ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ ВИРОСЛО НА БАЗАРІ

Схоже, інтелігенція масово залишає ринки, де утверджувалася як робоча сила з початку дев’яностих років. До 2000 року, за даними Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, базарні торгівці на 70% були «стриженими» інтелігентами. «Нині кількість осіб із вищою освітою становить не більше 15-20% від усіх торгівців на українських ринках», – повідомив заступник міністра економіки України Андрій Близнюк.

Справді, нині людина з освітою може себе проявити, працюючи за фахом. Частина інтелігенції, що підкоряла базарні простори, вийшла на пенсію, інші – відкрили власну справу, чи то приватні хімчистки, чи весільні салони. Більшість, усвідомлюючи втрачену кваліфікацію у звичній галузі знань, «у світ» із базару не повернулися. Вони звикли до «живої копійки», яка у них є щодня; до тріскучих морозів і злив, що означають хронічні застуди та артрити; до невлаштованого побуту, коли поблизу немає ні нормальної кав’ярні, ні вбиральні. Вони навіть ловлять кайф від спільних святкувань закінчення робочого дня у чорній кіптяві від дешевих сигарет із такою ж дешевою кавою з коньяком.

ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ: «ЩОДЕННИК ПОКОЛІННЯ»

Із усієї маси базарних торгівців найцікавіше покоління тих, хто прийшов на базар після школи, наприкінці вісімдесятих (час виникнення кооперативів) і початку дев’яностих років минулого століття. Тоді закладали в ломбард прикраси бабусь і купували лотки з сигаретами; їздили до Москви за соєвим шоколадом; великим успіхом було найнятися в один із десяти лотків на Республіканському стадіоні у Києві, де був величезний ринок.

Маші 36 років. Вона закінчила швейне училище 1989 року, коли в розпалі був кооперативний рух. Тому сміливо вступила в кооператив і почала шити дорогі речі… з дешевих матеріалів: багатоярусні спідниці з веселенького ситцю, фіолетові сарафанчики зі шкірзамінника. Особливої популярності у тодішньої молоді набули футболки з принтами: леви, папуги, співачка Мадонна. На аплікації більше йшли знаки Зодіаку. Футболки коштували дешево – від 10 до 20 карбованців. Спідниці були по 60, сарафани – 80. Студентська стипендія, наприклад, становила 40 карбованців, але попит на барахольний, відверто кажучи, товар залишався стабільним. «Я заходила в ще «совкові» комісійки й дивувалася, – розповідає Маша. – Всюди дуже дешеві дубові безформні пальта брежнєвських часів, але зі справжньої вовни. А ми клепали сміттєві ганчірочки і були на висоті». 1990 року Маша «освоїла» Польщу: везла туди всілякі пожитки, від манікюрних наборів і зубної пасти до горілки та... шкіряних м’ячів (два м’ячі коштували як пара турецьких джинсів). Що казати, адже і в оточенні допитливого читача знайдеться не одна людина, котра побувала у Польщі, та й, напевно, всім без винятку доводилося чимось приторгувати або, на крайній випадок, щось перепродати. Маша везла до Києва косметику, дивовижні набори з п’ятнадцяти «тіней» за 70 гривень, парфуми за сотню, джинси і кросівки за 60. Але сусідку, манірну директрису школи Валентину Петрівну, за доходами було не наздогнати, – та не соромлячись торгувала бідонами(!) горілки і, зустрічаючи на базарах своїх учнів, які подалися у світи або в рекет на європейських просторах, не тушувалася, а вдавала із себе ділову. «Що вдієш, я люблю французькі парфуми, а вони варті моїх «вояжів», – казала вона.

А тим часом інфляція підкосила рівень життя. Маша сиділа на Республіканському стадіоні у лотку, продавала блоками сигарети. У середині 1990-х років їздила до Туреччини за одягом, винятково ширвжитковим, уже не заморочуючись жодними «блискітками» та «силуетами». Мерзла на базарах, адже віддавати одяг реалізаторам було шкода. «Мені завжди здавалося, що самісіньке дно життя – це продавати «Гербалайф». І я на це дно ніколи не опускалася», – Маша категорична у своїх переконаннях.

Відкласти копійку чомусь не вдавалося. Тим часом її чоловік Вадим продав отриману у спадок квартиру і частину грошей вклав у секцію книжок у найближчому великому магазині. Протримався півроку: продавці крали, переклеювали ціни, та й відповідальність за свою справу не всім під силу. Він залишив справу, постарався повернути собі вкладені фінанси й пішов працювати таксистом. «Важливо мати вільний час, а робота мені це дозволяє», – каже Вадим. Маша ж вважає своє перебування у торгівлі закономірним. «Ви не повірите, я люблю зробити послугу клієнтові, вважаю свою усмішку дієвим антидепресантом. Зараз маю лоток, де продаю російську косметику, – там і якість хороша, і ціни демократичні. Мої постійні покупці спочатку вважали мене випадковою людиною на базарі, адже я їх запитувала: «Вам помаду під сезон чи під характер?» Думали, що довго не протримаюся з такими інтелігентськими манерами. Я тримаюся, хоча й нічого практично не досягла за ці роки».

Дочка Маші та Вадима 17-річна Анжела вже має свій бізнес – продає на Пташиному ринку чарівних цуценят. Вона любить собак і з задоволенням їх прилаштовує до хороших людей. Справді хороших, адже таких «ротвейлерів» і «пітбулів», як у неї, достатньо у кожному дворі. Але Анжела вважає себе добрим психологом і розробила навіть власний образ: гарна дівчинка, без косметики, щось середнє між Ассоль та Снігуронькою.

Ірині 40 років. Незалежність України вона зустріла вже дипломованим інженером. Жодного дня не попрацювавши за фахом, стала ріелтером. Спочатку зривала зі стовпів оголошення про купівлю-продаж квартир, працювала з оголошеннями у газетах, знайомилась. Кілька разів вдало обміняла своє житло. Паралельно тримала на Республіканському стадіоні два лотки – із солодощами та сигаретами. В одному торгувала сама, в іншому – чоловік. За десять років зуміла заощадити грошей і відкрити майстерню з пошиття спецодягу. Ірина не бідує, але інколи допомагає знайомим з обміном та купівлею квартир. Зовсім недавно придбала трикімнатну квартиру на Подолі за... 13 тисяч доларів. Власники – люди похилого віку виїжджали у село і продали житло за низьку ціну, оскільки не могли перебувати у рідних стінах – тут наклав на себе руки їхній син. Ірина не вважає, що злочинно занизила ціну на житлі бідолах. Вона «просто займається бізнесом». Але чоловік, залишивши її, пішов зі словами: «Така акула й мене перепродасть».

ЦІНА ПИТАННЯ

Якщо придивитися, базарні торгівці мислять масштабно. Здавалося б, районний ринок, стоять в спеку, і в холоднечу матуся з сином – оптику продають. Самі з міста Ізюм Харківської області, де є відповідний завод, що колись славився на весь Союз. Продали будинок і господарство, перебралися до Києва, найняли кімнату за 800 гривень на місяць. Живуть з проданого на ринку. Але, виявляється, навколо них у Києві вже «ізюмське земляцтво» формується: вони знають, де й хто живе, хто не проти продати квартиру, хто пробився «у верхи» (наприклад у помічники народного депутата). Кумасі-землячки постійно підсовують матусиному синові київських наречених із квартирами, які не проти вийти заміж за простого хлопця. Поки що хлопець від них відбивається, хоче домогтися сам. Але, настане час, він і на пенсію піде зі свого лотка на районному базарі.

Масштабно мислять базарні торгівці. Купуючи батарейки для диктофона у одного торгівця, я давала йому лагодити те, що зламалося вдома. Нині він «законспектував» весь цей дрібний ремонт на яскраво-жовтій вивісці, і тепер до нього не пробитися за батарейками.

До речі, на величезному ринку «Троєщина» реально купити, за прийнятною ціною, хутряну шапку, – виявляється, при великих хутряних заводах є малі ательє. Але маленьких магазинчиків із їхньою продукцією не знайдете в усьому Києві. Отож у цих торговців бізнес «бездаховий» – з холодом й опадами. Також у Києві величезна кількість магазинів з огидним китайським взуттям! На «Троєщині» є лотки від Харківської та Дніпропетровської взуттєвих фабрик, і їхні вироби не гірші, ніж італійські. Ось тільки у взуттєвих магазинах ви їх не знайдете. Ніхто не сперечається, найбільш мазохістським бізнесом у нашій країні займається держава.

ПРИВАТНА СПРАВА

Елла – господиня невеликого магазину. Вона продає італійський одяг, модний, і тому дорогий. Маєчка там коштує від 400, а літнє плаття від двох тисяч гривень. До 1991 року звукорежисер Елла була наймолодшим у СНД директором кінотеатру і жила в Санкт-Петербурзі. Потім життя привело до Києва. Елла вивчала італійську мову і їздила з групами туристів до Італії, практично це були шоп-тури.

– Життя змусило людей торгувати, – розповідає Елла. – Інженери і вчителі залишилися безробітними. Люди й тепер продовжують робити це за інерцією: хтось відкрив власний магазин, інші продовжують стояти у лотку. Я спочатку привозила гарні італійські речі і здавала їх реалізаторам на ринку. А 2000 року відкрила цей магазинчик, через рік віддала позичені гроші. До речі, реалізатору назбирати грошей на відкриття свого магазину, все одно що в старій телерекламі «випити ще «Фанти» і гальмонути літак». Тому багато хто бере кредити і позичає гроші. У моєму бізнесі головне, щоб ціна виробу відповідала якості. Адже ціни формуються з урахуванням витрат підприємця: а це щомісячні чартерні рейси до Італії, висока оренда, зарплата продавцеві, митниця, податки. Я купую товар на невеличких фабриках на півночі Італії, стежу за тим, щоб це були штучні речі. Своїми конкурентами вважаю великі брендові торгові центри. Маленькі магазинчики є повсюди в Європі, але в Україні торгові центри їх витісняють. Середній покупець почав оминати нас. Зараз інфляція, і люди більше витрачають на їжу, ніж на одяг. На ринку такі ж високі ціни, як і в торгових центрах. А на малих районних ринках продається одяг із європейських стокових магазинів і секонд-хенд.

Мені пощастило з продавцем – на роботу я взяла жінку, загартовану базаром. Тепер вона ще здобуває вищу освіту. Нормальний підприємець не шкодує зарплату продавцеві – платимо і дві, і три тисячі гривень. Або невелику ставку плюс відсотки з продажів. Зараз на ринку багато продавців з інших міст. Вони сплять і бачать себе вдало одруженими столичними мешканками, бігають в нічнв клуби, а вранці спізнюються на роботу.

За моїми спостереженнями, тепер практично немає молодих комерсантів, які розкручують себе самі. Нашим бізнесом переважно займаються діти «бувалих» комерсантів, вони їздять у різні країни і привозять товар. Спадкоємність досить виражена. Я із задоволенням пішла б на іншу постійну роботу, та, оскільки минуло багато часу, мій професіоналізм втрачений. Хтось із нас успішніше працює, хтось не дуже. Знаю колишніх спортсменів, які також продають одяг, – у їхньому характері йти до мети, долати перешкоди, заробляти гроші. У моєму ж характері – допомагати людям, спілкуватися з ними.

ЦИФРИ СКАЖУТЬ УСЕ

Арифметика виживання на ринку проста. Реалізатори отримують по 45-55 гривень за день на продажі овочів та фруктів і по 100-150 гривень на продажі одягу. Досить скромно. Великі ринки, як, наприклад, у Хмельницькому, ледь чи не містоутворюючі підприємства, а «7-й кілометр» в Одесі – ледь не столиця моди в країні.

Розповідає заступник міністра економіки України Андрій Близнюк:

– Торгувати на ринках можуть фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від форм власності. За даними Державної податкової адміністрації, 2007 року від сплати ринкового збору до місцевих бюджетів надійшло 437,4 млн. грн., що на 63,3 млн. більше, ніж 2006 року, а його питома вага в загальній сумі місцевих податків і зборів становила майже 60%. Тільки за перше півріччя 2008 року сума надходжень від сплати ринкового збору становила 233,1 млн. грн.

За даними Держкомстату, на початок 2008 року у країні налічувалися 2834 ринки, з них 2270 – постійно діючі. Вони зосереджені переважно у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Львівській, Луганській, Івано-Франківській областях, в Автономній Республіці Крим і у Києві. В обласних центрах, Києві та Севастополі розташовано 30,8% ринків.

За спеціалізацією вони поділяються на продовольчі (таких в Україні 16,8%), непродовольчі (25,1%) і змішані (58%).

У структурі обороту роздрібної торгівлі у 2007 році 47,2% становив оборот фізичних осіб-підприємців та ринків з продажу споживчих товарів (30,1% – оборот ринків, а 17,1% – оборот фізичних осіб-підприємців, у яких є мережа поза ринками).

Платники єдиного податку, відповідно до законодавства, ведуть спрощений облік доходів і витрат. Платники фіксованого податку взагалі звільнені від ведення обов’язкового обліку доходів та витрат. Тобто 47,2% товарів реалізуються у роздрібній торгівлі без відповідного обліку розрахункових операцій, без документів, які підтверджували б їхнє походження і джерело придбання.

Головне управління з питань торгівлі і побуту Київської міської державної адміністрації повідомило, що у Києві функціонують 108 ринків де понад 46 тисяч торгових місць. Із них чотири – продовольчі, 80 – змішаних, 24 – непродовольчих. На ринках працюють понад 75 тисяч продавців. Сума ринкового збору, сплачена до бюджету, становила за 2007 рік 37,9 млн грн., за перше півріччя нинішнього року – 21,3 млн. Характерно, що тільки 50% продавців на них – кияни.

Це і є вся «цифра», яка далася авторові «в руки». Щоб дізнатися, скільки в країні всього базарних торговців (остання цифра трирічної давнини, яку ледве виловила з різних джерел, – шість мільйонів), я зателефонувала в прес-центр Держкомстату. Там мені відповіли: «Досліджувати ринки – це неурядове замовлення, у нас такої інформації немає. Кілька років тому ми їх досліджували, але ж вони – юридичні особи, тому ця інформація конфіденційна». Міське управління статистики відповіло хвацько: «Погляньте на нашому сайті інформацію про торгівлю, коли щось знайдете – пришліть цифри для узгодження(!)».

Отже, базарні торгівці є, і прибуток державі вони дають, а дізнатися про них докладніше (як їм живеться, як вони вдосконалюють свою діяльність тощо) у державних структурах досить проблематично. У прес-центрі Міністерства праці та соціальної політики мене приголомшили фразою: «Базарні торгівці не мають жодного стосунку до державного бюджету». А в прес-центрі Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва мене здивували не менше: «Базарники» – це дуже закрита спільнота. Років шість-сім тому наші фахівці ходили ринками з анкетами, але результати дослідження були дуже скромні».

«СОЦІОЛОГ І Я»

Соціологія і соціальна психологія як науки, що працюють із самооцінкою громадян, пройшли повз базарних торговців не інакше, як «зграйкою навскоси». В Інституті соціальної та політичної психології АПН України респонденти, як з’ясувалося, зазначають в анкетах «підприємець» або «працівник сфери послуг», а трапиться там насправді власник заводу чи перукар – це вже не має значення. Окремо щодо працівників базарів там досліджень не проводили.

Соціологія надихає на певні роздуми. Третина нашого населення не працює за фахом. Логічно було б припустити, що багато хто з нх стоять на базарі. Але скільки їх там насправді, незрозуміло. До того ж 16,9% респондентів зазначають, що для виконання їхньої роботи не потрібна кваліфікація, а 15,3% упевнені в тому, що будь-хто може опанувати їхню кваліфікацію за кілька тижнів. Добре, хоч розібралися з класифікацією статусів зайнятості: найняті робітники, працедавці, самозайняті, безоплатно працюючі члени сім’ї. Торгівці, особливо самостійні, найбільше підпадають під самозайнятих. Як сектор зайнятості їм найбільше підходить неформальний.

Розповідає доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Гульбаршин Чепурко.

– Неформальний сектор характеризується самостійною роботою в торгівлі, промисловості та у сфері послуг. Він проник у сферу громадського харчування, побутових послуг, сільського господарства, медичного обслуговування. Неформальний став найрозвиненішим і динамічнішим сектором національної економіки у країні перехідного періоду. Він стимулював створення тисяч приватних мікро- та малих підприємств і дав можливість тисячам людей «знайти роботу» й «створити» для себе джерела доходу. І досі слугує своєрідним «клапаном безпеки», який, пропустивши значну кількість звільненої робочої сили, частково пом’якшив соціальний шок перехідного періоду. Тепер цей сектор економіки має величезний потенціал: за мінімальної державної підтримки він може вирішити низку сучасних проблем економіки країни, стати «школою великого підприємництва».

За оцінками фахівців, 40% промислової продукції і різного роду послуг виробляються населенням, яке займається нерегламентованою діяльністю. Найпоширеніші: продаж і перепродаж різних товарів (20%), випадкові заробітки у приватних осіб (17%), продаж і перепродаж сільськогосподарської продукції (17%), послуги з перевезення власним транспортом (16%), будівельно-ремонтні роботи (15%).

Комплекс регуляційних заходів із боку держави повинен охоплювати такі напрями: спрощення процедури реєстрації створюваних підприємств, зниження податкового тиску, спрощення системи оподаткування, фінансову підтримку. Ці заходи одночасно мають привести до легалізації частини неформального сектору, забезпечення зайнятих у ньому хоча б мінімальними соціальними гарантіями.

«Я ВІДПОВІДАЮ ЗА БАЗАР!»

Під таким гаслом реалізовувалася програма «Підприємець ХХI століття», проведена Олександрою Кужель 1999 року. Тоді, очолюючи Державний комітет із питань регуляторної політики та підприємництва (1999-2003 роки), вона об’їздила практично всі ринки України – від знакових до найпересічніших. Аби зрозуміти, в яких умовах трудяться люди.

– Здається, базарні торгівці тепер уже нікому не потрібні, – каже Олександра Володимирівна, заступник міністра регіонального розвитку та будівництва, у відставці, президент аналітичного центру «Академія». – Це покоління ми, держава, виштовхали на базар, і повернути його назад уже не зможемо. Коли розпочалася перебудова (кінець 1980 – початок 1990 років), коли масово почали закриватися державні підприємства, а 1990 року сталася страшна інфляція; коли у 1993-1994 роках завдяки діяльності Павла Лазаренка та програмі ЄЕСУ не виплатили зарплату лікарям і вчителям, тоді люди залишали улюблену роботу, НДІ, викладання у школах і йшли працювати на базар. Вони були викинуті державою на узбіччя стабільного життя.

Я взяла базарних торгівців під свою опіку. 1995 року, коли була першим заступником голови комітету з питань економіки Верховної Ради, ми ввели для цих людей фіксований податок. На той період торговці, котрі часто мали по дві вищі освіти, були дуже беззахисні перед пожежниками, податківцями, санепідемстанціями тощо. Ніколи не забуду, як Пинзеник казав: якщо ви послухаєте Олександру Кужель, то на ринках торгуватимуть газом і «мерседесами». Але, давши людям фіксований податок, ми їх просто захистили. Цей податок був казковим – від 20 до 100 гривень на місяць. Ми дали можливість місцевим радам встановлювати податки у кожному окремому випадку, тому що ринки Києва, Одеси, Харкова і маленьких міст (наприклад Бердянська чи Охтирки) непорівнянні. Таким чином ми легалізували п’ять мільйонів підприємців, дали можливість зародитися прошарку середнього класу.

1999 року я об’їхала всю Україну, пізнала проблеми торгівців, виконувала свою обіцянку, яку дала у літаку, що летів до Туреччини. Тоді зі мною туди летіли українки за товаром. У мене досі зберігається подарований ними пластмасовий перстень. Вони розповідали мені про своє виживання на базарі. Надіваючи перстень на палець, я сказала їм: «Дівчата, доки не вирішу поставлених питань, я його не зніму». Носила рік. Усі думали, що перстень із дорогого каменю.

Я розвідала ситуацію на кожному ринку України. Дуже схожі, до речі, ситуації, – процвітав державний рекет. Головною метою було захопити землю під ринок. Це був скажений бізнес, порівняно з проституцією та наркоманією. З тих, хто стояв на базарі, збирали гроші, робили повну реконструкцію. З цих самих людей стягували солідну суму за оренду, без урахування вже вкладених грошей. Ми домовилися, що вкладені торгівцями гроші є інвестиціями і вони мають право на частку власності. Думаю, це не буде лукавством чи вихвалянням, коли скажу, що найкомфортнішим для базарних торговців був час, коли вони перебували під захистом Л.Кучми і моїм.

У 90-х роках на ринках стояло ціле покоління цікавих людей. Наші жінки в Харкові придумали штани з обігрівом – це така річ із електродами і батарейками.

Повертаючись із поїздок, я розуміла, що це покоління з базару вже не повернути. Але принаймні воно було налаштоване давати своїм дітям кращу освіту. Крім того, ті, хто стояв тоді на ринку, змінили перші поверхи своїх міст, відкривши там салони, магазинчики, хімчистки. Напевно, 80% тодішніх торговців розпочали власну справу. Найзаповзятливіші склали капітал і залишили замість себе на ринках реалізаторів. Я часто їжджу і бачу, як працює місцева влада, чи дозволяє розвиватися бізнесу. У бік Полтави – розвинена інфраструктура з ресторанчиків, СТО, оптових ринків, а у Херсонській області – навіть туалету немає.

Ринкові торгівці знали, що я примчу до них наводити лад. Але мене хвилювало те, що я робила для них дуже багато, а вони навіть не потрудилися про це дізнаватися. Вони хотіли мати лікарняний лист – ми це впровадили, як і те, що кожна жінка, котра стоїть на ринку, має право на декретні й лікарняні з догляду за дитиною. На похоронні виплати люди мають право. Кожен торгівець має право відкрити на себе трудову книжку і нараховувати стаж. Ми відкривали на ринках профспілки, боролися за торгівців, прагнули максимально доносити до них інформацію. Наприклад, навчали, як боротися з місцевою владою. Влада хотіла виставити торгівцям податок не 20-40 гривень, а 100. Люди телефонували й скаржилися: «Та ми не витримаємо. У нас за місяць можуть з’явитися один-два покупці – люди бідні, купувати нікому». Я їх вчила: «Виставляйте пікети перед під’їздами будинків ваших чиновників і формуйте думку, що їх у вашому місті жоден продавець не обслужить». Жодна місцева рада не підняла податку. Торгівці почали відчувати себе захищеними.

Найбільше я воювала з мерами міст – вони мене ненавиділи. Ми боролися за кожен скасований ринок без надання робочих місць.

А тепер базарні торгівці нікому не потрібні. Часто мені кажуть: «При вас якось жили, а тепер ледве перебиваємося». Ці люди, в основному інваліди. У них відморожені ноги, хворі попереки, нирки. Вони вже навчилися так жити. Країна повинна сказати їм: «Спасибі вам і низький уклін за те, що ви справді стали самозайнятими в умовах, коли країна нічого для вас не робила».

Але інше питання, те що ми не виховали в суспільстві поваги до власності…

Ірина КИРИЧЕНКО

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика