ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХТО Ж МИ?

Автор: Віталій ДОВГИЧ

Закінчення. Початок у №27, 2008

Кому не відоме узагальнення М.Грушевського про те, що в руські часи ніякого «общерусского» язика не існувало! А П.Толочко ничтожесумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє (1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента – В.Петрова. Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця?

Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: «На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. «Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від VІ століття по Різдві, а ще ... від ІІІ тисячоліття перед Різдвом, ми повинні ... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша артохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, щов русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині».

Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етноґенетичних пошуків».

То академік перестав боротися проти «апологетів» саме цих «новітніх» студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів-русинів-русичів українцями, а «Слово...» – першою українською думою. Апологетом самобутності так званої «Південної Русі» був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етнографічну різність киян, полочан і новгородців. А ця етнографічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами. Терміном Русь (з 852 року «нача прозиватися земля Руская») згодом її вуалювали. Хіба ж неасимільовані «чюд, вес, меря, мурома, черемиса, ям, мордва, печера, литва, зимігола, корс, нерома, лив» складали так звану «давньоруську народність»? Про який моноліт мова? Та, приміром, литовці були і є осібним етносом ще з часів неолітичних, коли «лито-слов’янська» спільність розпалася.

Заплутав Толочко наукову громадськість невизначеністю своєї позиції щодо українського етногенезу. Якби ж це пішло на користь аполоґетам івдоєвропеїстики...

А тим самим часом американка М.Гімбутас впиускає своєрідну археологічну дилогію – «Цивілізація богинь» та «Мова богинь». Одразу ж треба зазначити, що Трипільська культура в неї десь на околиці індоєвропейського світу. Того ж, приміром, знаного нею особисто М.Чмихова ніде немає серед численних посилань. Уманщина – це чомусь Західна Україна. На одній із принципових схем відсутній ... Дніпро. Проте американка наводить багато фактів, не або мало відомих нашому освіченому загалові. Вражає, зокрема, схема, зроблена за космічним знімком. Києво-Трипільський регіон був густонаселеним. Навіть якщо зважити на різночасовість поселень, число городищ не поступається перед часами Руської держави.

Були вже й протоміста, коли не справжні городи. Наприклад, на території Майданецького чи Таліянок. Площа таких гігантів перевищувала 400 гектарів. Число хат – понад 1000. За розрахунками М.Шмаглія, в трипільських протомістах мешкало 10 і навіть більше тисяч осіб. А населення попередника Майданецького сягало майже 25 тисяч. Може, «наші» з Заходу нам допоможуть? Модний нині О.Субтельний, з одного боку, погоджується з теорією самобутності від доби києвотрипільців: «Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи». А з іншого? Не розумію: «Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов’янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов’яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов’яни переселилися сюди свого часу».

Які радянські? М.Брайчевський чи Я.Дашкевич? Які західні? Аґент чехословацького КГБ П.Магочій, що очолює українську кафедру в Торонто?

Далі Субтельний приголомшує: «Нещодавно американський учений Омелян Пріцак висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговим союзом, що з метою встановити контроль над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь».

Для американців, може, шість несуттєвий іхій етногенез на кістках мільйонів корінних мешканців континенту. Для вас, затурканих такими ж старшими братами, наше походження – одна з передумов пробудження від летаргійного сну. Далі: хіба Елада не була поліетнічним і багатомовним торговим союзом? Чи Рим?

Головне ж не в цьому. Субтельний посоромився розкрити українському читачеві істинну сутність історіософії свого вчителя. Це зробив голова Центру культури тюркських народів України Р.Масаутов: «Відомий український історик Омелян Пріцак на моє запитання, хто такі українці, не задумуючись, відповів – стародавні тюрки, які розмовляють слов’янською мовою».

Каюсь: не можу, грішний, утриматися, щоб не перефразувати Шевченка: Пріцак скаже: «Ви моголи!» «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Пріцак скаже: «...!» Славних прадідів великих Правнуки погані.

У часописі Верховної Ради України «Віче» О.Пріцак публікує про нашу міфічну «хозарність» зовсім бездоказові матеріали. Це передусім фрагменти «Історії хазар» А.Кримського. У передмові американського учня знаменитого сходознавця-поліглота – аж нуль арґументів. А загальний заголовок убиває наповал: «Хозарська держава – попередниця Київської Русі». Уявляєте: Британська імперія – попередниця Республіки Індія? Або: Арабський халіфат – попередник Ірану? Чи: Іспанія – попередниця Нідерландів?

У того ж Субтельного читаємо, що наприкінці ІІХ століття «у зносини зі східними слов’янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов’яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни змушені були сплачувати хозарам данину». Мало хто кому платив данину! Де-факто навіть учень Пріцака не визнає теорію української хозарності. Але ж і Пріцаків учитель у статті «Тюрки та їх мови» писав, що українська кров значною мірою вливалася в кримськотатарську. Сам потомок кримського татарина, академік Кримський не міг би не усвідомлювати біологічної тавтології, якби українці були тюрками. Що, наприклад, принципово змінюється від влиття азербайджанської крові в турецьку, тобто тюркської в тюркську?

Кінець кінцем, треба розібратися, хто такі тюрки. Зокрема, таджики – це нащадки арабів і тюрків. За мусульманською вірою вони близькі туркам. За мовою фарсі (персидською) – іранцям. За системою письма – арабам. Останні, до речі, семіти, які ворогують із семітами Ізраїлю.

Альманах «Хроніка – 2000» почав друкувати «Походження Русі» О.Пріцака. Віддаючи належне рівню альманаху, самому наміру ознайомити українського читача з цим капітальним твором, водночас не можу зрозуміти тотального захвату преси. «Педагогічні роздуми» Українського радіо, «Независимость», львівський «Европеец»... Останній пише: «Давно я перестал надеяться на выход журнала «Хроніка 2000»'. А тут сразу – О.Прицак «Походження Русі». Об этой публикации надо сказать больше. Безусловно, само название нашого читателя сейчас весьма испугает. Столько уже бредятины с подобннми названиями было опубликовано в рамках имитации национального возрождения! Писали уже все, кажется, кто сумел совместить отсутствие совести с нехваткой лени. Само собой, процесс кретинизации народа Украины, особо тут отличился пан П.Чемерис, так сразу не прекратится, а некоторые издания – «Індо-Європа», «Атлантида-Україна», будут иметь свою экологическую нишу и на более цивилизованной стадии развития вместе с порнухой, между прочим, читатель у них уже сегодня тот же самый. Но до чего ж приятно взять в руки журнал «Хроніка 2000»' й почитать пана Прицака, отдых от идиотизма чудесно влияет на весь организм. Если бы не проверил на себе – вам бы не советовал. Добавлю также, давно я слихал о пане Прицаке, чаще всего в сочетании со словом «Гарвард» – а тут оказывается, что биография пана профессора поинтереснее, более насыщена приключениями, чем романы Дюма».

Дивно, чому оглядач, у свої 40, ні в чому навіть не засумнівався. «Моголи! моголи!» Вчитайтеся хоча б у таку фразу: «Протягом середньовіччя міста й держави степів Євразії, так само, як і Балтійського регіону, були засновані не місцевим населенням, а іноземними міжнародними купцями». Пригадую, що на дев’ятому Міжнародному конгресі словістів у Києві (1982) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста. Пишучи ж про торговельні поселення вікінгів і варягів, Пріцак навіть не замислюється, чому вони називалися «германською vik», – це пояснив ще М.Красуський.

Фахівці знають, що теорія О.Пріцака була буквально розгромлена в Україні. Але ж радянськими вченими. Хоч на цій підставі можна іґнорувати і Грушевського, і Кримського, не кажучи про менші авторитети. Власне, дехто, реанімувавши ярлик «драгоманівщина», так і чинить.

У зв’язку з цим варто розповісти про один науковий факт першого конгресу Міжнародної асоціації українознавців. У секції барокко доповідач із діаспори в зверхній манері повідав присутнім про нижчевартісність тутешніх студій. Бо там домінує методологія компаративізму... Безперечно, загальщину про марксистсько-ленінську базу писали й історики культури, але ж зрозуміло: українська поезія ХV-ХVІІІ століття – це зовсім інша сфера. Тому кандидат філологічних наук В.Яременко розпочав свою наукову доповідь зі звернення до західних докторів, дехто з яких годиться йому в учні:

– Я дуже ціную компаративізм. Але, гадаю, на підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна твердити, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які єсть річ уперта...

По завершенні доповіді навколо Яременка зчинилася суєта: мовляв, це ж міжнародний скандал. Та наступного дня компаративісти з діаспори змушені були визнати його правоту. Моральну і суто наукову.

Що ж до історико-етнологічного компаративізму О.Пріцака, то повинен знову звернутися до праць П.Толочка. Але як не можу не полемізувати з ним щодо так званої «давньоруської народності» та міфічної «єдиної давньоруської мови», які він вибудовує на літературно-публіцистичних матеріалах княжої доби, так не можу не погодитися з його археографо-археологічною критикою книги «The Origine of Rus».

«У першому томі багатотомної праці «Походження Русі» професор О.Пріцак дійшов вельми оригінального висновку, що «ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а її носіями й засновниками держав є крупні купці та воїни, що рано виділилися в професійні групи населення». Далі бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність усе-таки не була привнесена, але народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян – була, та ще з двох сторін одразу, з заходу і сходу».

Толочко вдало ловить Пріцака на елементарному алогізмі: «Колись О.Пріцак доклав много труду, щоб довести помилковість концепції слов’янського (полянського) походження Русі, тепер же аналогічної долі зазнали й поляни». Тобто про яких слов’ян узагалі мова? Вони – хозари.

В іншій праці Пріцак творить аргументи буквально з нічого. «У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку Х століття, подибуються єврейські імена. За нормальною дослідницькою логікою, можна зробити висновок, що Київ у той час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці звідти... Та це, якщо за звичайною логікою. А якщо незвичайною? Тоді виходить зовсім інше. Київ стає хозарським містом, побудованим не раніше першої половини ІХ століття на західному рубежі Хозарії, який проходив по Дніпру.»Етимологічними побудовами О.Пріцак намагається показати, що назва «Київ» походить від особового імені «Куя», яке носив хозарський «вацир».

Цього гарвардського «Куя» П.Толочко не спростував. Але для науки принципове ось що: «Археології О.Пріцак не торкається зовсім». А «речі хозарського кола» в Києві «зустрічаються в одиничних примірниках і ледве складають мізерну частку відсотка від загального числа знахідок».

А чому поляни не слов’яни? Бо «в районі Києва, як твердить О.Пріцак, полів немає, лише самі гори й ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього. Чому – на схід, а не на захід? Адже там також є поля, в тому числі й знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія ж розташовувалася на схід од Дніпра».

А Трипілля Пріцак не знає? Того, де «у вольнім полі вольно...»

А відкриті Хвойкою поля поховань?

От вам і західний сходознавець. Для нього не існує науки в Україні. Та Україна – це Україна. Метропольна, колоніальна або така, як нині. До чи після. І нічого запобігати перед діаспорою. Їй далеко до України в осягненні нашого календаря. Принаймні тому, що там не може бути української археолоґії. Хоча б такої, якою вона є в Україні.

Ми не вирвемося з тенет окупації історії, як називав подібні теорії Л.Гумильов, хоч і сам, щоправда, грішив цим, поки самі не розберемося зі своїми індоєвропейськими витоками. Концепції об’єктивних щодо сучасного їм затурканого малоросійства поляка М.Красуського і чеха В.Хвойки потребують розгляду, перевірки й або розвитку, або спростування. Але де справді науковий аналіз? Де аргументована критика?

Натомість тюркофіли через масову пресу вимушують прийняти на віру, ніби українські прізвища на -ко також тюркського («ко» означає небо) походження. Це не просто мовна версія. Це питания родоводу. Це проблема світогляду наших пращурів, їхніх культів та богів. Це генеалогія українства. Я поважаю кримських татар, узагалі тюрків. Не визнаю теорії про «монголо-татарське іго». Вважаю половців часткою Україноруської конфедерації («напівреспубліки», за тим самим Драгомановим). Але вибачте: чим пантюркістська історіософія ліпша за панросійську?

А тому не можу не відстоювати фундаментальні принципи української індоєвропеїстики Драгоманова – Красуського – Лесі Українки – Хвойки – Грушевського – Даниленка. Якщо віддати на відкуп те пресловуте -ко тюркам, завтра вся Індоєвропа виявиться турецькою. Ідеологічно.

Опустимося з тюркських небес на індоєвропейську землю. Якщо нас породили окупанти хозари, то які тюрки зачали грузинів, чехів, іспанців, французів, індійців?.. Нагадаємо панам компаративистам добре відомі власні імена: грузинське Іліко, чеське Хвойка, румунське Емінеску, українське Франко й іспанське Франко, францьке Фуко, італійське Енріко, білоруське Макайонок, сербське Бранко, хорватське Шестак, українське й португальське Марко, польське Марек, хорвацьке, словенське, чеське, словацьке, польське Новак? Спочатку треба заперечити висновок слов’янознавства: «Величезна грула прізвищ із формантами -к, -ак, -ек, -ук, -ик (-ка, -ко, -енко), ускладненими багатьма формантами типу -ник, -чук, тощо; до них треба додати и -ка, -ко з розгорнугою формою -енко. Больше того, доведено, наприклад, що в польській мові існують десятки суфіксів -ак (а не один!), абсолютно різних не лише за їхнім значениям, а й за походженням».

У мовах окремих кавказьких народів -ко означає син. У хінді післяйменник ка вказує на належність комусь чогось конкретного. Наприклад, піта-камара перекладається як батькова комора (до речі, мовою бенгалі друге слово заучить як комора). По-моєму, це земніше й логічніше, аніж виведення прізвища з небесного міражу пантюркізму.

Одначе редакція – всіма руками за космологічні підходи. На українському ґрунті. Наприклад, рішуче заперечуючи тюркське авторство «Слова...», одним з аргументів на користь україноруської природи твору вважаемо належність русичів до Дажбожих онуків. Київський, суто індоєвропейський пантеон богів складався задовго до появи в Причорномор’ї перших туранців.

Щоб зазирнути в світ небожителів, треба вгризтися в придніпровські ґрунти. І в граніти древніх відань.

З 1977 року друкує свої праці про космологічну сутність трипільських та пізніших поховань М.Чмихов, який під особистим впливом свого вчителя В.Даниленка сперся на обряди та міфи індоіранських оріїв. Не інакше, як засновником нової галузі – історичної астрономії, представлявся О.Знойко. На пріоритет претендує також Ю.Шилов. Прикро, що в гуманітарній сфері немає патентів, а тому поставимося до цього філософічно. Пальму першості комусь буде-таки присуджена. Історією.

Головне – інше. Ці вчені та жменька їхніх колег (майже вся дорадянська минувшина була «неактуальною») довели: земля етнографічної України зберігає археологічні ілюстрації до Вед.

Висновок напрошується сам собою: «правдоподібність» М.Грушевського підтвердилася. Україна дійсно є правітчиною індоєвропейських народів. Подобається кому із західних, північних, східних, діагональних учених чи ні – та це вже факт науки.

Ось чому з більшим довір’ям я ставлюся не до щойно опублікованих творів східних окупантів України-Русі, а до древньоіранських джерел. Дифтонг -ей у перській мові може читатися також як ай, ий чи е/ий – залежно від реґіону, часу, етносу й контексту. Планету Сатурн іранські оріЇ йменували Ке/ийваном. Засновником Іранської держави був напівлеґендарний цар Ке/иймарс. Перший шаг-жрець, який прийняв зороастризм і став покровителем 3ороастра (3аратустри), – коваль Каві. Іранський епос розповідає про ке/ийанидську династію. Серед цих киянидів був і Ке/ий Хосров (Хорив ?). Перські кияниди, після переселення з прабатьківщини іранців, поклонялися вогню, перенесеному у вівтарі на спині бика. Вогонь мав божественну силу й для україноруських киянидів.

Наголошу: мова йде не про рубіж І і II тисячоліть нашої ери, а про рубіж II і І тисячоліть до нашої ери. Характерно, що перські кияниди були кровними ворогами тюрків. Як і руські кияни. Інше питання: яким чином так сталося, як склалося? Ми перебуваємо на раціональних позиціях. Але є вчені, які пояснюють усе з теологічних позицій. Хтось воліє вбачати навіть у назві культури, яку Хвойка назвав не Халепською, а саме Трипільською, закономірний вияв триєдності Божої світобудови. Комусь же віриться, що не взагалі Божої, а Дажбожої.

Редакція не виражає ідеології жодної конфесійної чи політичної течії. Мета одна: якщо так багато фактів замовчувалося значить, щось у цьому древньоукраїнському феномені є істинне. Все-таки ми, українці, ніякі не молодші брати литовців, поляків чи росіян і ніякі не хозари. Не посягаючи ні на чию історію, не привласнюючи нічиєї ойкумени, час констатувати науковий факт: ми – індоєвропейці, спадкоємні щодо не менш як 7500 – річної історії своєї ж Україноруської землі.

Недоцільно дублювати аргументи строєного числа «ІЄ». Автура солідна. Кожен має право висловитися і нести відповідальність за утверджувані наукові ідеї. А погоджуватися чи заперечувати – то вибір читачів.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика