ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НЕ УБИТИ ЛЮДЯНОСТІ В ЛЮДИНІ

Автор: Борис КОВАЛЬОВ

РОЗМИСЛИ ПРО ВИТРАТИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВІТЧИЗНЯНОГО АВІА- ТА СУДНОБУДУВАННЯ, А ТАКОЖ МОРАЛЬНИЙ АСПЕКТ У БІЗНЕСІ.

Далеко не одразу Володимир Гарбуз визначив свою дорогу в житті, нелегко йшов до розуміння себе і світу, який оточував його. І характер виявив неабиякий, не ставши все-таки медиком чи військовим, як хотіли найрідніші йому люди, а пов’язав долю з підприємництвом. А перед цим десять років займався палубною авіацією, на відомому «Новоросійську» за одинадцять місяців обійшов усю планету. Нині вважається одним з найавторитетніших фахівців у вітчизняному судно- та авіабудуванні. Надзвичайно цікава й різнобічна особистість, вважає, що дикий капіталізм і найжорстокіші приватновласницькі інстинкти не вб’ють у людині людяності.

Нині очолює компанію «Реверс», а також бюджетну комісію Шевченківської райради столиці.

– Володимире Васильовичу, якщо держава протягом півтора десятка років переживає гірші, а потім ще гірші, а далі найгірші часи, де точка опори для оптимізму?

– Все можна пізнати в порівнянні. Моїй мамі 85 років, і якось зайшла мова про час. Мама й каже: сину, ти не жив у 30-ті роки, не пережив війну, окупацію…

– Але логіка «Лише б не було війни» не дуже втішає в ХХІ столітті. Хотілося б мати інший стандарт.

– Читав нещодавно: російського політолога запитали, чому так погано живе країна? Він відповідає: країною править групка недолугих людей, які спроможні заради мільйона особистої користі зруйнувати на мільярд суспільного надбання.

– Це він про Україну?

– Та і про Росію, хоча ситуація схожа. 15 років – довгий, а то й вирішальний термін для окремої людини, але для історії – справді мить. Звичайно, йдеться не про те, що слід виправдовувати все посиланнями на історичні закономірності, але разом з тим і гарячкувати не потрібно, подібний підхід не конструктивний і не творчий. Я, наприклад, вважаю трагедією розпад СРСР; як і у багатьох людей, у Союзі в мене залишилися молодість, мрії, друзі. Але приїжджаю до Литви, де була найбільша за Радянського Союзу фабрика з випуску тканин, там зараз удесятеро менше працівників, кількісно виробляють, зрозуміло, набагато менше. Проте підприємство конкурентне, його викупили італійці, і тепер фабрика упевнено почувається на найжорсткіших ринках. Виготовляють пледи і пряжу, зі стійким попитом у Європі, мають гідні заробітки, соціальну забезпеченість. Не витримала економіка СРСР суперництва із західною, то що після цього життя відмінити?

– Прибалтійські вояжі – це бізнес чи ностальгія?

– І те, й інше. Я мав можливість об’їздити увесь Союз, працюючи в оборонній промисловості, займаючись розробкою «чорних ящиків» для винищувачів бомбардувальної авіації. Досі майже в кожній точці СРСР залишилися колишні колеги, з якими приємно пригадати минуле. Серед них і Прибалтика з привабливою північною природою.

У радянській авіації концентрувалися справді кращі інтелектуальні ресурси, звідси результати світового рівня. Але разом з тим існувала прірва між вищими зразками і повсякденними, що переслідувало кожного з нас усе свідоме життя. Скажімо, сотні мільярдів доларів, що вклали у ВПК, – річ відома і широко обговорювана, але ж була прірва страшніша – сільське господарство з його колгоспним корінням. Ось куди безповоротно трильйони йшли, а багата країна не могла прогодувати жалюгідне для такої території число людей...

– З таким досвідом Вам нескладно оцінити перспективи сучасного українського судноавіабудування.

– Не думаю, що в обох напрямках на Україну чекає велике майбутнє. Світове суднобудування стрімко піднялося вгору, вкладено мільярдні інвестиції в модернізацію основних фондів, а вслід за тим і в докорінне оновлення всіх флотів. Так, замовлень багато, верфі забиті ними на 6-7 років наперед, проте даний процес уже сформувався і влитися в нього – будувати судна спеціалізованого характеру, зайнявши таким чином хоч якусь ринкову нішу.

Образливо, звичайно ж, за нашу видатну школу корабелів, багато хто з них працює нині на зарубіжних верфях, зневірившись у тому, що вдасться застосувати професійні здібності на батьківщині. Але що рішучого можна зробити у 2008 році, коли починати розворот потрібно було щонайпізніше у 1997 році? Суднобудування – та галузь, де виробничі цикли вимірюються роками і, скажімо, щоб модернізувати потужності, що залишилися, навіть за наявності серйозних коштів необхідно кілька років. Хто чекатиме нас? Зрозуміло, що ніхто, а крім того, проблемним є швидке надходження інвестицій.

Авіапром перспективніший; в усякому разі, його шанси можна розцінити як справжні, а не уявні, все-таки Україна виявилася єдиною з республік Союзу, де після розпаду СРСР розроблено три борти. Навіть Росія жодного нового літака не поставила за цей час в серію.

У нас єдиний на весь СНД завод з виробництва авіадвигунів, «Мотор Січ» – у Запоріжжі, значна кількість російських літаків літає на запорізьких двигунах. І вертольоти піднімаються з майданчиків на двигунах, зроблених у Запоріжжі.

Разом з тим є відчайдушне фінансове становище авіазаводу в Харкові і в мене немає особливих надій на порятунок підприємства; думаю, на завод чекає сумна доля численних харківських побратимів з промислового сектора, зокрема, заводу імені Малишева.

Могутні зусилля прикладають київські авіабудівники, за це перед ними слід зняти капелюха. Але що таке випуск літака? Це величезні кошти, заморожені на тривалі терміни, незважаючи на цілком убивчі для вітчизняних стереотипів засоби, які вкладаються в проектно-конструкторську роботу. Якщо ж літаки виробляються десятками-сотнями, що диктується економікою крупного і витратного механізму, виникає потреба у фінансах, що несумірно перевершують те, що мають в своєму розпорядженні нині київські професіонали авіаційної справи.

Сумнівним бачиться ринковий шлях 148-ї моделі: напрям вже зайнятий канадцями, бразильцями – світові авіагіганти вирішили «скинути» середнякам середньомагістральні машини, сконцентрувавши власні потенціали на вигідніших виробництвах. Потіснити ж спаяні ряди західних промисловців, примусивши їх прийняти 148-у модель, – таке маловірогідне, незважаючи на всю їхню «любов» до України».

– А якщо нашим авіаторам рішуче допомогти?

– Давайте уточнимо, про яку підтримку йдеться. Гроші? Безумовно, річ важлива, проте хотів би привернути увагу до того, що інвестиції скрізь приходять на узгоджену довготривалу політику держави, а не тому, що комусь грошей захотілось. Що відбувається на Заході? Промисловість розробила переконливий зразок і тут же в його просування включається вся державна машина: президенти, прем’єри, міністри, законодавці, дипломати. Це і є відстоювання національних інтересів, на відміну від знайомої нам «схеми», коли самопризначені політики не вміють нічого, крім того як надувати щоки і безбожно грабувати скарбницю.

Пригадайте характерний приклад «АЕРБАСА». Фірма кинула виклик «Боїнгу», що видалося безглуздим і наївним. Проте, після довгих років напруженої праці, величезних інвестицій «АЕРБАС» не тільки потіснив американців, але й отримав перемогу. Велику перемогу, фундамент якої закладався своєрідним розподілом функцій констуктора, інженери і робітники виготовляють машини, чиновники ж беруть активну участь в їх пропаганді та ринковому облаштуванні.

«АЕРБАС» приходить до необхідності скорочень робочих місць. І що ж? Влада зробила вигляд, ніби нічого не трапилося? Виробникам порадили, що порятунок потопаючих – справа самих потопаючих?

Ні, до вирішення хворобливої теми підключаються федеральний канцлер Німеччини і президент Франції, не рахуючи тисяч чиновників меншого рангу.

А наш хлопець: сам придумав, сам гроші знайшов, сам провів, сам продав, сам від бюрократичних наїздів відгавкався. В такому режимі будь-яка промисловість зів’яла б. Будь-яка з найнесподіванішими запасами міцності.

– Володимире Васильовичу, озвучене вами – речі безперечні, але чи вам не знати: як тільки попереду з’являється необхідність довгострокової роботи, результати якої неочевидні і немиттєві, українським «політикумом» опановує депресія». I в результаті отримуємо вкотре, що краще ніколи, ніж довго.

– А хіба може бути інакше, коли за відсутності програми державного розвитку на безсистемні серії хаотичних, тактичних заходів всідаються групи тимчасових виконавців? Чиновник – тимчасовий виконавець, за самою своєю природою; якщо ж до того ж у нього немає прив’язки до жорсткого планового розвитку, – звідки раптом з’явиться сприятливий підсумок?

– В рамках плану важче красти? Менше крадуть?

– І це теж, проте головне – послідовність діяльності. У Сполучених Штатах Америки кажуть: президент сильного рівня за час свого президентства так роздуває рукавичку своїх повноважень в жорстких рамках Конституції, що країні не страшні потім 2-3 посередності, що зайняли за волею сліпого випадку Білий дім.

Німеччина. За Коля німець отримував 3-3,5 тисячі євро, Шредер прийшов – знову ж таки отримує 3-3,5 тисячі євро, Меркель перемогла на виборах – німець приносить додому 3-3,5 тисячі зароблених євро. Економічний базис недоторканний! Інакше це вже не політика, а кримінальна відповідальність.

– Відповідальності немає. Ніякої: ні кримінальної, ні кар’єрної, ні етичної. Що тоді?

– Держава хворіє, і дай Боже, щоб важко, але виліковно. Українська скарбничка відкривається дуже просто: відсутній юридичний принцип невідворотності покарання. Гадаєте, на Заході люди інші? Аніскільки. Проте їхня діяльність обмежена якраз негайним введенням безлічі чинників: непристойний вчинок спричиняє за собою високу вірогідність суспільного засудження, услід за чим рушиться кар’єра, зменшується коло знайомств, відчужуються групові інтереси, різко змінюється кредитна історія. Крайній випадок – в’язниця.

Нашою «елітою» ці чинники ліквідовані, від чого програли суспільство, держава і сама, до речі сказати, еліта.

– Світ пересідає на малу авіацію. А Україна?

– Я часто буваю на авіашоу в Росії, Франції, Північній Америці. Абсолютно

приголомшливі акції, які об’єктивно свідчать про інтерес мільйонів людей до малої авіації. Росіяни, вже не вперше проведуть подібне шоу. Враховуючи, що російські льотчики – одні з кращих у світі, я передчуваю ні з чим не зрівнянне задоволення.

Світ справді пересідає на малі авіаційні форми, вертольоти, зокрема. Значна кількість вертольотів виробляється в Росії, а оскільки їхня залежність від українських вузлів і агрегатів поки що непереборна, слід оперативно вводити юридичні конструкції для довголітнього закріплення цієї співпраці. Не поклопотавшись про юридичне оформлення спільної діяльності, можна поступово втратити ринок: або вони самі почнуть все потрібне виготовляти, або знайдуть інших постачальників.

Знаю, що існують оригінальні вітчизняні розробки вертольотів. Необхідна державна підтримка! Або меценатів фінансово зацікавити, щоб вони спрямовували кошти для науки. Не треба себе випробовувати створенням якогось авіаційного дива! Краще – ворог хорошого; несе вертоліт двох людей, маючи при цьому попит – починаємо клепати серію, заробляючи гроші.

Те ж саме і щодо легких літаків. Неповторний Ан-2 зі своєю фантастичною рентабельністю, вимагає, модернізації, прослужить потім вірою і правдою багато років. Але навіщо обмежуватися «аннушкою»? У країні достатньо світлих мізків, об’єднавши і профінансувавши які, можна виходити на різні зразки, так або інакше затребувані споживачем. Врешті-решт, в Україні не ліквідована школа радянського авіабудування, по-справжньому могутня школа. Це наш момент випередження, тому що створити школу неможливо, навіть відразу виклавши трильйон доларів.

– Ви розповідаєте про розумне використання початкового матеріалу. Проте, у практиці виробництва відомо, що зі шматка глини можна виліпити функціонально корисний горщик або … нічого.

– Можу навести приклад. Шевченківський район міста Києва, де я обраний депутатом і головою бюджетної комісії, – не найбільший у столиці. Районний бюджет поточного року здатний наблизитися до півмільярда гривень. Для порівняння: найбільший район, Дніпровський, затвердив бюджет – 330 мільйонів, Печерський – всього 150 мільйонів.

Тобто справді в приблизно однакових умовах можна і побудувати будинок, і зруйнувати той, що є.

– Але все роблять люди, тут я згоден з вами. Людський чинник – дуже важливий. У Шевченківському районі робимо все, що можливо, а це і є прагматизм. Надходження від приватизації, додаткові джерела наповнення бюджету – все стягується в район. Існує інший варіант: чекати, коли в державі нарешті настануть сприятливі часи для підприємництва і місцевого самоврядування. Сказав би хто ще, скільки чекати: рік, 10, 50?

Повернемось до теми авіапрому. Потрібно рухатися далі, використовуючи те, що маємо, а не те, що хотіли б мати. Інколи по сантиметру, краще метровими проміжками, але рухатися, замість того, щоб топтатися на місці, деградуючи до точки, як її називають медики і льотчики, неповернення.

Минулого року літав до Бразилії, динаміка розвитку країни приємно мене вразила. Залишається загадкою, чому ми постійно спостерігаємо чужі успіхи, хоча цілком здатні похвалитися власними. Ясна річ, добре потрудившись.

– А трудитися не хочеться. Всім треба все відразу, як на революційному мітингу: тут пообіцяли й тут же, здається, все це з’явиться чарівним чином.

– Я у бізнесі з 1990 років. Бачив, яка титанічна праця вкладена людьми, щоб розвинути справу. Це був народний подвиг: з казармового ладу миттєво, без підготовки і навчання, в протилежний. Люди пристосовувалися за лічені тижні, місяці. Які ще потрібні докази слов’янської живучості й неординарності?

Мене дуже вабило виробництво, причому неважливо було, що виробляти, головне, щоб крутився цей казковий маховик, і бачиш результат своїх зусиль. Навіть успішна швейна фабрика була: пальта шили, куртки. І створив її з нульової позначки.

Одночасно ні на крок не відпускав авіаційну тематику, що стала провідною для підприємства.

Алгоритм такий: замовляю документацію на модернізацію, якої потребують сотні випущених у Союзі літальних апаратів. Сплачую випробування, всі інші етапи, стаю власником документації. Після цього замовляю під інтелектуальний товар устаткування і проводимо модернізацію.

Україна, на жаль, оновлення парку здійснює у крайніх випадках – наприклад, вертольоти треба модернізувати для участі в місії ООН. Свідомість визначається надзвичайними ситуаціями, і зовсім не програмою планомірного розвитку.

– Змоделюємо ситуацію для утримання на підприємстві професіонала: Вам потрібно платити йому більше, ніж маєте самі.

– Вважаю це нормальним: віддати справжньому фахівцеві гроші відповідно до його рівня. Інша справа, що ця праця загалом все-таки колективна, і осяяння одинаків, нехай і геніальних, не вирішує всі проблеми. Господар є господар, а директор є директор. За високих самооцінок окремих професіоналів і їхній вагомий внесок у роботу керівник випереджає кожного підлеглого мірою відповідальності.

Загалом же оплата праці на підприємстві досить, на мій погляд, гнучка і прогресивна, а працівників підбираю в тому числі і з позицій сумісності з колективом. Бо одна людина здатна всю справу зіпсувати.

– «Реверс» розробляє і модний нині напрям – цивільне будівництво.

– Прогнози щодо обвалу цін на нерухомість не лякають?

– Очевидно, що вартісні показники досягли критичної межі, якщо не абсурдної. Будівельники вже почали маневрувати і гадаю, їм вдасться уникнути важких ударів. Низка київських фірм виходить у регіони, регіональні компанії, в свою чергу, починають розробляти глибинки, де 2-3 роки тому ще не ступала нога будівничого.

Якість робіт і підходів до будівництва, що загалом є невичерпним резервом. Можу повідомити, що при зведенні наших будинків не допущено жодної спекулятивної операції: всі об’єкти завершуємо власними фінансами, не вдаючись до заощаджень і позикових засобів потенційних покупців. Іншими словами, мова йде вже не про якість будівництва, а набагато ширше – якісне, людяне ставлення до нашого споживача.

– Володимире Васильовичу, вашому поколінню нерідко дорікають у зайвій м’якості до людей. Начебто бізнес – справа жорстка, у ньому не повинно бути духовних і етичних орієнтирів.

– Подібний світогляд нав’язується нам, щоб позбавити людей людяності. Насправді успішний підприємець – кращий союзник суспільства, опора моральних засад. Кому і чим здатний допомогти бідняк, позбавлений можливості навіть свою сім’ю пристойно утримувати?

Я – частинка народу, що явив мене світові, про це прагну ніколи не забувати.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика