів дві невигадані історії з робочого столу письменника.

ВУЗЛИК ДЛЯ МАТЕРІ

Гончариха прокинулася, коли надворі давно розвиднілось: снилася їй із півночі хлібина. Ніби до рота шматок підносить, а перед сами ротом її не стає. І ріски не покуштувала. Гончариха спустилася з лежанки на долівку – на ноги стала, а їх наче хто повставляв... Слабість така... Ледве до столу доп’ялася. На мисочці маторжаник засохлий лежав. Як кістка твердий, і не вгризеш. З очей сльози чогось – кап-кап-кап...Господи, коли ця напасть минеться. Чоловіка поховала ще восени, зима забрала і синочків-близнят, трьохліток. Марка та Іванка. Тільки Поля – билина, і лишалася. Засвіта, сердешне, встало і в Кременчук подалось. Може, кохту продасть, та чогось їстівного купить.

Гончариха вийшла на вулицю.

Сходило, як при нарожденні світу, червоне і вогненно-тривожне сонце.

Важке густе проміння градом сипонуло на безхресті церковні куполи, густі листаті дерева, сірі, напівбездиханні хати, полилося золотими річками на чорний і якийсь дикий степ. Поволі Гончариха минула хати і йшла тепер через хлібне поле. Стежкою. Котились одна за одною зелені хвилі, весело цвіріньчали коники. Сокирки край поля синіли. Та ось налетів нахабний давкий вітер, і Гончариха боляче хряснулася на землю, аж памороки їй забило. Вже не сила була звестися, і вона тепер ніби навіки прощалася з землею. Несподівано почула лайливий густий бас Андрія Хехеля:

– Гей, Рудий! Соб-цабе, Мурий!

Аж мороз Гончариху поза шкірою пройняв. Як цього Хехелю й земля держить. Сина його за те, що побився із заїжджим міліцейським начальником (молодицю не поділили) кудись у в’язницю запроторили, то Хехеля взагалі зробився як звір лютий. Це він, коли бригадирував, ледве до смерті не забив Миколу Сердюка, що той у колгоспному садку з голоду зелених яблук нарвав. Накінчився Хехеля на Миколу і б’є-примовляє: «Знатимеш, злидень, як без спросу красти! Ухехелю, коли ще спіймаю...»

А вже як охолов трохи, сина свого в думці жалів: «Його по голівці не гладять, і я вас, гадів, милувати не буду...»

Зараз Хехеля трупи по селах підводою збирає, на кладовище звозить. Хай би мертвих закопував, а то й живими не гребує. Бува, хтось проситься охлялим голосом: «Я ще живий...Їсточки...» А Хехеля йому: «Все одно здохнеш. А мені норму тре виполнять. Я пальці смоктати не збираюсь...»

Гончариха поворухнула головою, і так у ній стрельнуло болем і забуттям, що тисяча сонць перед очима закружляло. Ні, то не сонця – то щойно вийняті з печі хлібини золоті. Вона жадібно простягла свої кощаві руки, щоб узяти бодай скибку-скибочку. Щось ухопила – колосок колючий і шорсткий уп’явся в охлялу знесилену руку вустюками, немов пазурями...

Через степ, стежкою, їхав на волах Андрій Хехеля.

Поля поспішала додому. Та рада така. З ніжки на ніжку стрибає, мов пташка. Бо не з пустими руками повертається: кохточку мамину продала і аж п”ять стаканів борошенця купила. Тепер вона маму порятує. Тепер вони запанують з мамою... Поля звернула на стежку, що змійкою тяглася вздовж поля. Житнім духом її теплим обдало. Над головою яскраво зблиснуло, загримкотіло. Сонце у прірві чорній хмаровій сховалось. Прошелестіли хижо холодні небесні краплі. Поля боязко сховала за пазуху – щоб не намочити – борошенце й побігла чимдуж далі. Лячно їй ставало. А раптом хтось її вислідить і борошенце забере. Хоч Поля й проситиметься, пояснюватиме, що в неї мама з голоду помирають, що хай краще в неї сандалики заберуть, хай і платтячко з неї знімуть, а тільки вузлика не чіпають...

Полі згадався вчитель їхній, Ярема Петрович. Їздив він у Кременчук по книжки для учнів і вже до Омельника добрався, коли йому попутник трапився. Гомоніли вони, гомоніли мирно, поки попутник потайки влучив момент і каменюкою по голові вдарив Ярему Петровича. Бандит думав, що в Яреми Петровича грошей повні кишені, а він до копійки розтратився на книжки...

Лячно. Страх лячно.

Поля щодуху помчала вперед, поки врешті не вибігла зі страшного й темного, як ніч, поля на повітряний простір край села, де було кладовище. Раніше, ще до голоду, Поля любила бувати на кладовищі, бо коли ховали кого з людей, і їй перепадало щось добреньке, а коли там і татка її закопали, і братиків, боятися почала кладовища. Полі почало зараз ввижатися, що братики за нею женуться. Й до себе кличуть під землю жити. Там, кажуть, добре. Але хіба може бути добре в землі сирій і холодній, коли й сонечка любого ніколи не побачиш і голосу мами рідної ніколи не почуєш...

Біжить Поля не оглядаючись, хати одна за одною минає. Ось і їхня хата. Ще татко вкривали. З дороги Поля майнула до причілкового вікна: вона знала, що мама її, коли сиділи в хаті, були зачинені на засув: боялись Андрія Хехелі...

– Мамо! Мамусьонько! – стукала дрібно у вікно Поля і показувала щасливо на теплий від її тіла вузлик. Не терпиться Полі, щоб мама скоріш виглянули з-за печі, відчинили двері, та оладків тоді напечуть. Оладків смачнющих.

Мама не озивалися.

– Мамочко. Не бійтеся... Це я! – гукала Поля.

Не озивались мама.

Поля кинулася до дверей. Вони були чомусь зачинені. Переступила поріг сінешний – хатні двері навстіж розчинені й у хаті нікого. Серце в Полі ледь з грудей не вирветься. Поля в хатину – і там мами не було. Хата тепер здавалася за крижану пустку, і Поля вискочила надвір:

– Мамо!!!

Кричала в садку, кричала за сарайчиком, кричала на грядках.

Ніхто не озивався.

Нарешті Полю побачила сусідка баба Поти-Тоти. Добра вона, лагідна. Хмиз у своєму садку заготовляє ще з літа на зиму й усе примовляє: «Поти тепло – тоти й добро». Через те її й називають усі: баба Поти-Тоти. Покликала баба Поти-Тоти Полю до себе, дала їй пучку насіння соняшникового й казала, заспокійливо погладжуючи голівку дитячу своєю кістлявою рукою:

– Прийде твоя мама, Полю. Ходімо, дитино, до мене, та переждеш...

А Поля голосить ще дужче:

– Де моя мамочка?!

Баба Тоти-Поти побачила, що Полю не вмовиш:

– Мама моя, онучко, он туди пішла – стежкою телятниківською. Де жита...

Поля притисла вузлика до грудей, кинулася туди, де росла чорна висока житня стіна. Кілька разів вона падала на слизьку землю, але вузлика з рук не випустила. «Куди ж ви, мамо, пішли по отакому?» – голосила Поля, і від цього голосіння їй ще жалкіше ставало і за маму, і за себе, що так боляче пекли їй ранки на колінах.

А в цей часа Хехеля сердито скинув її маму з воза, хвацько, діловито вхопив за руки й поволік до ями. Хотів було вкинути туди, та зупинився: він засипав яму лише тоді, коли було щість трупів. З Гончарихою зараз лише чотири. «Двох не хвата...Тре ще їхати. Робота ця гадська...» – досадливо висякався Хехеля і сів перекусити салом з хлібом на свіжий глиняний горбик.

Невдовзі скочив на воза й шалено погнав волів на Телятники:

– Цабе, Мурий! Соб, Рудий!

Поля знайшла маму, коли вже надворі темніло. Лежали мама на землі жовті-жовті, як свічечка вощана, з очима напіврозкритими. Поля припала вухом до маминих грудей: теплі вони ще, тепленькі, і серце у мами стукає тихо. «Вставайте, мамо! Вставайте, мамочко! Борошенце ось у мене – оладочків напечем...»

Лежать мама.

Не встають.

Не чують Полі.

Нерухомі. Німі. Поля згадала про насіння, яке їй дала баба Поти-Тоти. Вкинула його силком спочатку мамі в рота, сама проковтнула кілька насінин. Олійчаний присмак нагадав Полі про час, коли ще татко були живі і приносили цукру з Ганнівки. Вони поверх хліба, змащеного олією, грудку клали й ласували. Біля маминого тепла Полі затишно зробилося і вже не так страшно. Вона й ночувати вирішила коло матері. Але ось мама ворухнула рукою. Й це дуже налякало Полю: а раптом дядько Хехеля приїде... Вона про нього якось і забула , а оце лиш згадала. «Мамусенько, вставайте!» – Лежать мама, не поворухнуться. Що його робити? Господеньку, що робити? Ні, Поля не буде більше сидіти отут. Поля стрімголов помчала через поле і вже зовсім не відчувала страху. Мамочку, мамусеньку рідну рятувати треба. Сльози затуляли дорогу. Поля бігла навманя і не зчулася, як опинилася коло своєї хати. Але ж ні татка в ній, ні братиків, ні мами. Нікого... Поля кинулась до найближчої хати. Стукала кулачками у віцкна. Та Сердюки повтікали в якесь місто ще з осені, коли їхній дід Кирило від недоїдання помер. Поля до хати тітки Параски Грицьківни побігла. Але й тітка не відчинила: до смерті її буксири перелякали. Це ті, що хліб і одяг, і худобу геть чисто позабирали. Не відчиняла Грицьківна. Хай хату їй палили б – не відчиняла. Тепер єдина в Полі надія – бабуся Поти-Тоти. Як вона про неї одразу не подумала.

Баба Поти-Тоти й справді відчинила Полі. Тремтячими руками запалила гасового каганчика й розпитувала про Полине лихо: не прибилося б дитя отак серед ночі спроста...

«Там... там, – плакала Поля, показуючи рукою убік кладовища, – моя мама лежать...»

Баба Поти-Тоти одразу здогадалася, куди показувала Поля. Вона скрушно хитала головою, потім повернулася обличчям до Христа-спасителя, що страдницьки дивився на неї з-під тернового вінка: «Відмучилася, бідолаха. Царство їй небесне...»

– Мама живі, бабусю! – пояснювала Поля. – В мами серце ще гупає, і рукою вони ворушили, і теплі.

«А чого ж вона тоді там... на кладовищі?» – хотіла спитати баба Поти-Тоти, але подумала про Хехелю й про все здогадалась...

Загасила каганець і, накульгуючи, поклигали на кладовище. Ноги в неї не годяться, а тут хвилювання таке. Спирається баба Поти-Тоти на ціпок і йде таки, з останніх сил натужачись. А Поля голосить не своїм голосом: «Ходімте,бабусю! Скоріше ходімте!» Розхвилювалася баба Поти-Тоти, трясе її, аж обличчя ходором ходить. Скоро, мабуть, Хе-хе-ля і її на кладовище відвезе... Та й не викупають тіло її по християнському звичаю. Та й не переодягнуть у чисте й святкове, та й над могилою жодна душечка не поплаче, та й не заспіває півча пісень божественних...

Підупала баба Поти-Тоти духом, а потім раптом їй соромливо перед собою стало. «Тут людину рятувати треба, а я...» – випросталась вона у спині і за Полею йшла і йшла далі.

Кладовище.

Тихо.

Моторошно.

Хрести на могилах.

А більшість могил свіжі, без хрестів.

– Мама моя отам лежать... – пояснила Поля. – За тополькою.

Підбігла Поля першою до тополі – а ями вже нема. Горб лише чорніє... «Мамо! Мамочко-оооо!» – розгрібала дитина рученятами могилу, ніби маму хотіла викопати з-під землі.

Глибоко вже твоя мама, Полю. Звідтіля не вернеш... – заридала баба Поти-Тоти за Гончарихою, як за рідною.

Дві постаті – стара баба й зовсім ще дитина – припали до рудого німого горба, і, хоч як вони не ридали, світові було ніби байдуже до всього, що коїлось на цій нерозумній сатанинській землі. Небо було спокійне, величне і божественне, в зернах-зорях золотих. І місяць красувався, як золота хлібина посеред печі темної. І тихо було і праведно на небесах. Так тихо і праведно лиш немовля у колисці спить.

Несподівано тишу розірвало Хехелеве підгейкування:

– Цабе, Рудий! Куди преш, Мурий! До воловні гей. Вставати завтра рано...

Сьогодні він два трудодні заробив, бо ж мотався весь день як проклятий, а норму таки виконав – шість душ закопав...

 

ДІДОК

 

Нажахані були люди.

По селу ходили якісь невідомі в дранті жебрацькому, знаходили на краю села якусь хатку, збирали там наляканих колгоспом і конфіскацією віруючих бабусь, нашіптуючи їм про страхіття різні, несусвітенні... Про кінець світу і Суд страшний, про відмову Господа від рабів своїх і про те, що сатана на землю спустився. Він оце ходить по світу з книгою пекельною, відмічає живущих у книзі тій. Він буде морити голодом великим, пошле на тортури пекельні, а хто не витримає, довічно в смолі вогненній кипітиме...

А по хатах активісти ходили. Той, що письменний був, зошита засмальцьованого розгорнув, слинив діловито огризок олівця: «Продаєця двір Пархоменка Івана з усім, що у ньому є. Ціна 10 карбованців. Хто більше?» Один активіст (про це вже було домовлено) казав: «П’ятнадцять» – «Хто більше? Ніхто... Тепер, чуєш Іванихо! – забирайся геть...» А в Іванихи на лаві було п’ять паляниць, щоб у піч посадити, і на печі шестеро дітей; сьоме – біля полика в колисці.

Поскидали на землю ті паляниці активісти, брудними чобітьми хліб потоптали, дітей у грязюку надвір вигнали, піч загасили водою.

Але награбоване скоро з”їлось, посіяне – не вродило, і голод зробили в селі, трупним духом запахло. Лиха іскра поле спалить і сама загине...

А як же Микола Пуд? Пас корів.У череді за зиму з тридцяти п’яти корівок залишилось двадцять. З дому Микола нічого не брав, крім сірників, ножа, дрібки солі та казанка. Виганяв водою з нірок ховрахів, забирав із гнізд пташині яйця, рвав лободу, кропиву, щавель, конюшину. Все те варив і їв, ще й додому приносив.

А вдома? Вдома поопухали двоє менших братів і мама (брат Петро тієї весни помер). Мама схожа була на скляну банку з джерельною чистою водою. Невже і мама помре?..

І вполював Микола Пуд у полі двох їжаків. Колючки пообпалював, кинув у казанок, і казанок на вогонь поставив. Після зими їжаки вже від’їлись, із них витоплювалося рідке, як олія, сало. Микола досі знав, що ним змащують обпечену та обморожену шкіру. Він те сало злив у пляшку, налив у склянку і приніс увечері мамі: «Нате, випийте...». Мама випила і знову лягла на голу лаву.Син ранком прокинувся – мама вже не лежить, а стоїть біля лави. Схожа на кістяк мерця. Чужою шкірою ніби була обтягнута, не своєю. Шкіра порожніми торбинками звисала. Мама не бачила саму себе, вона лише відчувала, що з нею щось сталося. Розгублено дивилась на долівку. На долівці блищала в ранковім промінні калюжка. Мама спитала: «А що то ти вчора ти дав мені впити, Колю?» – «Їжаковий жир». Микола подав їй пляшку, жир не загус, бо тепло було в хаті. Мама притьмом кинулася до полу, де покотом лежали діти ледве живі. Напоїла матуся кожне дитя своє їжаковим жиром, на диво сподіваючись...

Микола погнав у поле череду.

Піднімалося сонце велике й веселе. Висли у небі, немов каганці, залишені, здається, з самої ночі, жайворонки. Чисте небо було і голубе, а під Миколиними ногами – труп. Микола довго стояв остовпіло, і вже йому було й небо не небо, і жайвір, як вуглина, немов почорнів. Згодом, коли Микола від трупа втік подалі, згадав про те, навіщо ж він у полі ходить і що шукає. На їжака б оце натрапити... Ось упіймає та обшмалить – може, пособить, що і братик видужає. Може, сестра оговтається. Рано їм ще умирати.

В той день Господь послав Миколі аж чотирьох їжачків. Ще й вилив нору одну з ховрахом. І побачив Микола увечері все те, що й уранці бачив: під полом – болото, а на полу – попід стіною – три кістяки ворушаться в шкірах як не своїх. Очі запалі, благають, рятуй, Миколо. Микола їм одразу жиру їжакового. Лікуйтеся, братики! Зцілюйся, сестричко! Щоб сонце бачити рідне, щоб хліба наїстися досхочу...

На третій день найменший брат, диви, ожив. Ще й хоробрився: «Були б кістки цілі, а м’ясо наросте!» І Чим же Микола Пуд не Миколою Чудотворцем був... І побачив цей «Чудотворець Микола» себе у малесеньке дзерекальце, що глиною в стіну було вмазане – обличчя широке, запалі вилиці, як у тюремщика, і глибочезна зморшка на лобі. Тільки не поперечна, а вертикальна – вона і зараз є. Засміявся сам до себе Микола Пуд: дідок та й годі! Так його згодом і хлопці придражнили. А Микола й не ображався, бо ж вірив немов, і справді дідок, і ніколи вже не стане молодим.

Миколі Пудові вже сімнадцять було – щаслива юнацька пора. А він мовби перегорів, як ото на пересохлій ниві: уже й дощі пішли, а ніщо не зеленіє. Пух з Миколиного обличчя чогось не сходив і кличка «дідок» приросла до нього на все життя. Дідок! Ех, дідок...

 

Олесь ВОЛЯ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика