ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СУМНА ПІСНЯ ПРО ЖЛОБСТВО

Тільки днями один із авторів присів до монітора і задумався, щоб його такого цікавого або ж концептуального набрати на ПК, як здійнявся лемент за сусідським парканом. Жіночки, враз ставши фуріями, верещали так, наче настав кінець світу – а все через курку, яка вигребла кущ огірків.

Голосок був настільки пронизливий, що із голови моментально вивітрилось все цікаве та концептуальне, а залишилось там лише одне слово – жлобство.

Бо згаданий автор, в першу чергу, коли перебрався на ПМЖ до села, відгородився від сусідів міцними парканами, аби його собаки, гуси, качки та інша худоба, а особливо кури не могли проникати на сусідські подвір’я та городи і чинити там шкоди.

Але ж кляті кури (хто тримав чи тримає цю шкідливу птаху, авторові поспівчуває) завжди знайдуть шпаринку, аби просочитися на чужу територію. Тим паче, що сусіди, задоволені наявністю збудованого автором паркану з одного боку, з іншого – де мається суцільна пустка – самі відгороджуватися від іншого світу не поспішають.

От курям і залишається, вирвавшись на вулицю, обхідним маневром потрапляти на сусідський город. Кілька разів автор пропонував сусідам допомогти звести таку-сяку загорожу, пропонував гроші, аби ті найняли робітників для такої нехитрої справи...

Ні! Сусіди вирішили: краще нести збитки від набігів сусідських курей, щотижня сваритись із міськими прибульцями, але зекономити на матеріалі і не ставити паркан принципово. Бо, жлоби!

Знаєте, що трапилося у 1917 році? Віримо, що знаєте, та все одно скажемо. Тоді злидарі знищили тиранів, і не треба казати, що то був випадковий збіг обставин. Зазвичай у будь-якому конфлікті прийнято шукати крайнього, але революція – це трошки інше.

Винні обидві сторони, причому, багаті або просто заможні винні більше, бо першими почали. А вина їхня полягає в тому, що вони у переважній більшості були природженими жлобами. Жлоб завжди винен апріорі, бодай через те, що він носій жахливого вірусу. Він жлоб, і цим все сказано.

Жив колись у Харкові відомий заводчик та меценат Гельферіх-Саде. Його палаццо досі збереглося на вулиці суцільної архітектурно-пам’ятникової забудови, що зараз носить ім’я Дарвіна.

Згаданий Гельферіх відкривав народні будинки, бібліотечки, лікареньки. Ми, ті які мають комунальні борги, ми, пішоходи, ми, ледарі, які працюють по 10-12 годин на добу і ледве дотягують від зарплатні до зарплатні, словом, звичайні «ми» питаємо – звідки в Гельферіха гроші, щоб бути таким добрим та шляхетним.

Ми не податківці і не маємо дурної звички зазирати до чужої кишені, крім тих випадків, коли людина сама нав’язливо демонструє всім своє величне «Я». Коли ж зазирнути, то виявиться дивна річ – той Гельферіх, на превеликий подив, ніяка не цяця.

Більше того, він жлоб. Виплачував своїм робітникам таку мізерну зарплату, що вони просто в цехах втрачали свідомість від голоду та задухи.

Багатих жлобів у давні часи нараховувалося достатньо. Чим все скінчилося, ви знаєте. Їх знищили ті, хто довго голодував. Знищили, щоб згодом зайняти вільне місце і стати такими самими жлобами.

Скажіть, хіба особисто ви не зустрічали у своєму житті скнару? Цих хамелеонів, які недоплачували людям, що на них працюють? І завдяки цьому жлоби мають змогу час від часу побалувати натовп виставкою, подарувати вірянам капличку чи навіть церкву, або вразити оточуюче їх людське середовище яким-небудь Арсеналом.

Думаю, кожен із нас може згадати безліч таких, вибачте, людей. Отже, жлоб – зовсім не казковий, не вигаданий персонаж. А ще жлоб – не те саме, що «рачітєльний хазяїн».

Ми вже казали про те, що жлобство – смертельний вірус. Згадайте «Мертві душі», адже Плюшкін спочатку був по-справжньому багатим. Але Плюшкін не лікувався, і зрештою хвороба здолала його остаточно. Грець із ним, але ж він отруїв життя не лише собі. Він занапастив родину, хазяйство, села. Своєю скнарістю він довів до жалюгідного стану селян.

Ні, Плюшкін не вбивця у прямому розумінні цього слова. Він не садист, не провокатор і навіть не п’ята колона, що свідомо займається руйнуванням в інтересах тих, хто в кущах. Він звичайнісінький жлоб при, так би мовити, посаді, який дає повну волю собі, і якого немає кому зупинити чи пристрелити.

Жлобство – не образлива лайка. Це хрест у буквальному розумінні – один для всіх і на всьому. Якщо бажаєш розорити підприємство, то можеш впровадити на ньому тривалий стан жорсткої економії, і все. Більше нічого не треба робити, бо підприємство приречене.

Жлобство – така жорстока, незрозуміла, безглузда економія в ім’я тупого збереження того, що є. У Плюшкіна були ганчірки, клаптики брудного паперу, півпляшки вина і корок від тої пляшки багаторазового використання... Усі перелічені скарби він ретельно зберігав.

Хазяїн будівельної контори жлоб. Він розраховується не з усіма будівельниками, а ті, кому пощастило, невдоволені. Кажуть, мало платить. Сам хазяїн їздить на розкішних авто, які за вартістю співставні із будівлями, що зводить контора.

А на будівельній техніці хазяїн економить. Використовує щось старе, латане-перелатане, тридцять разів відремонтоване. На безпеці робіт хазяїн теж не розориться – є в кожного яскравий шолом, його вистачить. Мовляв, ви ж дорослі люди, не дурні, то стережіться самостійно.

Згодом плити падають, крани ламаються, цегла сиплеться, гальма відмовляють, люди гинуть. Потім довго триває розслідування, особливо якщо трагічні випадки не поодинокі. Будівництво зупиняють, раз, другий, знову і знову... І раптом – гаплик конторі, бо жлоб її зруйнував. Люди без роботи –  жлоб їх звільнив.

Інша будівельна контора з таким самим керівничком. Вхопив ласу земельку у центрі міста, лівий дозвіл виправив, бригади запросив, будує. А довкола нової споруди купа «вєтхого жилья», яке під час робіт руйнується остаточно.

Йому б, жлобу, про мешканців тих будинків слід було вчасно подбати, домовитися та відселити їх на околицю міста. І всім було б добре. Та де там, жлобство перемогло, зекономив, дурень, копійки.

Розбудову почав, дешевих кредитів нахапав. Пішов процес, пішли витрати. «Вєтхоє жильйо» тріщить, десь посунувся та впав дах, десь перекосилися шибки та стіни. І навіть якщо нікого не завалило, на місцеву владу і горе-будівельників посипалися скарги, почалися гучні скандали, справа дійшла ледве не до Гааги.

І, зрештою, змучена влада, перелякана втратою електоральних симпатій, припиняє розпочате будівництво. До того ж, а що робити владі, як аварійні сараї, де й досі сяк-так живуть люди, дійсно впадуть? Хто тоді переселятиме постраждалих?

Будівельники ще на щось сподіваються, та на майданчику панує тиша. Місяць, другий, третій минає, борг зростає, як снігова куля, проценти не виплачені. Контору чекає неминучий фінансовий крах. Черговий гаплик від жлобства, чергові безробітні з того самого приводу.

Ось такі приклади з реального життя. Є й масштабніші. Усім відомо, що земля, навіть до офіційного дозволу на її продаж, увесь час дорожчає. Нею торгують і торгували раніше, як би не називалася процедура – хоч «торгівля правом на оренду». Це не важливо.

Важливо те, що значна частина бюджету українських міст – Києва, Харкова, Чернівців – формується завдяки продажу та оренді землі та комунальної власності. Міські бюджети ледве не наполовину наповнюється саме таким чином.

Що зробить жлоб, якого посадили керувати «місцевим самоврядуванням»? Він цю торгівлю обмежить. Його дитяча логіка проста – сьогодні не продам, бо завтра, післязавтра, за рік усе буде дорожче. Тоді, може, продам. А щоб не щезло, віддам права безоплатно куму, свату, брату, коханці або якомусь слухняному, легкокерованому однопартійцеві.

Виникає запитання, яким чином затикати жахливі дірки житлово-комунального господарства, коли місцеві бюджети наповнюються як прийдеться? Як виводити комунальне господарство на належний рівень, коли на нього не витрачати грошей?

Цікавий ролик крутять останнім часом на харківському телебаченні – хтось прискіпливий порахував, що за два роки нинішня міська влада безоплатно роздала землі на суму, яка майже дорівнює дворічному бюджету міста. За таких жлобських підходів цілком зрозуміло, що геть чисто усе буде валитися, вибухати, протікати, загорятися, падати у шахти і таке інше.

Шляхів, мостів, розв’язок так не збудувати. Новим житлом мешканців аварійних нетрів так не забезпечити. А опісля незначної зливи, авто в сухопутній першій столиці будуть плавати, як гондоли у Венеції.

Велозавод минулих років. Старе, непридатне обладнання. Харківські велосипеди «Україна», які колись «гриміли» по всій країні, нині вже на відкритому ринку не продати.

Чому? Бо моделі змінюються на заводі раз на два десятки років, а мусять змінюватися двічі на рік. Заслужене та обласкане старою владою жлобське заводське керівництво не поспішає витрачати гроші на технології і верстати.

Воно заграє зі старими робітниками, яким можна взагалі не платити – їм би до пенсії дотягти. А хто не передпенсійного віку, то тим треба більше спирту видавати на профілактику техобладнання. А ще піонертабори велозаводським дітям. А ще похорон за рахунок підприємства чи щось таке...

Робітники не те, що раді, проте «веселі» кожен день. Все ж таки кожного дня мають товариське спілкування. Згадки про щасливе вчора. Та скільки там того життя! Ветерани самі радять дирекції нічого нового не купувати, бо старе ще «хароше».

Що хитається – мотузкою підв’язав, що зовсім відвалилося – приклеїв. А можна ж іще дротом прикрутити, можна приварити, тим більше, що зварювальників повні цехи, їм все’дно нема чим зайнятися. А ще можна з двох поламаних верстатів зробити один робочий. А не вийде, так навіть з трьох чи чотирьох. Їх багацько в цехах простоюють.

Плюшкіна згадуєте? Отож, результат промислового жлобства виглядає так – у Харкові практично нема велобудування. І не певен, чи варто нам розпочинати мотоцикло-, мопедо- чи автомобілебудування з такими, століттями напрацьованими підходами.

Тим більше, що в нас збереглося сяке-таке вітчизняне авіабудування, яке хай погано, хай по-велозаводськи, але ще досі дихає.

Але найстрашніше, коли жлобам доручають керувати державою. Зробіть Плюшкіна міністром, і що ви матимете? Скажену економію олівців і скріпок, бо іншими категоріями жлоб мислити не вміє.

А незабаром отримаєте галузеву стагнацію, яка швидко трансформується в незворотний процес тотального згортання. Виробництва чортма, товарів чортма, залишається тільки малювати гроші. А це інфляція, безробіття та інші добре знайомі нам погані речі.

Отож, жлобство – важка хвороба. Хоча, звичайно, кидати гроші туди-сюди теж не годиться, це ні до чого хорошого привести не може. У всьому потрібна поміркованість, потрібен гарний смак, вміння виділити головне, сконцентруватися (вибачте за повчальний тон).

А це вже не лише виховання, але й гени. Наші гени. Ці гени жодного стосунку не мають до того, на що ми увесь час нарікаємо – на монголів, німців, 1654 та 1917 роки, жидо-масонів, марсіан тощо.

Як подолати важку національну хворобу, що має назву «жлобство», достеменно невідомо. Таких лікарів не готують наші чисельні учбові заклади. Лікування відбувається стихійно, по-партизанськи, тим більше, що вимовляти вголос назву загальної хвороби якось не прийнято.

Чи соромно. Чи лячно. А без виголошеного діагнозу й саме лікування йде набагато повільніше, ніж нам усім хотілося б.

Як боротися зі жлобами, що засіли на високих щаблях державної влади? Попри те, що всі зневірилися у виборчій системі, яка пропонує нам замість одних жлобів інших, мусимо вас розчарувати – більш радикальних засобів нема.

Їх не існує в природі. Хіба що масштабний відстріл. Але ж ми вже навчені, що терористичні методи в глибокій перспективі проблем не вирішують. Тож страждаймо надалі.

Валерій СЕМИВОЛОС,
Михайло ПАВЛЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика