ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



В СІМ’Ї ВІЛЬНІЙ, НОВІЙ РІВНІ ВСІ

Говорити про українську націю можна або зовсім коротко, або нескінченно довго, надто складне це питання і, на жаль, все ще не до кінця зрозуміле навіть декому з тих, хто із захопленням любить про це розповідати.

Аби це питання було простішим і доступнішим для розгляду, варто визначити закономірності і тенденції розвитку українства, по які вже сьогодні можна говорити достатньо достовірно і переконливо: перше – це те, що казав ще Леонід Кучма, стверджуючи, що, мовляв, українська національна ідея так і не спрацювала; друге – поступова втрата на кожних наступних парламентських чи президентських виборах усіма представниками національно-демократичних сил підтримки у своїх виборців. Проте саме нині підтримка української національної ідеї куди більша, ніж колись – бо тільки зараз, за роки незалежності вона не тільки не щезла, а навпаки – трансформувалася, зміцніла, відійшовши від першої ейфорії наївного мислення (все всім віддати, бо ми, мовляв, мирна нація і нам нічого не треба – армію роззброїти, від ядерної зброї відмовитися, вклади Ощадбанку подарувати тощо) до вже більш чи менш здорового прагматизму.

Проте щоб повністю зрозуміти всі особливості цього безперечно позитивного процесу і те, які небезпеки нас і надалі підстерігатимуть на цьому шляху, варто зробити деякі аналітичні висновки, які цілком можна віднести до будь-якої націонал-демократичної чи націоналістичної партії з усіх наявних на сьогодні в Україні:

1. Неправильне розуміння самого поняття «нація». Здебільшого націю розглядають як утворення, виходячи з двох різних точок зору на її походження – або генетичне, або суспільно-історичне. Так будь-які спроби лише генетичного розуміння нації рано чи пізно призведуть до пошуку нових ворогів і до поділу населення на кращих чи гірших – за кров’ю, за формою обличчя, за кольором очей тощо, а тому будуть якщо і не передумовою до виникнення нацизму, то в усякому разі явним порушенням природних законів розвитку нації – оскільки нація, як і будь-яке інше природне утворення, може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли вона видозмінюється і розвивається разом зі змінами світу, а не залишається консервативно-незмінною. Для цього потрібні лише два чинники – можливість видозмін (мутацій, наявності крові інших народів) та можливості природного (а не штучно регульованого кимсь) добору. Хоча, звичайно, послідовники консервативного націоналізму можуть заперечити, що наявність інородців завжди несе в собі загрозу розмивання нації, її асиміляції з боку інших націй чи й навіть космополітичних утворень. Звичайно, з цим не можна не погодитися, бо така загроза справді існує, однак вимога не порушувати природні закони розвитку суспільства аж ніяк не накладає обмеження на здійснення тих чи інших дій чи вчинків для підтримки своєї нації, якщо при тому не ущемлятиметься право інших націй на підтримку свого власного розвитку лише у такому конкурентному середовищі нація розвивається і зміцнюється, стає повноціннішою і життєздатнішою.

2. Відсутність уявлення про майбутній розвиток держави і нації. Насправді, щоб уникнути такої загрози асиміляції чи поглинання з боку інших націй чи космополітичних утворень, необхідні такі уявлення про майбутнє нації, які би давали змогу кожному її представнику якнайкраще розвиватися саме в її межах, і навіть більше того, щоб те, що може одна нація (українська в даному випадку) запропонувати іншим, було кращим від того, що ті здатні створити для себе самотужки. Вважаю, що цих далеких стратегічних цілей так і не було сформовано, і цим на сьогодні не може похвалитися жодна національно-демократична чи націоналістична партія. Так, захист української мови і культури, підтримка етнічних українців, а далі що?

3. Відсутність осмисленого історичного досвіду. Оскільки ми тепер виходитимо з уявлення про націю вже не просто як про біологічну, а як про суспільно-історичну сутність, то для того, щоб вона повноцінно існувала, необхідно як мінімум хоча би одне спільне відчуття для усіх її представників – відчуття спільності історичної долі. А тоді вже минуле України для нас – це або постійні страждання і невдачі (відповідно так воно завжди буде і надалі, бо якщо ми не зможемо відмовитися від такого сприйняття власної історії, то не зможемо відповідно придумати і нічого кращого), або ми все ж шукатимемо будь-які позитивні приклади навіть у такому негативному досвіді, аби збудувати щось нове і краще, а тому маємо зрозуміти, що там, у нашому минулому, можна було би зробити інакше, щоб уникнути усіх невдач і зберегти усе хороше, що було (навіть, як це не страшно зараз звучить, радянського періоду). Наприклад, у чому полягали помилки ідеологів української державності 1918-х років, якою мала бути ідея провідників УПА щодо побудови держави на той випадок, якщо би вона все-таки здобула незалежність, чи до чого зводилися невдачі перших років української незалежності вже у наш час, коли як мінімум треба було казати про те, що ідея боротьби за незалежність так і не була трансформована в ідею вже здобутої державності.

4. Відсутність плану досягнення бажаних цілей, тобто відсутність конкретної програми дій. Недостатньо зрозуміти, що саме і як відбувається, недостатньо мати найблагородніші та найреальніші цілі, треба знати ще й те, як саме їх досягати, мати реалістичну і поетапну програму їх здобуття. Тобто у цьому випадку абсолютно незрозумілим залишилося те, що саме і як збирався захищати, скажімо, Тягнибок («Свобода»), які цілі і якими методами, що робити, як потрапити в парламент, і що – коли ні.Можливо, саме це і стало основною причиною його поразки, чи, краще сказати, «не-перемоги», бо на сучасному етапі для виборця саме це і було головним на всіляких там морозів, кінахів, а тепер ще й плющів-єханурових, які до виборів кажуть одне, а потім роблять зовсім друге, вже достатньо надивилися. А з іншого боку – так само виборця не влаштував би нині і новий варіант крикуна в стилі Вітренко тільки й того, що нині вже не російсько-комуністичного, а націонал-антиросійського спрямування. Працювати треба і державу розбудовувати, а не пустопорожніми закликами маніпулювати.

5. Відсутність плану побудови суспільства. Попри все, навіть незважаючи на те, що кажуть проросійські південно-східні газети і в що й справді, здається, вірять українські політики, західноукраїнське суспільство, де і знаходилася переважна більшість виборців Тягнибока, аж ніяк не зацікавлене у розпалюванні нової ворожнечі. А тому, вважаю, ідея ставлення до нації як до утворення «по крові», а не «по духу», тут має набагато менше шансів здобути собі прихильність, ніж деінде ще по Україні надто ще жива пам’ять повстанських часів, які, попри всю героїчну романтику того періоду, призводили до того, що близьким родичам, іноді навіть братам чи сестрам, доводилося воювати по різні боки одного ідеологічного фронту – чи то російського, чи то польського. Тому навряд чи західна Україна зараз хотіла би повторення подібного і маю сумнів, що така ідея поділу єдиного народу саме за національною ознакою зможе знайти тут хоч якусь підтримку.

6. Негативне ставлення до українців як до таких, що потребують захисту. Це теж одна з основних помилок. Сама ідея «Маршу захисту українців» відводить їм роль другорядної меншини у власній державі, можливо, навіть нижчої раси, що є в корені неправильним і з точки зору державотворчих прагнень є абсолютно неприйнятним для усіх, хто хоче вважати і вважає себе українцем сильним і незалежним, а не слабким і недолугим.

7. Неможливість створення планів індивідуального розвитку кожної людини. Все вище перераховане призвело до того, що в структурі національної ідеї саме такого плану, з розмитими уявленнями про минуле, яке сприймається тільки як неперервна низка втрат і поразок, відсутніми уявленнями про майбутнє, незнанням що і як робити зараз, і до чого прагнути, громадянин не може знайти якогось місця і для себе самого, а тому зазвичай не підтримує таку ідеологію чи її очільників.

8. Відсутність уявлень про структуру державного управління і про те, який саме тип держави ми хочемо збудувати. Парадокс цієї проблеми полягає в тому, що попри всю видиму схожість обох цих питань, насправді вони можуть відстоювати зовсім різні цілі, а іноді навіть відверто суперечити одна одній. Чудовим прикладом цього послужила радянська система влади, де за допомогою диктатури будували комуністичне суспільство, але схожі конфлікти очікують і будь-яку іншу систему влади, в тім числі, і збудовану за національними принципами. Націоналізм у свій час виник як ідеологія, яка мала протистояти руйнівному впливу лібералізму, а тому він увібрав у себе найголовніші консервативні цінності пропаганду захисту сім’ї, мови і культури, традицій і моралі. Разом з тим іншою противагою наростаючому впливу лібералізму ставало соціально спрямоване суспільство, а тому на початках усі національні ідеології йшли з незмінною прикладкою «соціал», і були лівими, а не правими (як себе представляють нині сучасні українські націоналісти), а тому відстоювали демократичні методи побудови держави.

Проте демократія в її чистому вигляді існувати не може, неможливо з кожного найменшого приводу скликати загальні збори громадян, тим більше, що якась частина з них завжди цікавитиметься власним життям більше, ніж інтересами всієї держави. Саме тому й існує система представницької демократії, коли громадяни делегують частину своїх повноважень на управління державою вибраним ними представникам. Але це вже несе в собі і додаткову загрозу або маніпуляції довірою громадян з боку цих представників, або хаосу і нестабільності через фактичну відсутність будь-якої сильної влади. Тому вся суть проблеми полягає в тому, що народу, аби ефективно управляти своїм життям за допомогою вибраних ним представників, як мінімум конче необхідна хоча би достовірна і повноцінна інформація про стан справ у державі та про шляхи її подальшого розвитку. І навіть не тільки сама інформація але й її повноцінний аналіз.

Тому рано чи пізно система демократичного управління впирається в одну-єдину проблему – проблему пошуку конкретного представника, людини, здатної повести за собою інших силою власного авторитету. Тобто в цьому плані система демократії і авторитаризму (не плутати з тоталітаризмом чи диктатурою) виступають до певної міри взаємодоповнюючими структурами, кожна з яких має свої небезпеки і недоліки і кожна з яких має свої переваги. В умовах сучасної України це приблизно відобразилося у протистоянні парламентської і президентської гілок влади. От тільки український парламент так і не став символом демократизму, чи, вірніше, став ним в його найгіршій, виродженій формі символом маніпуляції і зневажання думки народу, а жоден з українських президентів так ніколи ніяким реальним авторитетом і не користувався.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що тільки така національна ідея знайде справжню підтримку, яка зможе перерости усі ці недоліки, яка не шукатиме слабості і залежності і не буде при кожній своїй невдачі посилатися на ворогів, а вибудовуватиме щось своє, не цураючись власного досвіду, але й не залишаючись довічно усередині нього. І навіть більше того така, яка визнаватиме націю навіть як певне міжнаціональне утворення, як це не парадоксально звучить, приблизно так, казав про це Михайло Грушевський в статті «Вільна Україна» майже 100 років тому: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець».

 

Ігор ЛУБКІВСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика