ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ ДІАСПОРА?

Чи потрібна Україні діаспора, а діаспорі Україна? Діаспора десятки років жила без України, хоч і з тугою за нею, але добре жила і буде жити. (Я маю на увазі діаспору в західних країнах). Діаспора чекала і чекає від України в основному моральної і духовної підтримки, а особливо добрих новин з Батьківщини. Хоч треба відмітити, що роки розлуки зробили своє. Діаспора в основній своїй більшості не розуміла і не розуміє, що таке реальна Україна сьогодні з економічного, і особливо промислового боку. Тільки невелика частина людей в діаспорі зрозуміла, що таке Україна наукова, технологічна, промислова (як наприклад професор О.Гавалєшка з Манітобського Університету).

Аналогічні проблеми існують і для громадян України, але часи, коли через відсутність правдивої інформаціїї, реальних контактів і неможливість себе по-рівняти з кимось, минули. Останні 10-15 років були дуже корисними як в позитивному, так і в негативному сенсі. Мільйони жителів України почали їздити по світу, що дало їм можливість порівняти різні умови життя, різні політичні системи і т.д. Перш за все приємно відзначити, що середній грамадянин України за рівнем освіти, ерудиції, професійної підготовки стоїть на одному з найвищих рівнів у світі. Після перших, чисто психологічних, незручностей, які наші люди мають в нових країнах, приходить переоцінка і самооцінка себе і зазвичай ці люди знаходять себе і починають займати поважливе становище в суспільстві, або на підприємствах, де вони працюють. Тому, на мою думку, головні причини невикористаних Україною можливостей такі:

- недооцінка себе і переоцінка інших;

- невміння реалізувати свої знання і можливості;

- спотворений менталітет щодо своїх обов’язків, своєї роботи, своєї країни;

- безініціативність, сподівання, що хтось прийде і все зробить.

Це все накопичувалось століттями через відсутність України як держави, і тому зусилля державних інститутів мусять бути направлені на зміну менталітету народу, відновлення почуття самогідності та віри у власні сили.

Але я хочу говорити тепер тільки про економічні аспекти. Володіючи величезними науково-технологічним та виробничим потенціалами, кваліфікованими кадрами, Україна не може себе реалізувати ні всередині країни, ні поза її межами. Про це говорить те, що за всі роки незалежності Україна ще не досягла рівня економічного розвитку 90-их років. Багато підприємств, виробничих баз колишніх ПТУ просто фізично знищено, порізано на металобрухт, кошти порозкрадено. Хоча серед всіх колишніх союзних республік Україна мала одну з найкращих можливостей зробити прорив на світовий ринок. Але... маємо, що маємо». Якщо ми простежимо ситуацію за останніх 10-15 років, то побачимо, що лейтмотив багатьох виступів та висловлювань керівництва України, різних представництв за кордоном, візитів різних делегацій є один- дайте нам гроші, кредити, інвестиції, прийдіть до нас та допоможіть нам. Щось знаходиться і хтось приходить, але в основному тільки для вивчення ринку і майбутніх перспектив. Для такої країни, як Україна – це майже нічого.Тобто грошей як не було, так найближчим часом і не буде. НЕ БУДЕ! Але чому це так, вже інша тема.

Нині в світі нараховується близько 200 великих та малих країн з населенням близько шести мільярдів. Але нам вистачить пальців на руках, щоб перерахувати так звані розвинені країни з загальним населенням 600-700 мільйонів. Сотні країн з величезними природними та матеріальними ресурсами, дешевою робочою силою дивляться на розвинені країни з надією щось отримати, пропонуючи набагато вигідніші і стабільніші умови, ніж Україна. Тобто повторюю ще раз: масовий капітал в Україну, при тих економічних і політичних умовах, які в ній існують, не прийде. І це підтверджує історія останніх років.

Який же може існувати вихід?

Перш за все треба вчитись заробляти гроші, а не просити їх. Основа основ будь-якого бізнесу є продаж. Можна говорити про бізнес роками, читати лекції і т.д., але коли немає продажу, то немає і бізнесу. Україна не вміє продавати свій потенціал, свої товари, свої технології, свої можливості і т.д.

Україна досі не може визначитись з напрямком: де і як це робити. Україна має вибір- Схід чи Захід. Схід володіє величезними запасами природних ресурсів, і це дуже добре, але це не той напрямок, де можливо сподіватись заробити гроші. Тим більш, що Схід будь-які економічні контакти, зазвичай, веде не зовсім корректно, і старається використати їх для своїх не зовсім доброзичливих планів. До того ж, схід теж шукає гроші, а тепер ще й людські ресурси. Західні фінансові ресурси значно більші (і до того ж з кращими принципами ведення бізнесу). Для прикладу, в Північній Америці існує мережа магазинів Wal-Mart. Так от, фінансові можливості Wal-Mart і бюджет Росії можна порівняти. З одного боку – велика країна, з другого – тільки мережа магазинів.

Повернемося трохи в минуле. Такі країни, як Німеччина, Японія, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Китай і деякі інші зробили різкий стрибок вперед, ведучи бізнес в першу чергу з Північною Америкою. Мій вчитель в бізнес-коледжі розповідав, що ще 30-35 років тому, якщо хтось говорив, що купив японський автомобіль, то з нього сміялися. Але на сьогоднішній день японські автомобілі найпопулярніші в Північній Америці. З них сміялися, а вони тихенько вчилися і заробляли гроші. В Північній Америці важко знайти місто (навіть рівня найменшого райцентру в Україні) де б не було представництва японської автомобільної чи якоїсь іншої компанії. По цьому шляху пішла колись Південна Корея і тепер Китай. На сьогоднішній день 60-80% всіх товарів в магазинах Північної Америки вироблені в Китаї. Деяка частина цих товарів неякісна і на другий день після купівлі просто викидається. Але якісь центи до Китаю пішли. Що буде з китайськими товарами через 10-20 років ми можемо тільки здогадуватися. Але на сьогоднішній день вони тихенько вчаться і зароб-ляють гроші.

Відомо, що жодна країна не хоче пускати до себе іноземного виробника, а навпаки хоче більше вивозити. За зовнішньою ідилією розвинених країн стоїть невидима, а інколи і видима економічна боротьба. Конкуренція там величезна.

Тому треба зрозуміти, що ніхто не прийде в Україну, не піде по заводах і фабриках, шукаючи товар для купівлі. Світовий ринок перенасичений всім і в світі не існує проблеми купити, в світі існує проблема продати. Виробник мусить сам йти до покупця, шукати його, переконувати його купити саме його товар. При цьому на перший план виходять: ціна, якість і стабільність постачання. Для цього треба стати поряд з акулами бізнесу, і почати вчитися продавати свої товари. Зрозуміло, що цьому не будуть раді. Ніхто не хоче мати ще одного конкурента. Будуть використовуваться всі легальні і нелегальні методи усунути конкурента. Але при всьому цьому Україна мусить руками, ногами, плечима відчинити ці двері, ввійти і стати поряд з акулами бізнесу, при цьому вибачитись за «поломані двері», їх відремонтувати і заявити: МИ ПРИЙШЛИ. Але найкаще це зробити культурно і цивілізовано, для чого вивчити законодавство і правила ведення бізнесу в потрібних країнах.

На Заході в бізнесі є позиція №1 – це продавець, людина, яка першою зустрічає потенційного покупця, проштовхує товар на ринок. Вміння продавати до-ведене до рівня мистецтва. Йде відбір таких людей, а потім тренування. Найбільша проблема для будь-якого бізнесу, є пошук таких людей. І це є золотий фонд бізнесу. Найкращі продавці отримують дуже великі гроші і компанії хочуть їх затримати будь-якою ціною. По статистиці тільки біля 20% таких людей в любому колективі приносять 80% прибутку, останні тільки 20%. Україні пот-рібні такі люди на всіх рівнях. Це мусять бути не просто торгові представники, а «тигри в лисячій шкірі». Це повинні бути сотні, тисячи людей, які займалися б маркетінгом для українських підприємств, рекламували їхню продукцію, про-водили презентації, виставки, семінари, налагоджували контакти і т.д. І єдиним критерієм для будь-якого  українського представництва за кордоном (на сьогодні) мусить бути принцип не скільки ти знайшов інвестицій (тому, що не знайдеш), а скільки ти продав українських товарів, скільки контактів налагодив між підприємствами, скільки зробив презентацій, виставок і тд.

Зрозуміло, для України, як молодої держави, це тяжке завдання з причин::

-недостатньої кількості людей, які б могли це робити;

- незнання західного ринку і його правил гри;

- мовного та психологічного бар’єрів;

- незнання менталітету людей, які проводять бізнес на Заході;

- відсутності контактів і невміння налагоджувати їх;

- проблеми отримання віз для громадян України в деяких країнах.

Перед Україною – величезна робота, розрахована не на один рік. Я маю на увазі організацію своєрідного бізнес-десанту за межі України. Це буде вимагати людських, матеріальних ресурсів та часу. На мою думку, в Україні вже є підприємства, які можуть дозволити собі проводити таку роботу. Це під силу Україні як державі, Спілці малих підприємств і т.д.

Але тепер я веду мову про те, що Україна вже має свій десант за кордоном –  це українська діаспора. ( Велику роль в успішному просуванню Китаю на Західний ринок відіграє китайська діаспора). Україна – єдина з колишніх рес-публік Радянського Союзу, яка має величезне багатство – багатомільйонну діаспору по всьому світі. У своїй більшості – це люди, які живуть в розвинених країнах і яких ситуація в Україні виганяла, виживала останні 100 років. Це – люди, які, щоб врятувати своє життя, життя своїх дітей, мусили покинути свою батьківщину. Але вони змогли зберегти і виховати у своїх нащадків велику любов до України. Діаспорою засновано велику кількість різних українських інституцій за кордоном: школи, інститути, церкви, газети, мережа різних орга-нізацій тощо. По суті справи діаспора побудувала свою Україну поза межами самої України, зберегла мову, традиції, культуру, релігію, а головне любов до України. Діаспора накопила великий досвід життя на Заході у всіх сферах: політиці, економіці, бізнесі, законодавстві, культурі і т.д. Майже в кожному місті, де є українська діаспора, існують відділи Конгресу Українців Канади та об’єднання українських підприємців та промисловців. Тобто, Україна вже має свій «економічний десант» за кордоном. Об’єднання цих двох сторін, України та її діаспори, може дати великий результат. Але перш за все, офіційна Україна мусить змінити своє ставлення до діаспори, бачити в ній прихильника, а не ворога. На сьогоднішній день офіційна Україна ігнорує діаспору, а діаспора – офіційну Україну. Про це можливо судити по тих «теплих» прийомах, які офіційна Україна демонструє, проводячи світові конгреси українців.

Але я веду мову не про ті сили, які й досі виживають своїх громадян зі своєї країни, а про мільони людей, які не мають роботи, надії на краще і змушені за-лишати родини, країну в пошуках кращої долі.

Про які інвестиції може йти мова, якщо робоча сила залишає країну? Хто буде відпрацьовувати інвестовані гроші через 5-10 років? Збільшення експорту з України створить додаткові робочі місця, дасть гроші.

Тепер слово за Україною, за її підприємствами, областями, які хочуть розви-вати їх експортно-імпортні можливості. Але це мусить і буде розвиватись тільки на взаємовигідних умовах. Чи будуть при цьому проблеми? Будуть! Будуть помилки, невдачі, втрати, непорозуміння, але це є нормальний процес руху вперед. Будь-який негативний результат стає досвідом.

Цей лист є своєрідним зверненням і до української діаспори також, хто провадить або має бізнес: «Імпортуй українське!», «Замовляй в Україні!». Але про один із таких невдалих прикладів проникнення на західний ринок я хочу розповісти.

Декілька років тому до мене звернулась одна жінка з проханням допомогти організувати виставку і презентацію українських вин фірми «Масандра» в Едмонтоні. Я з радістю погодився це зробити, тим більш, що це співпало з проведенням Дня Незалежности України. Але коли були привезені вина, у людей був шок. Комусь в керівництві «Масандри» прийшло в голову, з метою  реклами помістити на етикетці портрет Сталіна в оточенні Черчілля і Рузвельта. На якого покупця розраховували власники компанії, мабуть, тільки їм відомо. Ця чисто російська ідея використовувати колишніх царів та цариць, імператорів та князів, минулих та сучасних президентів для назв ресторанів та кафе і як зосіб реклами, є абсолютно помилковим. Можливо, це добра ідея всередині самої Росії, але за її межами – ні. Тим більш, що ставлення до всіх російських національних героїв, поза її межами –  абсолютно протилежне. Це все одно, що в Ізраєлі продавати пляшки з портретами Гітлера. Це була абсолютно бредова ідея, яка може мати сенс в якихось окремих районах колишнього СРСР, але не у вільному світі і тим більш серед української діаспори. Зрозуміло, що презентація не відбулась, понад те відбулось бойкотування цих вин в інших містах Канади. Але вже існує декілька позитивних прикладів по розповсюдженню в Канаді українського пива, горілки, та вин. В Канаді біля одного мільону етнічних українців і коли мова йде щось купити, то часто перевага віддається своєму, але не за рахунок національного самоприниження.

Але я повертаюсь до головної ідеї: підприємства України, попередньо вивчивши ринок, мусять самі фізично прийти і рекламувати себе і свою продукцію через свої представництва за кордоном так, як це робить Тойота, Хонда, Хундай тощо. Майже в кожному місті Північної Америки вони мають по декілька магазинів, що займаються рекламою, продажем і сервісом їхніх товарів. Теж саме мусять зробити і підприємства України з допомогою діаспори. Іншого шляху я не бачу.

Практичне втілення цієї ідеї в життя може йти декількома різними шляхами,

це вже бажання і можливості окремих зацікавленних сторін, груп або людей.

Для цього:

-почати роботу зі створення бази даних зацікавлених в цьому сторін і підприємств в Україні;

-визначитись хто буде проводити цю роботу в Канаді і інших країнах;

-через існуючы українські (і не тільки) засоби інформації провести рекламну роботу на зразок: конкретне підприємство підшукує свого представника в містах Північної Америки, або в іншій країні; можливе використання інформаційних і кадрових можливостей існуючих українських бізнес-клубів;

-провести роботу ыз залучення до співпраці студентів (і не тільки етнічних українців), які планують працювати в бізнесі в майбутньому;

-Україною і діаспорою створити (або використати існуючий) центр(колектив) який почав би створювати такі центри по містах Америки (якщо це потрібно);

-розпочати створення бази даних зацікавлених в цьому людей в Америці;

Тобто приймаються будь-якы ідеї, які допоможуть працювати в цьому напрямку.

Зрозуміло, що така робота можлива тільки тоді, коли це буде взаємовигідно кожній стороні, а також це потребуватиме фінансів і часу в першу чергу стороні, яка хоче прийти на чужий ринок. Це ніколи не буває легко і безкоштовно. Зрозуміло, що не кожне українське підприємство, в силу різних причин, зможе забезпечити такі умови для потенційного агента, як це роблять відомі в світі фірми. Але колись і з чогось треба починати.

Микола ВОРОТИЛЕНКО
Едмонтон, Канада


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика