ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ВТРАЧЕНІ... ІЛЮЗІЇ?

Як швидко плине час! Начебто ще зовсім недавно сповнювались українські серця невимовною радістю і бентежним щемом, коли перед ними поставав жовто-блакитний прапор, який щойно повернувся, здавалося, із небуття, або, принаймні, із довічного заслання.

У ту священну мить як клятва українства – ніколи, ніколи не бути рабами компартійно-московських катів – лунав над багатотисячним натовпом маніфестантів наш національний благовіст - «Ще не вмерла Україна» і величаво-пророчий марш січових стрільців «Ой, у лузі червона калина»... І перед очима, в пам'яті незабутньо стоїть той перший День нашої довгоочікуваної Державної Незалежності...

Нещодавно ми відзначили сімнадцяту річницю самостійності. Я б заплямував неправдою себе і своїх рідних, побратимів, друзів, якби сказав, що 24 серпня 1991р. нам, у святковій ейфорії, ввижалося винятково безхмарним і безпроблемним майбуття новонародженої, вірніше – нововідродженої Української Держави. Ми ж тоді вже були досить навчені життям, збагачені певним політичним й історичним досвідом, розуміли, який спадок дістався українському народові від майже 350-річного колоніально-бездержавного існування. Та й усвідомлював ціну наданої історично свободи яка складалася не тільки із суцільного позитиву, синтезу українських чеснот і гідностей, але, на превеликий жаль, й з досить численних пережитків малоросійства, залишків національної меншовартості. Ніхто не впадав в оману й з приводу моральних та ділових якостей тієї, так званої, еліти, яка й пальцем не поворухнула задля здобуття Україною самостійності. Ми бачили, що ця незалежність звалилася їм на голову зненацька, мов крижана брила, і багатьох перелякала до смерті, а то й серйозно приголомшила. А мало б то бути зовсім інакше: провідною силою, що продукує таку атмосферу, імпульсуючим ядром процесу національного відродження з давніх-давен і в усіх народів виступала і виступає насамперед інтелігенція. На жаль, українська інтелектуальна еліта була, та й досі залишається не спроможною до такої ролі. Але ж хто міг подумати, що влада опиниться знов, як у 1917-1920 рр., у руках людей, більшості з яких повністю бракує державницького розуму? На жаль, того глузду забракло і тодішнім лідерам національно- демократичних сил... Тож і маємо те, що обіймаємо, а саме: цей «філософський виплід розуму компартійного «ідеолога» і, на превеликий жаль, першого президента Української Держави.

Цілком і повністю відсутня найголовніша умова відродження і розбудови справді самостійної держави з високими стандартами і якістю життя, з відповідним рівнем суспільної свідомості, культури і науки – національна ідея та національна воля. А без неї нічого й зарікатися про згуртування народного загалу довкола спільної мети, спільного бачення перспектив, спільних світоглядних орієнтирів. Тим паче, що немає ще і в зав'язку справді стратегічної державницької ідеології. Інтереси народу не превалюють над власними меркантильними уподобаннями більш-менш «знакового» державного діяча. Відповідно поводяться і члени їхніх команд на всіх рівнях. Погляньмо довкола: місцеві бізнес-клани на тій же Дніпропетровщині вкупі із знов-таки місцевими партійними структурами, переважно антиукраїнського штибу, по суті прибрали до рук ради всіх рівнів і розпочали безпрецедентний дерибан всього і вся – залишків промислового пирога, комунальної власності, насамперед – народної землі, бюджетних коштів, тобто грошей платника податків. А щоб було легше і якомога безпечніше красти, постаралися щонайбільше проінтегрувати в державні інститути, які мусять боронити право, зобов'язані захищати громадян від чиновницького свавілля – пов'язали корупційною порукою правозахисні органи, судову владу, чиновників.

Тож річницю незалежності святкували ще в гірших демографічних, економічних, геополітичних умовах. А хіба доводиться за цих обставин дивуватися тому, що сьогодні національно свідомих українців у нашому краї – колишній колисці українського духу і державності – ще менше, ніж 17 років тому? Натомість могли б мати покоління свідомих патріотів, народжених у незалежній державі, але ж не маємо чим похвалитися, тому, що те покоління людей, яке виросло за роки незалежності, в переважній більшості не позиціонує себе українцями. Воно не те що не пишається своїм корінням, своїми славетними праотцями, воно ні слухом, ні духом не відає про них, а скоріш соромиться свого походження, своїх батьків! Йому, отому поколінню, до розуму і серця ніхто не поклав зернини пам'яті, яка б могла принести свої плідні плоди. Не довів чарівну суть українських звичаїв, традицій, обрядів, їх міць та глибинність. Та й чи до того юнацтву, змушеному скніти у злиднях, у той час, коли пропаганда по ТВ з кожним днем дужче затягує широкий загал у прірву безвір'я і духовної ницості, як баговиння всотує свої жертви? Про яке там сприйняття національних чеснот можна вести мову з людьми, яких щодня зневажають і піддають всіляким утискам. Балачки про національне відродження, порядність, чесне служіння державі, гідність мундира – лише порожнє плескання язиками. Народ щодня навіч переконується в тому, що довкола панують брехня, здирництво, безмір, сваволя. І чинять їх переважно ті, хто під державною символікою ототожнює себе із представником народу у владі.

Найбільшою бідою і вадою нинішньої держави на 18-му році незалежності є те, що за цей досить немаленький проміжок часу так і не було визнано історичної правди голодоморів 1932-1933рр. А свідки, цього страшного лиха, геноциду, на жаль, вже відходять у вічність. Хребет нації – українське село –  за ці роки зусиллям президентів Кравчука, і Кучми не тільки зруйновано, та де там –  знищено остаточно. Армія деморалізована злидарським існуванням, і тому краще не перевіряти її боєздатність. Вітчизняне виробництво і фундаментальна наука розвалені. Соціальні програми не продумані і не виважені.

Єдине, на що спромоглася наша влада за роки незалежності, так це прищепити та впровадити у повсякденне життя нації стратегічну ідеологію споживача. Побільше споживати їжі та різноманітних товарів, переважно імпортного виробництва, і побільше виділять того, що від них залишається, – ось «родзинка цієї ідеології».

Отже, 17 років нашої самостійності – це гнітюча низка втрачених можливостей.

Крізь усі ці деструктивні, я сказав би, навіть руйнівні процеси, дедалі чіткіше проглядається ще одна страхітлива тенденція – сповзання України у прірву тотальної міжусобиці, після якої не залишиться ні переможців, ні переможених. Не припинимо миттєво цю тенденцію, не повернемо її назад, не переламаємо, – рішуче і якомога жорстокіше – через «коліно» чекай, український народе, непоправного лиха. Мало того, що опинимося всі у ще більших злиднях, аніж наші прадіди за кріпацтва, а діди і батьки – на світанку «комуністичної ери». Можемо взагалі втратити державність, а з нею й свою ідентичність як етнос, як, зрештою, нація. Перетворимося на «населення південного-сходу».

Тож перед лицем катастрофи, що насувається, єднаймося і починаймо рішуче діяти. Дехто на цей заклик може зауважити: риба псується з голови. Правильно. Так і я стверджую, що народ України, вибачайте, не порожнє місце, саме він і є голова. До того ж: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (Конституція України). Поясню таким прикладом: погляньте на дерево, хіба воно наповнюється силою і енергією зростання від своєї крони, від верховіття та гілок? Ні, і ще раз ні, головним джерелом його повносилості та стійкості до примх природи є коріння. І ми, людський загал, є корінням нації і держави. Тож тільки нам належить право і обов'язок розбудовувати Україну задля загального добра і щастя, а не задля збагачення самозваної еліти – цього збіговиська перевертнів, приходьків, безбатченків, зайд і злодіїв, у яких одне на розумі – пограбування народу. І язик не ворухнеться назвати їх совістю нації, це переважною більшістю невігласи, які за рештки недоїдок готові годинами розповідати про нашу велич, силу, розум, коріння. Таке враження, що їм бракує власного розуму, аби збагнути, що той, хто їх пригощає, добре усвідомлює, чого варта «людина», яка себе ідентифікувати не здатна. Яка ганьба, який сором невдаваний! Це, на превеликий жаль, і є наша сучасна інтелігенція.

Тому покладатися зараз ми можемо тільки на свої власні сили. Наш найперший обов'язок - захищати нашу Державу від будь-яких небезпек і зазіхань. І ми, простонароддя, не повинні, не маємо права «делегувати» цей свій священний обов'язок громадянина України кому б те не було у Верховній Раді, де звили кубло найзатятіші торгаші.

Колись, завдяки непохитності знань, віри, гідності неодноразово інтелігенція Русі-України ціною власного життя захищала свободу нації, її самобутність. Вона свідомо не стала біомасою для продукування лайна, бо для неї благо нації було найвищим законом. Вона свідомо лягла перегноєм у землю заради пам'яті предків та щасливої долі майбутніх поколінь, щоб через 300, 100, 500 років з цього перегною неосяжним морем жовтого колосу піднялись розум і сила нації. Незабаром настане час істини, який визначить, хто ми: споживачі-виробники біогумусу або НАЦІЯ? І вона має обрати: померти стоячи, чи жити, плазуючи на колінах.

Вадим ДЖУМА,
депутат Дніпропетровської обласної ради


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика