ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«МОЄ ЖИТТЯ – ПІД ЗНАКОМ БЕРДНИКА»

У кожної людини є своя половинка, однак знайти її не так просто: не всім доля дарує зустріч «саме з тим». Валентина Бердник називає себе щасливою жінкою. Вона зустріла у своєму житті не лише коханого чоловіка, а людину, з якою мала глибоку духовну спорідненість. Каже, що легко присвятила себе тим ідеям, заради яких жив її чоловік Олесь Бердник.

Валентина Сергіївна живе нині у мальовничому селі Гребені на Київщині, доглядає город, малює картини і виготовляє народні ляльки. По смерті чоловіка у 2003-му році продовжує його справу: підтримує зв’язки з членами Української Духовної Республіки, опікується перевиданням творів Олеся Бердника, готує до друку щоденники, написані ним під час ув’язнення у радянських таборах, популяризує його творчість серед школярів і студентів, пише книгу спогадів. І доглядає могилу свого чоловіка, якого, за його заповітом, поховали у рідному дворі.

Я приїхала до Гребенів якраз у День Незалежності. Валентина Сергіївна сиділа на призьбі своєї маленької хатинки, лущила квасолю і, за її словами, «давала лад думкам». Пані Валентину у селі шанують. Майже одночасно зі мною до її двору навідалися гості з Росії: «У вашій державі сьогодні велике свято, хочемо вас привітати». А ще тут постійно збираються художники і скульптори, які влаштовують пленери просто на її подвір’ї.

«НЕ ЗАВ’ЯЗАВ Я ЇЙ СВІТ, А РОЗВ’ЯЗАВ...»

– Валентино Сергіївно, про історію вашого знайомства переповідають легенди. А ви пам’ятаєте першу зустріч зі своїм майбутнім чоловіком?

– Усе, що пов’язане з Олесем Павловичем, забути неможливо... Той, хто мав ще живу душу, побачивши цього чоловіка бодай один раз, не міг заспокоїтись. Це була не людина – дивовижна рухома субстанція, до якої хочеться доторкнутися всім єством. Я не зустрічала людей, які, знаючи Олеся Павловича, не любили його. Навіть ті, що переслідували чоловіка, читали твори Бердника і завдяки їм ставали патріотами України. Вони самі зараз про це розповідають.

У студентські роки я багато спілкувалася з людьми творчих професій, студентами театрального інституту, консерваторії. Ми читали книги, обмінювалися думками. Так я познайомилася з жінкою, яка ділилася зі мною книгами, що в ті часи було важко дістати. Був серед них і «Зоряний корсар» Олеся Бердника. А потім ця жінка запросила мене в гості, і виявилося, що вона Людмила Федосіївна – перша дружина Олеся Павловича. Він якраз теж був у неї в гостях. Вони розлучилися, але Олесь залишив у її домі свою бібліотеку. Там, біля книг, ми й побачились уперше. Я не знала, хто це, але відчула – особистість незвичайна. А коли він пішов, я запитала, хто це був. І Людмила Федосіївна сказала: це батько Мирослави, нашої доньки. Це – Олесь Бердник. «Я познайомилася з дівчиною, яка цікавиться глибокими книгами. Вона була б тобі хорошою подругою», – сказала йому Людмила. «Та в мене дівчат різних не бракує», – відповів він. «Але такої немає», – наполягла пані Людмила. Можливо, потім і пожалкувала, що стала нашою свахою (Сміється).

І від того дня знайомства, 19 лютого 1972, моє життя іде під знаком Бердника.

– Можна сказати, що ви жили очікуванням тієї єдиної зустрічі?

– Я скажу так: у моєму житті було троє чоловіків – батько, який дав мені життя, моє неймовірне юнацьке захоплення – Іван Миколайчук, який подарував мені крила, і Олесь Бердник, який вказав, куди мені на цих крилах летіти.

– Олесь Павлович набагато старший за вас. Як батьки сприйняли цей факт?

– Батьки одного віку з Олесем, і для них це справді був шок. Зараз до таких речей ставляться спокійно, а в той час, особливо для сільських людей, подібний зв’язок вважався ледве не гріхом. Бо, як це так здорова, гарна дівчина виходить заміж за набагато старшого чоловіка? Але коли ми приїхали до моїх батьків і сіли за стіл, а вони в мене були людьми хлібосольними, не залежно від того, що у них на душі, батько сказав: «Олесю Павловичу, я бачу, що ви зав’язали світ нашій Валі». На що мій майбутній чоловік тільки посміхнувся: «Не зав’язав, а розв’язав». Батько казав мені, що після цих слів для нього раптом усе стало зрозуміло, на якій хвилі ми спілкуємось, які в нас стосунки. Вони прийняли і дуже любили Олеся Павловича, Громовицю (імена дітей Олеся Бердника пов’язані з його творами: Громовиця – героїня «Зоряного корсару», Радан – «Вогнесміху»), нашу доньку, допомагали виховувати. Особливо, коли Олеся Павловича ув’язнили.

«БУЛЬДОЗЕР ПІД’ЇХАВ ПІД ХАТУ, Я ЗАЧИНИЛАСЯ З ДИТИНОЮ І КАЖУ: РУЙНУЙТЕ»

– Як ви потрапили до Гребенів? Чому вирішили тут поселитися?

– 1973 року Олеся виключили зі Спілки письменників, а у нас – ні кола ні двора. І мене звільняють з роботи. Що далі? Дитина маленька на руках. А перед цим у Козині, на території дачі одного журналіста, Олесь Павлович збудував собі «хатинку бджоляра» – там ми літували, Олесь творив, а взимку наймали квартиру. Але коли почалися гоніння, до того чоловіка прийшли і сказали: або викупіть у Бердника цю хатинку, або знищіть. А до господарів квартир з’являлися з претензіями: у вас зайва квартира? То ми її заберемо. Тож ми вирішили забрати цю «халабуду» і поставити її десь. Але де? За Бердником скрізь ходили «хвости». Тоді я взялася за цю справу. І коли потрапила до Гребенів, вийшла на Дніпрові кручі, відчула: тут наше місце. Хоч як дивно, та дозвіл на три сотки під забудову отримала досить легко. Але тільки привезли сюди «хату бджоляра», як почалося... Вирахували, що це не якась «нещасна Валя з дитиною», а дружина Бердника. І бульдозер приїздив, і «чорний ворон», і з сільської ради чатували. З району привезли постанову: за 24 години розвалити хатину. Добре, кажу, руйнуйте, але я буду в цей час у хаті з дитиною. Вони не знали, що зі мною робити, і залишили нас у спокої.

Але ми розуміли: незабаром зима, якщо ми звідси поїдемо, нашу хату підпалять і все. Залишилися в ній зимувати. Обклали скловатою, посередині плиту звели і сидимо. Олесь Павлович романи пише, я маленьку Громовицю бавлю. А у березні його заарештували, я залишилася сама в цій халабуді. Приїхали батьки, допомогли її обкласти. Тож коли Олесь через п’ять років повернувся з табору, тут уже стояла цегляна хата. Він сідав і писав романи. А згодом проголосив Українську Духовну Республіку.

А коли недоброзичливці почали нападати, в нього не витримало серце. У чоловіка стався ішемічний удар. Шість років він хворів.

– Він двічі відбував ув’язнення?

– Так, перше – ще сталінське: 1949-1956 роки.

– Що йому інкримінували?

– Радянську агітацію і пропаганду. Олесь навчався у театральній студії при театрі Франка і водночас там працював. Під час зборів обговорювали постанову: якщо в сюжеті класиків якийсь образ не дуже відповідає чинній ідеології, можна змінити фразу. «А від кого це така вказівка?» – запитав Олесь. Йому кажуть: від Сталіна. Він не стримав сміху: «А Сталін що, драматург?» Такий, знаєте, молодечий максималізм. Наступного дня вже хтось написав відповідний звіт у певні органи. Олесь подався у Західну Україну, де його через рік знайшли і заарештували.

А вдруге таке сталося, коли він був уже зі мною. 1979 року, Після того, як із Миколою Руденком вони створили Гельсінську спілку, Миколу заарештували через три місяці, а Олеся – через два роки... Йому, як і Лук’яненку, дали великі терміни – обидва ж були «рецидивістами». Двадцять років отримав. Але відбув лише п’ять: справу було переглянуто і його звільнили за статтею про помилування. Хоча зараз деякі його друзі по нещастю ображаються, звинувачуючи Олеся у зраді. Але я кажу: люби, Боже, правду. В органах і колишній Компартії були люди, які йому симпатизували і всіма силами старалися визволити його з ув’язнення. Бо навіть у ворожих таборах розуміли, якого плану ця людина.

Він знав, що у нього є завдання, якого ніхто в Україні не виконає. Зовсім не дорожив фізичним життям... Казав: поки не зроблю того, заради чого прийшов, не маю права піти... «Нам було достатньо погляду, аби зрозуміти одне одного...»

– Що вас підтримувало в ті часи, коли чоловіка переслідували?

– Найбільше допомагали батьки. А також сусіди: кобзар Василь Литвин із дружиною Антоніною, родина поета Кабалюка. Навіть прості селяни нам симпатизували, і вночі, коли ніхто не бачить, приносили фрукти, овочі, молоко. Вони до цього часу залишилися моїми друзями. Я не почувалася самотньою. Деякі дружини дисидентів приїжджали до мене в Гребені, відпочивали тут.

– Олесь Павлович багато років був прикутий до ліжка, не міг говорити. Однак, кажуть, ви відчували все, що він хотів вам сказати...

– Так... Бо між нами існував сильний духовний зв’язок. Він навіть здоровим говорив небагато. Ви ніколи не слухали його лекцій?

– На жаль, ні...

– О, тоді б ви почули, як прокидалося його красномовство! А в побуті залишався небагатослівним. Мені часто було достатньо погляду, аби збагнути, що він хоче сказати... І дітей ніколи не виховував якось особливо, тільки прикладом, поглядом. Можливо, він просто весь час був зайнятий думками, до нього приходили образи, сюжети, гіпотези... Такою він був особистістю – романтичною, цілеспрямованою, яка жила, і далі живе у Духовній Республіці.

– Яку стежку обрали ваші діти?

– Радан – економіст, здобув спеціальність менеджера зовнішньоекономічних відносин. Працює другий рік. Коли постало питання про вибір професії, син сказав: батько – творча людина, сестра – журналістка, яка небагато заробляє, мама – художниця, піду в економіку, може, навчуся гроші заробляти. А Громовиця книги пише. Вона наша «маленька письменниця».

– А чим наповнене сьогодні ваше життя?

– Після смерті Олеся мою душу спершу заполонив страшенний вакуум. І хоча ми й зараз пов’язані і в снах, і у видіннях, все одно мені було дуже самотньо. Цілий рік я страждала. А потім якось у думках поділилася з ним цим відчуттям, сказала, що мені нецікаво жити без нього. А у відповідь почула: «Ти достойно прожила моє життя. Тепер живи своє...»

КОРОТКА ДОВІДКА

Громадська організація «Українська Духовна Республіка» створена у 1989 році. Її конституція проголошує братерство українців усього світу. Згідно з нею, найголовніше в цьому світі – загальнолюдські цінності, прихід миру і щастя, подолання будь-яких суперечностей. Олесь Бердник вважав, що «ядром консолідації має бути Дух у всій його всеохопності: мистецтво, культура, наука, релігія, філософія, любов, краса, безстрашна думка, прагнення до свободи». Письменник підхопив і продовжив ідею Григорія Сковороди про Горню Республіку Духу, де всі люди житимуть у злагоді й любові. А у 1990 році у Прикарпатському місті Коломиї відбувся Перший Всесвітній собор Духовної України, куди приїхали українці з усього світу, аби зустрітися із відомим письменником-фантастом. Усього відбулося сім Cоборів.

Юлія КОСИНСЬКА

 

ПРОЙШОВ ЯСКРАВИЙ ШЛЯХ ЖИТТЯ

(Біографічна довідка)

Олесь (Олександр) Павлович Бердник народився 25 грудня 1927 року, у селі Вавілове, Снігурівського району, Херсонської області. Учасник Другої світової війни (1943-1945). Закінчив екстерном 7 класів середньої школи, у 1946-1949 році – театральну студію при театрі імені ІванаФранка (м. Київ).

У 1949 році О.Бердник виступив на відкритих партійних зборах театру імені І.Франка, де тоді працював (це була кампанія боротьби з космополітизмом). Олесь Павлович був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх недавніх друзів і колег, та тим, що за вказівкою «згори» перекроюються п’єси класиків. Заарештований за звинуваченням у «зраді Батьківщини», у 1950 році засуджений за ст. 54 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Пермських таборах. У 1955 році помилуваний. Повернувся в Україну, розгорнув літературну діяльність, член СПУ з 1957 року.

О.Бердник став популярним українським письменником-фантастом: до 1972 року вийшло близько двадцяти його фантастичних романів і повістей. Великою популярністю користувалися його статті й лекції з футурології.

У квітні 1972 року у квартирі Руденків, де мешкав О.Бердник, під час обшуку співробітники КДБ вилучили працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки. Після цього виступи його було заборонено, твори перестали публікувати. 13 серпня 1976 року вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів СРСР №31 з приміткою «для службового користування» із вказівкою вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготоргівельної мережі СРСР книги О.Бердника. Тоді ж його було виключено з СПУ. Працював декоратором-вітражистом в об’єднанні «Художник».

6 березня 1979 року заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації й пропаганди». 17-21 грудня 1979 року засуджений Київським облсудом на шість років позбавлення волі у таборах особливого режиму та три роки заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

У 1987 році заснував громадську організацію «Ноосферний фронт «Зоряний ключ», мета якої – «збереження духовних цінностей народів і племен, набутих у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговороті псевдоцивілізації». 16 грудня 1989 року обраний провідником гуманістичного об’єднання «Українська Духовна Республіка», видавав газети «Свята Україна» «Згода». Після звільнення вийшло біля 15 його книг.

Помер Олесь Бердник 18 березня 2003 року. Похований у селі Гребені на Київщині.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика