ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЛУВР У ЦЕНТРІ СЕЛА

Навіть такі всесвітньо відомі музеї та зібрання мистецтв, як Лувр у Парижі, Прадо у Мадриді, Уффіці у Флоренції, Бенакі в Афінах, Пінакотека у Мюнхені, починалися з приватних збірок. Не завжди ці збірки започатковували можновладці-королі чи великі багатії, які не знали, куди подіти гори грошей. Мистецтво – це пристрасть. Якщо хочете, це – жертовність. І така ж пристрасна, жертовна любов до мистецтва рухає збиранням і формуванням галерей та музеїв. Українці в цьому нічим не відрізняються від інших цивілізованих націй. Зауважмо: три найбільші мистецькі музеї Києва (Національний художній музей України, Музей мистецтв імені Богдана й Варвари Ханенків, Музей російського мистецтва) починалися з приватних колекцій, тому що люди, які це робили, плекали прекрасне і наперед знали про те, що цю красу вони рано чи пізно віддадуть своєму народові. Подібне можна сказати й про обласні художні музеї.

Ми знаходимося на порозі доби, коли образотворче мистецтво повинно крокувати в районні центри й села. Це давно вже є у Європі, Північній і Південній Америці. Там навіть у невеликих поселеннях постійно діють мистецькі осередки.

Розуміння краси – природної та рукотворної – є такою ж потребою гомо сапієнс, як і найнеобхідніша життєва потреба в їжі, житлі, одязі, відпочинку, праці. «Дівчина гарна, як намальована». «Цей молодик, наче картинка». «Ви вбралися, як писанка». Ми чуємо подібні порівняння в кожнім селі і в кожній хаті. А з чим порівнюємо? З мистецтвом! З творенням образу. З картиною. З писанкою. Отже, мистецтво є ідеалом, взірцем, на який орієнтуються прості люди, зовсім не естети, не знавці мистецтва й не філософи. Чому? Тому, що любов до мистецтва є найвища любов після любові до Бога і до свого ближнього. Почуття прекрасного закладено у кожному з нас Творцем ще тоді, коли тільки починалося людство.

Український народ зазнав на шляхах своєї історії багато лиха через гніт чужинців. Але він ніколи не відмовлявся від прекрасного, прикрашаючи в побуті все – від розмалювання приміщень до найменших деталей в одязі.

Але до останнього часу наші села й районні центри були сильно зобиджені тим, що в них була цілком відсутня професійна культура: театр, хор, музей, галерея. Від землеробів усі влади вимагали одного: «Давай зерно, буряки, картоплю, льон, молоко, м'ясо!» Завжди – давай, давай, давай! І ніколи «на, візьми».

Лише тепер, в умовах незалежності, настають часи проникнення професійної національної культури в українську глибинку. Ініціативу тут виявляють митці, яких підтримує місцева влада. Люди мистецтва, які хочуть жертвенно служити своєму народові не лише в столиці, а й у своїх рідних містечках і селах, звідки вони вийшли у світ. Їх поки що зовсім небагато, але вони започатковують рух ходіння в народ, який, я певен, незабаром переросте в загальнодержавне явище. Наші містечка і села повинні мати свої театральні колективи, хори, музеї й картинні галереї!

У Макарівському районі народився один з найперших і найяскравіших представників цього руху. П'ять років тому відомий український митець, заслужений художник України Анатолій Марчук, який ніколи не пориває зв'язків з рідним краєм, започаткував у Макарові картинну галерею.

Анатолій Марчук – уродженець села Козичанки, яке лежить у межах району. В своєму рідному селі киянин Марчук зберіг садибу своїх батьків, перетворивши її у своєрідні «малі Афіни». Тут щоліта відбуваються малярські пленери, симпозіуми скульптури, музично-поетичні фестивалі. На подвір'ї та прилеглій до нього території – сад паркової скульптури і літні художні майстерні. Тут працюють теплими літніми днями і приїжджі знаменитості, і місцева талановита молодь. З 2006 року Марчукові пленери дістали нову назву – «Літні зустрічі в садибі Марчука». Як потрібно любити мистецтво і людей, щоб тижнями, місяцями приймати в себе творчих особистостей, забезпечуючи їм усе необхідне для життя, побуту і творчої праці на лоні природи! Не кожен на це зважиться. Завдяки пленерам завзятий господар зібрав першокласні твори, додаючи до них і свої власні. Адже Анатолій Петрович – визнаний і талановитий живописець і графік, учень визначного майстра, заслуженого діяча мистецтв України, професора Василя Чебаника, в якого він навчався, будучи студентом Київського художнього інституту – нинішньої Національної Академії образотворчого мистецтва й архітектури.

Але енергія Анатолія Марчука сягає й усієї Макарівщини. Він не вагаючись подарував свою власну збірку малярства й графіки району. Без жодної платні. Сам усе привіз, розмістив, влаштував. Більше сотні творів вісімдесяти авторів, серед яких відомі в образотворчому мистецтві імена з титулами «народний», «заслужений», «лауреат» і так далі: Олександр Губарєв, Микола Компанець, Миколай Кочубей, Володимир Куткін, Василь Лопата, Наталія Ніколайчук, Микола Стратілат, Юрій Хіміч, Василь Чебаник – Анатоліїв професор, Андрій Чебикін, Георгій Якутович та багато інших. Мати у експозиції в Макарові таких майстрів! Та це ж знахідка!

На мою думку, такий подарунок від душі може зробити людина, яка справді закохана у свій край – малу Батьківщину, справжній патріот, щирий українець. Сподіваюсь, історія України, мистецтвознавці, владці держави, області та району належно оцінять героїчний подвиг мистця. Я не боюся цього слова, вчинки потрібно називати своїми іменами – це подвиг любові до свого народу, до України.

Анатолій Петрович постійно шукає порозуміння з керівництвом району і прагне подальшого функціонування і розширення виставкових площ для картинної галереї, яку мріє перетворити у повноцінний музей образотворчого мистецтва. Така практика рідкісна, мовляв, де це таке бачене, щоб у райцентрі був художній музей? І де набрати тих картин? Адже мистецтво - дуже дороге задоволення і не всякий район спроможний ті картини набути й утримати...

Ось так вже п'ять років діє в Макарові картинна галерея, заініційована однією людиною, підтримана громадою і її керівництвом. Люди ходять дивитися на цю рукотворну красу, молодь вчиться розуміти мистецтво, тонкощі композиції й колориту. Галерея вабить старого й малого.

Нехай же і цей альбом, в якому представлені кращі твори, дбайливо зібрані й збережені маститим мистцем Анатолієм Марчуком і подаровані рідному краєві, спонукають кожного з нас зробити щось корисне для своїх земляків, свого краю, а назагал – для нашого прекрасного українського народу.

Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства, доктор філософії,
доктор богословських наук, професор,
академік Академії наук Вищої школи України.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика