ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СИЛОВЕ ПОЛЕ ГЕРОЇКИ

Віки, історія творять скелет нації, а тіло на ньому нарощує мистецтво взагалі, література зокрема, а героїчна поезія і проза – зосібна. Вона – плоть і кров народу, його дух і вічний гін у майбутнє.

Кожен твір героїчної літератури забезпечує процес літературного спілкування різних поколінь та різних соціальних груп читачів – тільки тоді література стає загальнонаціональним здобутком.

Отже, непідвладна часові тільки пам’ять про героїв, бо вона на крилах слова. Народ не міг би зберегтися, коли б не мав про що співати. Вижили і відродилися ті народи, яким було про що співати. Вони пережили віки поневолення і розсіяння, але знову поставали, їх збирала героїчна пісня, рідне слово.

Коли в якогось народу панує тільки культ солдафонства, культ грубої сили солдата, як то колись було в Ассирії Дарія, то про такі солдатські держави сказано ще в “Повістях врем’яних літ”: “Погибоша аки обры, их же несть ни племени, ни наследства”.

Не одними шаблями, а й вигостреним на латинській освіченості розумом доводили в дипломатичних перетрактаціях право свого народу на чільне місце в колі вселюдської сім’ї Богдан Хмельницький та його полковники, як оспіваний у невмирущій героїчній пісні славний козак Морозенко – насправді козацький полковник Нестор Мрозовецький, що свого часу закінчив Падуанський університет в Італії. Героїчна пісня продовжила йому життя до наших днів.

У буремні роки Другої світової війни, а саме 1942 року, в Уфі Максим Рильський закликав молоде покоління засвоювати культурну спадщину і героїчні традиції минулих віків:

Від Сагайдачного і від Петра Могили
Дорога втоптана водила юнаків
Туди, де розуму і добрості учили
Нетлінних книг ряди – утворення віків.

Цією дорогою мають пройти сучасні і майбутні покоління українців. Тоді ж Максим Рильський вперше переклав “Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного”, акцентуючи на найвищій цноті козацького гетьмана – любові до Батьківщини. У Касіяна Саковича поет знайшов непроминальний зміст – уславлення вольності, задля якої справжні рицарі йдуть “на славні бої, не грішми, а кров’ю купуючи її”:

Це можуть свідчити усі земні створіння,
Що зроду вольності бажають як спасіння,
Таж золотою звуть ту вольність недарма,
Вона принадою блищить перед всіма,
Але не кожному вона у світі дана,
Лиш тим, хто бореться за край свій і за Пана1

І знову:

Бо хто за рідний край не хоче помирать,
Із рідним краєм той сам мусить погибать...

А далі ідуть роздуми про життя і смерть, про швидкоплинність усього живого, про короткий людський вік, який може бути продовжений лише в слові, як у героїв Древньої Еллади:

Як Нестор та Ахілл, у Греції герої,
Як Гектор сміливий прославився у Трої,
В Афінах склалася Періклові хвала
І Фемістоклові гриміли всі діла,
Як мужність Курція у Римі всі хвалили
І переможного Помпея божествили,
Хай Сагайдачного ім'я повік віків
Прославить наша Русь, як приклад для синів,
Щоб про діла його нащадки споминали
І гідним іменем в народах називали...

І Сакович у 1621 році, і Рильський у 1942 році, через 321 рік після постання “Віршів на жалісний погреб... ” стверджували, що пролити кров за Батьківщину, загинути за віру, а значить за народ, – святе діло. Поети, як Касіян Сакович, щоб ввести національного героя, гетьмана Сагайдачного, у світовий пантеон, зіставляє його подвиги із подвигами героїв античності. Таким чином, героїчна поезія забезпечує передачу моральної інформації, без якої неможлива жодна традиція.

Від дитинства і до схилу віку ніщо нас так не вражає в людській діяльності, як героїчний чин. Героїчне виносить нас поза буденне, звичайне, можливе. Героїчне утверджує надзвичайну силу духу, що перемагає страх, виявляє здатність до найвищого фізичного і морально-психологічного напруження. Тільки воно здатне здолати не тільки чисельнішого ворога, а й самі обставини.

Героїчне – це сплав фізичної сили і розуму, винахідливості, сили духу і незборимої спрямованості до мети. Не випадково ж архетипи героїчного, його джерела ми знаходимо у прадавніх міфах про богів і богорівних героїв, які в кожного народу були свої. Уже героїчні міфи заховали в собі людську ностальгію за ідеалом людини, здатної до самопожертви в утвердженні добра, правди, істини.

Міфічний вимір людського героїзму є найдавнішим і загальновживаним у всіх народів. Богам складали гімни, будували храми, а земним героям – ставили пам’ятники і прославляли в піснях і думах. Українські Вернидуб, Котигорошко, Кирило Кожум’яка, билинні богатирі,

як і в інших народів, мають виразно фантастичні елементи, гіперболізовані здатності, вони наділені надлюдськими можливостями у героїчному чині.

Коли ми звертаємося до історичних часів і їх героїв, змальованих у книжній героїчній поезії, то бачимо, що національні українські герої, від Святослава Хороброго і до вояків УПА, ніякої гіперболізації і фантастики не потребують. Те, що робили князі Святослав і Володимир Мономах, Іван Сірко і Семен Палій, Іван Богун і Данило Нечай перевершує будь-яку вигадку чи домисел. Вони навічно залишаться для нас прикладом і дороговказом.

Дух і досвід героїчної боротьби народу закарбований у слові віддає у наших душах непроминальними настроями і бажанням довершити те, чого не вдалося нашим пращурам. Мене вражало те, що викликало у хоробливої, слабосилої фізично Лесі Українки героїчні ритми аж до самозреченості:

Хто наказав мені: не кидай зброї,
Не відступай, не падай, не томись?
Чому ж я мушу слухатись наказу?
Чому втекти не смію з поля честі,
або на власний меч грудьми упасти?
Що ж не дає мені промовить просто:
 “Так, доле, ти міцніша, я корюся!”
Чому на спогад сих покірних слів
рука стискає невидиму зброю,
а в серці крики бойові лунають?..

Цей каскад риторичних запитань Великої Українки, що взяла на себе ім’я свого народу, збуджений силовим полем національної героїчної боротьби народу.

У кінцевому підсумку український народ чомусь програвав. Але знову підіймався на боротьбу і вірив у неминучість перемоги, що полеглі герої недаремно проливали кров. Можливо, саме тому у героїчній поезії, у відступах і роздумах авторів і героїв прозових творів багато суму, щему сердечного за великі зусилля і малий результат.

Я щось дуже сьогодні сумую,
Про козацькую долю згадав,
І про те, що давно вже минуло,
Що колись я як сокіл літав.
Боронив свою рідну Вкраїну
Не боявсь ні ляхів, ні татар,
Тоді слава про мене гриміла,
Не посмівся глумить яничар…
А тепер все пройшло, все минуло,
Чорна хмара кругом налягла,
І на горе синам України
Гірка доля у гості прийшла…
…Та наступить велика година
І настане весняна пора.
Ти воскреснеш, моя Україна,
В повній величі, силі й красі.

Оця незнищенна сила віри в омріяну волю України, її незалежність кидала у вир безоглядної боротьби все нові й нові тисячі героїв, а поети складали тужливі пісні від яких руки не опускалися, а інстинктивно шукали зброю. І народжувались у серці бойові кличі:

Сміло, други, не теряйте

Духа на страшную прю,
Рідну Вкраїну спасайте,
Честь і свободу свою.
Сли ж нам умерти прийдеться
В сірих казармах-тюрмах
Месник новий підійметься
На наших збілілих кістках.
Хай нас по тюрмах саджають,
Хай нас пробують вогнем
Хай нас стократно терзають
[Хай нас в Сибір засилають – варіант, В. Я.]
Ми всі тортури знесем.

Я сам на все життя запам’ятав, коли, точно не пригадую, в 1961–1962 році вперше почув цю пісню у виконанні чоловічого хору Івано-Франківського педінституту. Зал Київського педінституту слухав як заворожений, якась дивна тиша, а потім – овації, шквал аплодисментів. Сув’язь десятиліть, а може й віків ожила і зробила свою справу.

Посилення уваги до історичної тематики в XVI–XVIII ст. засвідчувало зростання національної самосвідомості українського народу, особливо в час революції 1648–1654 рр. Поети наполегливо шукали національну традицію, звертаючись до викладу героїчної історії наших пращурів у воїнських повістях і епічних піснях уже в “Повістях врем’яних літ”.

Під впливом зацікавленості історичною тематикою в Літописі Руському поети XVI–XVIII ст. створюють цільний літературний масив героїчної поезії народу. Кращі твори ставали історичними піснями, що зазнали великої слави в кобзарському репертуарі як у XVII, так і в наступні віки, не виключаючи і нашого буремного часу.

Коли проглянути часовий простір віків і перенестися ще в дохристиянські часи, часи автора “Велесових книг”, ми побачимо огнисті обряди поклоніння язичницькій богині Славі. Їй співали “слави” – найперші наші величальні і героїчні пісні. Ці героїчні традиції досить успішно відроджують сьогодні наші рідновіри. І оживає слава давніх віків, пісня в’яже у сув’язь віки і будить в українця історичну пам’ять його національну свідомість: від поганських часів і до християнських, від “Велесових книг” і до “Слова о полку Ігоревім”, а від нього до XVII ст., в якому героїчні “слави” народили народні козацькі пісні, думи та книжні історичні вірші. Неперервність відродженої героїчної традиції підхопило поетичне XVII ст. – і передало нам, українцям XXI ст.

Вдамося до бодай одного зіставлення.

У народній думі кобзарі співають про рідну Батьківщину – Матір, Українську Землю, сплюндровану різними нападниками:

      

      “Чорна земля зорана і кулями посіяна, білим тілом зволочена, а кров’ю сполощена...”

“Із-за гори хмара виступає, вихожає до Чигирина громом вигримляє, на українську землю блискавкою блискає”.

     

      У “Треносі” М. Смотрицького православна церква і мати ототожнюється з Україною:   

      “Горе мені бідній, горе нещасній,
      ах – з усіх сторін ограбованій,
      на світову ганьбу мого тіла з усіх риз оголеній.
      Горе мені незносимими тягарами обтяженій:
      руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах...”

Той же інтонаційний ряд, ті ж психологічно-настроєві паралелі, персоніфікації, що творять єдину поетичну традицію. Український народ у героїчній поезії відкривав себе, стверджуючи свою національну гідність. Ми маємо продовження традиції XVI ст. в розвитку батальної поезії (Мартин Пашковський, Бартоломей Зиморович, анонімні автори історичних віршів), геральдичної поезії (Касіян Сакович), описів антифеодальних повстань (невідомий М. Н., автор “Ляменту про нещасну пригоду”), описів антитатарських і протитурецьких походів і битв (Касіян Сакович, Мартин Пашковський), оспівування героїчних особистостей. Часом оспівування доблесті і героїзму, окрім іншого, поставало з релігійного інтересу до протиборства добра і зла, Бога і Сатани. Але не забуваймо, що XVII ст. зв’язане з іменами таких полководців, як князь Костянтин Острозький, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Зиновій Хмельницький, Іван Богун, Іван Сірко, Іван Мазепа, Павло Полуботок, Пилип Орлик, останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський. Пам’ятаймо, що за піввіку в Україні уславили себе в народі Тарас Трясило, керівник селянського повстання 1630–1631 рр., Іван Сулима, який на чолі запорозьких козаків у 1635 р. взяв у поляків твердиню Кодак, Павлюк – керівник селянського повстання 1637 р.; його битва під Кумейками, як і битва з поляками 6 травня 1638 р. під Лубнами селянсько-козацького війська, яким керували Яцько Острянин, Дмитро Гуня, Карпо Скидан – це все героїчна репетиція визвольної війни українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким. Насиченість часу героїчними діяннями звільняла літературу від пошуків ідеалу людини, наділеної надлюдськими можливостями у боротьбі за волю народу, в теогонічних міфах про різних богів чи богорівних героїв. Міфічні джерела і міфічні виміри як людська ностальгія за героїчним ідеалом українській поезії не були потрібні. Реальність на Україні була така, що її не міг осягнути жоден міф: ще в XVI ст. забило нове джерело духовного життя українського народу – запорозьке козацтво, що вийшло на широке поле військових подвигів за свою землю і свій народ. Кобзарі складали народні думи, поети-книжники переливали героїчні діяння в поетичні рядки, наснажені не тільки героїчною ідеєю, а й філософськими роздумами про долю людини і народу.

Героїчна література сповнена поривання в майбутнє – і цим вона “глибоко людська на всі часи”, і в цьому її емоційне значення. Її не можна навічно похоронити в архівних стосах, бо сповнена вона живого чуття, запалює людські серця схованим у рядках полум’ям, вона творить стійке вогнище підвищеного громадянського збудження. Героїчна поезія і проза формують між літературними та історичними епохами силове патріотичне поле, що єднає історичними споминами десятки поколінь в єдиний народ. Одночасно вона являє своєрідне семантичне поле, на якому виростають інші, нові художньо-естетичні сутності: історична проза, громадянсько-патріотична поезія.

Для поетів першої половини XVII ст. батьківщина уявлялася як вселюдська святиня в шатах національної скорботи. Плачі, трени, ляменти, голосіння, думи, слова, оди, епіцедіони, епінікіони, епітафіони, епіграми, декламації, історичні вірші та інші жанри героїчної поезії проектували різноспрямовані ідейні й естетичні промені в одну точку – на образ своєї Батьківщини – України.

Видавництво МАУП, започатковуючи “Бібліотеку української героїки” (БУГ), сподівається, що вона стане настільною книгою української молоді, стане могутнім чинником у формуванні національної свідомості, плеканні історичної пам’яті і прислужиться розвитку козацького руху в Україні. Героїка має стати формуючою складовою національної свідомості сьогоднішнього українця.

Професор Василь ЯРЕМЕНКО,
керівник проекту “Бібліотека української героїки”


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика