ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



РОЗДУМИ З ПРИВОДУ «НЕЗАЛЕЖНОСТІ»

Автор: Олесь ДОСВІТНІЙ

Не пери білизну на очах у загалу. Те, що пишеш, – правда, але не ганьби нас перед світом.

З такою порадою звернувся до мене редактор одного поважного інтернет-видання, ознайомившись зі змістом висланих йому моїх статей. Соромно визнавати, проте прагнення зберегти посаду й не нажити собі недоброзичливців з числа приналежних до касти можновладців взяли в того чоловіка гору над здоровим глуздом й почуттям обов’язку доносити до загалу правду. Обіймана посада й уміння давати тверезі оцінки явищами і подіям не врятували його від притаманного рабам запобігання перед «особами, наділеними владними повноваженнями» всіх рангів і рівнів.

Нинішні вкрай збюрократизовані й надміру корумповані посадовці полюбляють кожен свій вчинок аргументувати піклуванням про долю народу й захистом «національних інтересів». Проте факти свідчать протилежне. Єдиним мірилом вчинків переважної більшості нинішніх посадовців є пошук особистої вигоди, задоволення сумнівних за смаком амбіцій, котрі дозволяють (зрозуміло, що в дійсності помилково) їм потрактовувати себе «державотворцями» й «елітою нації».

Пригадую події сімнадцятилітньої давнини. На той час я був рядовим членом Спілки Української Молоді. Ми відверто декларували несприйняття тоталітарного устрою, комуністичної та ліберальної ідеологій, брехливого трактування подій минувшини, й змагали за цілковите знищення Радянського Союзу. Дарована діаспорними СУМівцями література (праці Бандери, Мельника, Стецька, Ленкавського, Донцова, Сціборського) витворила в нашій уяві образ реально незалежної Української Самостійної Соборної Держави. Я щиро вірував, що в цій державі були б гармонійно поєднані мої особисті потреби з потребами нації. Головними ворогами України й українського народу були шовіністично налаштований російський загал, зумисне населені в Україну в часі окупації етнічні чужинці й сповідники нівелюючих національну ідентичність ідеологій (як то мондіалізм, космополітизм й ін.). Київський осередок СУМ (і я серед них) був першим в Україні, хто у червні 1991року в часі зорганізованого з нагоди столітнього ювілею з дня народження засновника ОУН Євгена Коновальця проводив мітинг на центральному київському майдані під гаслом «Київ проти Москви». Тим самим ми чітко зафіксували, що ведений нами змаг ведеться не супроти тоталітарно-комуністичного устрою, а супроти російського імперіалізму в цілому. Події 19-21-го серпня донині пам’ятаю з чіткою ясністю. Соромно визнавати, проте недолугість, боягузтво й згадане вище запобігання перед Москвою опанувало тоді переважною більшістю функціонерів Народного Руху й кількох «українських середовищ».

Кімната, в якій ми збирались, була розташована в приміщенні Народного Руху (навпроти готелю «Либідь», на площі, яка донині наречена на честь перемоги сатанинського комунізму над нацистською Німеччиною). Відразу після проголошення кількома членами Політбюро ЦК КПРС про усунення Горбачова від влади й перебрання ними на себе владних повноважень, значний відсоток РУХівськх функціонерів просто не з’явились на роботі. Їхнє боягузтво компенсувалось добровільною з’явою великої кількості небайдужих до долі України чоловіків і жінок, котрі прагнули дій. Решта виглядали розгубленими й переляканими. Переважну більшість рутинної паперової роботи виконував тогочасний депутат ВР Микола Поровський. Щоправда, на лацкані його піджака красувався не національний (як раніше), а депутатський значок червоно-синього кольору. Запропоновані нам РУХівцями для розповсюдження серед киян листівки викликали в мене справедливе обурення. З одного боку, було роздруковане звернення керівництва РУХу до українського народу, а з іншого – звернення тогочасного чільника РФ Бориса Єльцина, в якому третім абзацом було чітко сказано: «Керівництво Росії зайняло принципову позицію, спрямовану на єдність Росії й на єдність Союзу».

Закликати українців до «оновленого Союзу» ніхто з нас не мав бажання, й наша відмова допомагати РУХівцям в поширенні шовіністичної блекоти викликала в них істеричне звинувачення в націоналізмі. Аналогічні за формою й змістом заяви оприлюднювали й Українська Республіканська Партія та Демократична Партія України. Проте ми не цурались того, аби бути націоналістами. Час засвідчив, що правда була на нашому боці. Чи не найбільш галасливим з-поміж РУХівських функціонерів був пан Бурлаков. Відразу після проголошення незалежності він був взятий в апарат перейменованого спочатку в СНБУ, а потім в СБУ КГБ, чим засвідчив, що, працюючи в РУХівському апараті, виконував геть не декларовані завдання. Показовою є й доля кількох інших РУХівських функціонерів. Пан Лавринович досить швидко відрікся патріотичних гасел й долучився до членства в геть не українському за суттю й змістом кланові Партії Регіонів, нинішній Черкаський міський голова Одарич є членом очолюваної Бродським Ліберальної партії (попри його патріотичні монологи, в Черкасах донині не демонтовано пам’ятник Леніну на центральній площі й не здійснено перейменування наречених на честь українофобів вулиць), пані Богдана Костюк нині пописує російськомовні статейки, в яких закликає до толерації некликаних мігрантів, а пан Поровський кілька років тому засвітився в колі найпалкіших прихильників тогочасного президента Кучми. Я не ставив за мету детально досліджувати долю тогочасних РУХівських функціонерів, проте наведені приклади красномовно свідчать про реальну ціну патріотизму цього люду.

Пригадую й розмови на вулицях. Якийсь російськомовний мужлан переконував мене, що без Єльцина Україна не встоїть й я повинен вгамувати свій «хохлячий гонор», для виступаючого на мітингу поета Івана Драча слово «єльцин» рифмувалось зі словом «єдність», й він, уподібнившись до якутського шамана, підстрибував перед мікрофоном,  скандуючи щойно винайдену риму, й закликав до анологічних дій решту. Реальну ціну російській демократії наприкінці літа оприлюднив один з прихильників Єльцина Руцький, котрий заявив про окупацію Україною споконвічних російських земель. Здається, то був перший кухоль холодної води, який нарешті почав пробуджувати закоханих в ліберальну псевдодемократію політиканів й горлопанів.

Покликання держави – гарантувати автохтонам збереження власної національної ідентичності, захист їхніх потреб на світовій арені та сприяння всебічній реалізації наявних талантів. Реалії засвідчили, що керівництво України від самих початків не ставило перед собою за мету бути слугою власного народу. Проголошення Акту про Державну Незалежність було наслідком виникнення несприятливих для тогочасної окупаційної адміністрації обставин. Довгий час посадовці й працівники силових структур, заперечували право українців на життя у власній державі, отримали нагоду безконтрольно здійснювати владні повноваження. Звідсіля і негаразди. Замість цілковитого усунення від влади осіб, котрі в часі окупації визискували український нарід й притягнення запроданців-колаборантів до відповідальності, ігноруючи потребу цілковито деколонізувати й десовєтизувати українське суспільство, самопроголошена «еліта» вдалась до дій, які збагачували її особисто. Народна мудрість вчить: той, хто зрадив ворога, зрадить і тебе. Чого доброго можна очікувати від тих, хто не спромігся захистити від розвалу Союз працівників міліції, КГБ, комсомольських, компартійних, радянських, й сонму тих, хто прилип до фінансування з держбюджету профспілок? Трагічний стан поглиблюється й тим, що постколоніальна адміністрація виховує собі гідну зміну. Цинічну, ще більше збюрократизовану, ігноруючу навіть існуючі постанови й закони. Недаремно для загалу терміни «держслужбовець» й «злодій» перетворились в синоніми.

Нинішні дохрипотні суперечки та бійки в сесійній залі ВР ніколи не змінять існуючого стану речей у кращий бік. Функціонери виконавчих служб без найменшого докору сумління ігнорують рішення судів, постанови ВР й норми Конституції. Звичним явищем стали вимагання хабарів, порушення замовних кримінальних справ, катування працівниками міліції затриманих. Рівень корумпованості посадовців став настільки великим, що їм (і не безпідставно) не довіряють зараховані до числа «пересічних громадян» українці. Колишнім дисидентам нарешті дозволили оповідати загалові про власний життєвий шлях й боротьбу з комуністично-тоталітарним режимом, проте їхня роль в процесі державобудівництва також зведена до мінімуму. Пишіть й балакайте, панове все, що вам заманеться, а бюджетними коштами та творенням обов’язкових для виконання загалом дій займатимуться ті, для кого посада є непоганою нагодою нажитись й задовольнити особисті амбіції.

Навіть сліпі від народження бачать потребу негайних і радикальних змін. Аргументи про відсутність освічених фахівців не витримують критики. Прагнення бути корисним рідному народові примусить швидко опанувати відсутній обсяг знань. Таким шляхом пішли країни Балтії, Польща й Чехія. Зростання економічних показників в цих державах свідчить саме за себе. Потрібно нарешті наважитись назвати речі своїми іменами. Інакше довіку пожинатимемо плоди власної толерації брехні й несправедливості.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика