ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



Я НАРОДИВСЯ В КОНЦТАБОРІ…

Автор: Валентин ГЕРГЕЛЬ

Відомо чимало досліджень про жахливу систему фізичного і морального знищення народів у колишній імперії під назвою «Радянський Союз».

У 1956 році, готуючи свій виступ на ХХ з’їзді Компартії СРСР, Микита Хрущов на свій запит отримав від КДБ довідку, що після вбивства Кірова з грудня 1934-го по  червень 1941 року у Радянському Союзі було репресовано 19840000 осіб, з них 7 млн страчено або загинули в тюрмах.

Кандидат філософських наук В. А. Чаликова методом математичних розрахунків встановила, що з 1937 по 1950 рік, тобто за 14 років, у таборах смерті СРСР було знищено 12 млн громадян. Коли сьогодні історики стверджують, що СРСР був гігантською тюрмою народів, то вони абсолютно не грішать проти істини. Жак Россі, автор «Довідника по Гулагу», наводить такі дані щодо кількості в’язнів:

У царській Росії — в 1912 році було 183000 в’язнів у місцях позбавлення волі.

В СРСР — у 1937 році — 16 млн

У 40-х і 50-х роках — 17-22 млн

Якщо порівняти за кількістю населення Гулагу, то виходить, що за колючим дротом у країні «торжества соціалізму» перебувало кілька європейських країн, таких, наприклад, як Австрія та скандинавські держави. За що ж боролися маси пролетаріату в 1917-му? Адже в жодне порівняння не ідуть 183 тис. арештантів царської Росії у 1912 році проти 16 млн 1937-го. А хто може назвати точну цифру, скільки загинуло дітей «ворогів народу», через які страшні муки і поневіряння пройшли діти репресованих українців, німців (після українців їх найчастіше репресували), прибалтійців, народів Кавказу? Їх мучили, над ними знущалися, морили холодом і голодом, проводили варварські експерименти. В заарештованих батьків їх забирали зовсім маленькими. Там, де не виживали й дорослі, діти, здавалося, не мали жодних шансів вижити. Проте інколи траплялося й диво. Про одне з таких і хочеться розповісти.

Мій співрозмовник –  син замученої тоталітарним режимом громадянки Америки Антуанетти Антонівни Яшкевич – Яшкевич Ерік, громадянин України, житель міста Києва, який народився і провів перші роки свого життя (так, роки, а не місяці) у совєцькому концтаборі.

– Еріку Адамовичу, прошу, розкажіть нашим читачам про свою родину, про Ваше дитинство, про те, як Вам вдалося вижити у концтаборі?

– Спершу я хотів би привернути увагу не до мене особисто, а до проблеми взагалі, яку попередня влада намагалася замовчувати, бо вона, вважаю, і небезпідставно, перебувала у змові з тими силами, які винні або сприяли скоєнню злочинів проти людства. А про геноцид проти дітей в СРСР ніхто питання на високому рівні не порушував.

В Україні залишилось всього 590-600 колишніх малолітніх в’язнів радянської репресивної системи. Ця безжальна масонська машина смерті працювала так бездоганно, що із 10 тисяч ув’язнених дітей виживала лише одна дитина. Є закон про захист «дітей війни». Закону про соціальний захист дітей незаконно репресованих і малолітніх в’язнів, в яких окупантська держава забрала батьків, дитинство, немає.

– Що Ви як член правління Міжнародної Федерації жертв політичних репресій робите для того, аби бодай нині їм було компенсовано вкрадене дитинство за рахунок правонаступниці СРСР – Росії, а також злочинних організацій, що були причетні до створення радянської терористичної системи?

– Спільно з іншими товариствами жертв політичних репресій ми неодноразово порушували питання перед найвищими державними органами про прийняття заходів щодо посилення державної підтримки колишніх політв’язнів і їх репресованих дітей. Президент України В.Ющенко у своєму Указі № 1088/2005 від 11.07.2005 р. доручив Кабінету Міністрів у двомісячний строк вжити додаткових заходів для забезпечення безумовного виконання діючого законодавства щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих, а також розробити і внести зміни до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», де передбачити, зокрема, визначення статусу дітей потерпілих від репресій та гарантії їх соціального захисту. Що й було зроблено. Але комуністи і їх перефарбовані поплічники у вересні 2005 року провалили цей проект закону у Верховній Раді. Мабуть, правильно робив депутат Олег Тягнибок, коли в розпалі революції хотів з своїми хлопцями-патріотами викинути запопадливих послідовників червоної наволочі, п’яту колону і лютих ворогів України зі стін парламенту. Вони не дають Президенту виконати свою місію. А 26 листопада цього року у день пам’яті жертв голодомору і репресій на Україні я особисто розмовляв з Віктором Ющенком та іншими високопосадовцями і просив від імені мертвих і живих вирішити проблему колишніх малолітніх в’язнів совєцьких концтаборів. Вони пообіцяли розв’язати найближчим часом це болюче питання. А взагалі-то при секретаріаті Президента України повинна бути створена комісія по малолітніх в’язнях.

– Я чув, що концтабір – це було не останнє Ваше випробування.

– Я учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у травні 1986 року. Після того дуже часто хворів, повипадали всі зуби. Донині мене постійно супроводжує запаморочення голови і головний біль, дуже болить серце.

Гаряче підтримав національну революцію 2004 року, брав активну участь у її підготовці.

– Та все-таки, я хочу повернутися до свого першого запитання. Як виглядав совєцький концтабір? Що пам’ятаєте з тих часів?

– Дерев’яні бараки, обліплені знадвору глиною. Це був жіночий концтабір, печально знаменитий «Карлаг». Двоповерхові нари. «Виховання» розпочиналося кожного ранку собачим вереском звірюки-наглядачки: «Сукі, подйом! А ну, бистро строїться!» І жінки молоді, і ті, яким було за 60, збиваючи одна одну з ніг, швидко шикувалися на перевірку. Особливо боялися допустити порушення, спізнитись у стрій молоді арештантки, тому що для них це був прямий шлях у концтабірний «бордель». Звідти живими вже вони не поверталися. Після нелюдських фізичних і моральних знущань їх просто розстрілювали. Я, як тюремний Мауглі, заледве встигав метнутися під нари і заховатися під ними. А історія мого життя така, що її за декілька хвилин не розповісти.

Мій дід Яшкевічус Адам, як і багато хто з інших жителів царської Росії поїхав у 1914 році шукати щастя у вигляді зеленого долара в Америку. Чоловік надзвичайно завзятий, енергійний, великий любитель техніки, він вже через два роки мав свою майстерню, де ремонтував і налагоджував сільськогосподарську техніку. 1916 року до нього в Нью-Йорк переїхала його дружина з дочкою Антуанеттою, 1913 року народження, яка в 1928 році закінчила коледж і викладала в молодших класах.

Усе було б добре, життя сім’ї складалося благополучно, якби 1935 року Й. Сталін не оголосив, що всі емігранти можуть повертатися в СРСР і їх не переслідуватимуть. Особливо заохочувалося повернення спеціалістів народного господарства — країна тоді нагадувала величезний будівельний майданчик. Обіцяли золоті гори. Батьки Антуанетти купилися на це, придбали квитки і попливли з Америки в Одесу, всією сім’єю. А там їх відразу переслали на товарняк і — в Сибір, до білих ведмедів. Але Антуанетті незабаром вдалося звідти втекти в Москву і влаштуватися адміністратором у готелі «Інтерконтиненталь». Американська піддана, вона ходила у своє посольство, до своїх добрих знайомих ще з часів перебування в Америці, спілкувалася з подругами. Молода і красива, гарно освічена дівчина відразу попала на гачок радянських спецслужб, які ретельно фіксували, хто відвідує іноземні представництва. Їй запропонували працювати на НКВС, каральне відомство в СРСР. Але американська литовка категорично відмовилася. Цього спецслужби ніколи не прощали, ні тепер, ні тоді. Почалися переслідування, короткочасні арешти, залякування, психологічний терор. Антуанетта була вимушена на цілих півроку виїхати зі столиці в село. Повернулася, коли машина сталінського терору набирала усе більших обертів. Комуністична система була не в змозі забезпечити своїм громадянам гідного життя, як наприклад, в Європі чи Америці. Щоб утриматися при владі, комуністичні бонзи репресіями нагнітали в суспільство страх, підозрілість, шпигуноманію. Робили це дуже вміло, тому більшість народу була впевнена, що Сталін і його соратники нічого не знають. А ті, хто пізнавав правду і ділився нею з сусідом, зникав безслідно. Як говорив великий тиран і вождь поневоленого радянського народу: «Немає людини — немає і проблеми!» Одного колгоспника засудили лише за те, що працюючи в колгоспі їздовим, він назвав коней «Ворошилов» і «Берія». За його свідченням, б’ючи багатом того чи іншого коня, він діставав моральне задоволення. Людей доводили до стану дикунів. У Москві залякані родичі приходили в райкоми, НКВС і відмовлялися від своїх близьких, арештованих як «ворогів народу». Дружини відмовлялися від чоловіків, діти — від батьків, друзі — від друзів, офіційно, через радіо і пресу. Але були й такі, хто нехтуючи небезпекою і погрозами, ризикуючи усім, відчайдушно боролися за честь своїх чоловіків, дружин, родичів, товаришів. Повернувшись у пекло доносів, шельмувань і постійного страху перед раптовим арештом, Антуанетта виходить заміж за Рапшиса Антона Бенедиктовича, 1895 р.н., інженера одного з московських підприємств. Проживають у Москві — Потаповський провулок, будинок 16, квартира 6. Але їм не дали натішитися сімейним щастям. 14 грудня 1936 р., після чергового виклику Антуанетти в НКВС і пропозиції про співпрацю з органами та її відмови А. Б. Рапшис був заарештований і в той же день розстріляний за звинуваченням у шпигунстві на користь Японії й Америки.

Першого серпня 1937 року Антуанетта ще працювала робітницею на заводі ім. Сталіна. Але вже зранку було виписано ордер на її арешт № 3943. Допити вели слідчі Бергман і Лихачов. Її справа — № 12938 під грифом «особливо секретна» і шифром П 44117. 2-го лютого 1938 року її засуджено Особливою Нарадою НКВС СРСР за контрреволюційну діяльність і шпигунство на користь Японії і Америки на 5 років. Проте перебувала у місцях позбавлення волі з 2 серпня 1937-го до 3 серпня 1946 року, тобто не 5 років, а всі 9. Політичних в’язнів у війну на волю не відпускали, навіть якщо строк і закінчувався.

Усі звинувачення Антуанетта заперечувала. Їй довелося пережити усе: смердючі параші, чорні нари, нахабних жирних щурів, які при світлі брудного ліхтаря стрибали звідусіль, занурювали злі писки в речі арештанток, їли і кусались; щоденні знущання і домагання охоронників. Молода і вродлива жінка пройшла всі кола комуністично-фашистського пекла. Рано посивіла, у концтаборі захворіла на рак шлунку, вона недовго прожила після звільнення у 1946 році. На допити викликали лише вночі. Ще декілька років потому, у таборі вона просипалась із криком, вигукувала номер камери і своєї справи: № 12938. За що згубили молоде життя? Найжорстокіше поводилися з тими, хто не визнавав своєї вини і не розкаювався. Пізніше подруга Антуанетти розповідала її синові, який чудом залишився живим: їх по черзі садовили в карцер, залитий водою, до божевільної арештантки, яка ходила під себе і їла ці нечистоти, дико лаялася, часом вона ставала агресивною і могла покалічити. Вродливим жінкам навмисно нівечили обличчя, щоб крім фізичного болю ще й завдати психологічних травм. Одну арештантку привели з допиту з вирваним оком, іншу красуню, колишню артистку — з перебитим носом. Щоб вибити зізнання, катували розжареним утюгом, влітку не давали ні їсти, ні пити, підвішували за ногу, живими закопували в могили. Жінки не витримували катувань, вішалися на простинях. Яшкевич Антуанетта не визнала себе винною у шпигунстві, це їй і врятувало життя. Але здоров’я, молодість і свободу в неї забрали. Тому і прожила лише 33 роки. Вік Ісуса Христа, який постраждав за віру, за людей, заради їх вічного життя. Будь-яка жінка ставала легкою здобиччю слідчого і охоронника в тюрмі, таборі, на етапі. І «блатний», кримінальний злочинець, хай навіть з багатим набором хвороб, аж до сифілісу, але при грошах, міг скільки завгодно ґвалтувати дівчину з дозволу того ж наглядача. Охоронники практикували групове зґвалтування арештанток.

Яшкевич потрапила у страшний режимний табір «Карлаг» — Карагандинський виправно-трудовий табір МВС особливого режиму. Етапи йшли за етапами. Одягу і продуктів не вистачало. Холод і сирість (а вона косила гірше холоду), недоїдання, цинга, інфекційні і шлунково-кишкові захворювання швидко робили свою чорну справу. Жінки мерли, як мухи. 25–30-літні, вони виглядали старими на всі 60. Випадали волосся і зуби. Медикаментів не було ніяких. Їх розкрадали начальство і охорона. Та найбільше гнітило те, що відбуваєш покарання без будь-якої вини.

Сьогодні геологи, будівельники, які приїжджають у місця, де колись відбували покарання невинні люди, майже на кожному кілометрі, пробиваючи шурфи і риючи котловани, вони наштовхуються на рови, заповнені доверху людськими кістками. Там, де вічна мерзлота, зберіглися в цілості тіла — сотні тисяч в одному лише такому таборі смерті. На Воркуті тіла замучених, розстріляних і просто померлих голодною смертю скидали по двісті чоловік в ями, кожного з біркою на нозі. Копачі могил розповідали, що в ямі вони лежали вже без очей, там кишіло щурами, які виїдали в покійників перш за все очі.

Для когось війна закінчилась у 1945 році, але не для катів НКВС. Сотні тисяч латишів, естонців, литовців, поляків, молдаван, українців, циган, корейців, чеченців гинули щорічно у таборах смерті СРСР разом з німецькими військовополоненими і «радянськими» німцями, які пережили війну. Чи були втечі? Так, але рідко. Місцеві жителі з великим задоволенням видавали втікачів: В оперчеквідділі платили за кожного пійманого поштучно — скільки-то кг муки, скільки-то метрів мануфактури. Якщо охоронники ловили втікачів неподалік від табору, вони розстрілювали їх на місці і тягнули тіла на волочильнях до вахти. Тут їх, розтерзаних вівчарками, повинні були побачити на розводі усі бригади. Тих втікачів, які встигали відійти далеко, кидали в тундрі, відрубавши кісті рук — для доповіді начальству. Але кісті рук — доказ, що швидко псується, і через деякий час з ГУЛАГу надійшла нова вказівка: доставляти в опречеквідділ відрізані вуха загиблих. На початку війни з арештованими за політику вирішували просто: їх страчували — стріляли в потилицю, добивали штиками, живими замуровували у стінах. При наближенні німецьких військ тюрми підривали вибухівкою разом із в’язнями, камери закидали гранатами. Або грузили у вагони, двері зв’язували, вивозили на околицю міста, обливали бензином і підпалювали. Крики нещасних було чути на відстані кількох кілометрів.

Ерік Адамович Яшкевич народився в Антуанетти 4 березня 1940 року на третьому році позбавлення її волі, у печально відомому Карлазі. Через три місяці дитину мали забрати і віддати до спецзакладу Міністерства внутрішніх справ, але сердечні жінки у бараці ховали хлопчика не шість днів і не шість місяців, а цілих шість років. Неймовірно, але факт. Під час перевірок на нього накидали жіночу білизну, постійно він сидів під нарами, щоб не змогли під час раптового наскоку застукати люті наглядачки. Невільниці, самі позбавлені родинного тепла, душею і серцем прикипіли до Еріка. Хоча всі жили упроголодь, та кожна намагалася щось відірвати від себе, щоб врятувати дитину. Від постійного недоїдання та нестачі свіжого повітря і руху в нього розвинулася така хвороба, як рахіт, грудна клітка хлопця було недорозвиненою — «куряча грудка».

Якось одна жінка, а в бараці їх перебувало 30–40, подарувала йому помідора. Для дитини, яка не знала, що таке цукерка, це була вершина щастя, це був казковий подарунок. Але він, мов дике собаченя, стрибнув до тумбочки і заховав помідор у глибину шухляди, адже «з роботи прийде голодна мама», і знову під нари. Одна дитина на весь жіночий барак, він був для мешканців промінчиком нездійсненного щастя. Коли жінки мили підлогу, хлопчик перебігав з-під одних нар під інші. Одежі для дитини не було. Просто брали наволочку чи простиню, прорізали отвори для голови і рук — отакі були його перші костюми. З бараку на вулицю він не виходив. Його б відразу відправили в спецпритулок, де над дітьми проводилися  страшні медичні експерименти, а також вивчали дію нових лікарських препаратів. А чого їх жаліти, адже це діти «ворогів народу»! Відомо, що з десяти тисяч таких дітей виживала лише одна дитина. В Україні донедавна мешкало лише 600 дітей «ворогів народу», яким пощастило вирватися з місць позбавлення волі. У м. Києві таких усього четверо. В кого сьогодні можна спитати: за що і чому відсидів Ерік Яшкевич від народження і до звільнення смертельно хворої матері шість років концтабору? За це йому тепер доплачують до пенсії згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» ... аж 9 грн. Це не смішно, навпаки — болісно сприймати. Це звучить як глум над пам’яттю мільйонів розтерзаних червоним звіром громадян та їхніх дітей. Одного разу хлопчикові не пощастило. Наглядачка, жінкою її назвати не можна, хіба що звірюкою кровожерливою, піймала все-таки дитину і била її ногами, як футбольний м’яч. Коли дитяче тільце перестало ворушитися, вона подумала, що забила його до смерті, і спокійно пішла з бараку. Коли Ерік виріс, він хотів її розшукати, щоб помститися, але життя підкидало інші проблеми.

У 1946 р. тюремні лікарі списали матір з діагнозом «рак шлунку». Через декілька місяців вона померла в Києві у подруги, яку звільнили з місць позбавлення волі трохи раніше, і Ерік, осиротівши став безпритульним. Разом з іншою «шпаною» роздобував собі хліб насущний, доки не потрапив у міліцейську облаву. Його з багатьма іншими дітьми з Пущи-Водицького дитячого будинку направили в дитячий будинок м. Берегове Закарпатської області, тому що у Києві лютував голод. Там не знали, що він із сім’ї «ворогів народу», і ставилися до нього не так як раніше. Було три спроби усиновити хлопця, одного разу це була дружина командира прикордонної застави, але Ерік не давав згоди. У 15 років він пішов працювати землекопом. Під час служби в радянській армії особливий відділ все ж таки дізнався про його походження і 1959 року його було негайно переведено з ракетної частини у будівельний батальйон. Яшкевич написав скаргу у штаб армії, де запитував: «Дайте мені відповідь, чи я справді ворог народу?» Військова прокуратура вибачилась перед ним. «Мені не дають можливості вчитися, мене переслідують». Після цього хлопця залишили в спокої, дали можливість навчатися і працювати. Та невгамовний Яшкевич розпочав відтепер боротьбу за повернення доброго імені своїх батьків. Близько тридцяти років листувався з державними органами, різними установами, і врешті-решт справедливість узяла гору. З’явився документ, де чорним по білому було написано:

Яшкевич Антуанетта Антонівна — реабілітована;

Рапшис Бенедикт Антонович — реабілітований;

Яшкевич Ерік Адамович — реабілітований.

Добросовісна, ініціативна праця інженером на «Будшляхмаші» принесла йому заслужену повагу і приязнь простих людей і керівництва. «... А в 1988 році, нарешті, з Москви в місцеве КДБ надіслали особову справу матері, яку я читав і плакав два тижні. Лише тоді зрозумів, що довелося пережити їй в застінках катів». Чорнобилець, активний громадський діяч, Ерік Адамович постійно перебуває серед людей. Він живе їхнім життям, їхніми радощами і горем. Він — заступник голови товариства з прав жертв політв’язнів міста Києва, член правління Міжнародної федерації з прав жертв політв’язнів у країнах СНД. За тринадцять років незалежності України колишніх політв’язнів чи репресованих не часто можна було побачити у високих президіях. Влада і досі не дуже толерантна до них. Але патріоти вірять у світлу долю України. З особливою теплотою розповідає Ерік Адамович Яшкевич про міського голову Києва Олександра Омельченка: «Душевна людина і мудрий керівник. Завжди відгукується на звернення громадян, щиро співчуває і намагається надати необхідну допомогу».

На запитання «Що допомогло Вам вижити в тяжкі роки економічної розрухи в Україні?» Ерік Адамович відповів: «Оптимізм, загартування в дитинстві і молодості, а ще заповзятість. Мені боляче спостерігати, як відомі колись у минулому люди опустилися до збирання на смітниках недопалків цигарок і пляшок». І насправді, з розповідей людей, які його добре знають, це — ерудит. Він може відремонтувати все: від автомобіля до найменшої побутової техніки. Допомогла самоосвіта. Постійно читав журнали «Військово-технічна освіта», «Радіо», «Автолюбитель». Не візьме з людини й копійки, але допоможе. Сім’я дружна, в будь-яку хвилину готові прийти одне одному на допомогу.

Чесні громадяни і патріоти України мають свою позицію, власне бачення того, що конче потрібно встановити істину, увічнити пам’ять невинно убієнних, замучених — це наш святий обв’язок. Адже вчені довели, що за період з 1917-го по 1953 рік комуністичний режим знищив понад 150 млн людей.

Втім ... постає таке запитання; «А що ж наша демократична і суверенна держава? Чому вона не хоче допомогти цим одиницям, жертвам страшної тоталітарної системи, дітям війни більшовицької кліки зі своїм народом. Німеччина через ...надцять років знайшла можливість і компенсувала загублені сили, здоров’я і молодість «остарбайтерів» з країн СНД. Жертвам комуністичної системи платять по 9 гривень на місяць. Безоплатна праця так званих «ворогів народу» дала можливість підняти Сибір і взагалі економіку Росії. От вона й повинна сьогодні компенсувати таким, як Ерік Адамович хоч якимось чином понесені ним втрати. Батьків уже не оживити, але за шість років тюрми йому повинні заплатити, а також за кожен рік  аж до повноліття за знищених батьків. Сума компенсації повинна становити не менше 92480 дол. Це як мінімум! Про соціальний захист вже не йдеться, він повинен отримувати пенсію не менше 1,5 тисячі гривень на місяць. Нехай хоч старість цих людей буде безхмарною порівняно з їхнім дитинством, якого фактично не було. Потрібно ініціювати звернення до Міжнародного Суду щодо захисту порушених прав дітей колишніх «ворогів народу». ООН має стати на їхній захист. Тут навіть не треба бути видатним юристом, щоб довести скоєння злочину проти цих дітей. Адже є Конвенція про права дитини, а тут наявний геноцид дітей в СРСР. Якщо влада України народна і демократична, то вона повинна негайно допомогти захистити права дітей так званих «ворогів народу» з одночасною організацією державного фонду на кшталт «Взаєморозуміння і примирення», де б формувалися кошти компенсації колишнім в’язням і репресованим. Це було б іспитом для нової влади, тестом на людяність, демократичність, народність. Де взяти гроші? — конфіскувати золото та всі інші кошти і майно колишньої комуністичної партії, під керівництвом якої скоювалися злочини проти людства, привласнені фінансовими воротилами, під якими б прапорами вони сьогодні не ховалися. А також ініціювати позов до Росії, спадкоємиці СРСР, до якої перейшли всі багатства, створені рабською працею колишніх «ворогів народу», видати книгу Пам’яті. Шановні дяді і тьоті, керівники з повноваженнями і прості люди доброї волі! Потрібно створити не громадську, а державну комісію з розслідування злочинів проти дітей «ворогів народу», а матеріали за результатами її роботи передати на розгляд ООН і Міжнародного Суду, поки ще є живі свідки тих трагічних подій. І це має зробити держава, якщо вона хоче називатися народною і демократичною. А тоді визнавати геноцид проти дітей в колишньому СРСР із засудженням його ЦК і Політбюро КПРС міжнародним співтовариством з опублікування вироку у міжнародних виданнях.

На вас дивляться заплакані дитячі очі з глибини ХХ ст., вимучені знущаннями катів, холодом і голодом, а також нашою байдужістю і мовчанням, протягують до нас худенькі, тоненькі рученята з німою мольбою: «Розкажіть про нас! Допоможіть відшукати маму і тата! Або покажіть нам хоча б їхні могили! Розкажіть також про те, де ми знайшли свій останній притулок!».

Не може почути цього плачу лише душевно глухий і морально сліпий. Держава повинна неодмінно щось зробити для колишніх «дітей ворогів народу». Хто покається перед ними і поклянеться не допустити подібного геноциду в майбутньому? 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика