ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



А ЗА ВОРОТАМИ – РАЙ

Автор: Ольга МЕЛЬНИК

На святкуванні Хрещення Київської Русі 26-27 липня цього року ми зможемо побачити унікальний мистецький раритет ХVІІІ століття – відреставровані Царські срібні ворота Софії Київської.

Вони прибули з Кракова, де польські фахівці понад два роки крок за кроком ретельно обстежили й оживили цей шедевр золотарства доби українського бароко. І тепер у головному іконостасі Софійського Кафедрального собору, історичної пам’ятки ХІ століття, волею Всевишнього і завдяки пошуковій праці київських музейників стоятимуть не один вік ці ворота до Царства Небесного. Наблизитися, розгледіти й помолитися біля них може кожен із нас. Ще донедавна це були просто розрізані фрагменти, які понівечили
під час більшовицької вакханалії, коли з ініціативи біснуватого Леніна переплавляли на лом дивовижні скарби українського народу.
Людина богомільна, добре обізнана з церковними канонами, заходячи до Софійського Кафедрального собору в Києві, помічала, що в центральному іконостасі немає Царських воріт. Та Бог милував – деякі частини збереглися. Їхнє відродження виявилося справою клопіткою. Головний зберігач Національного заповідника «Софія Київська» Жанна Арустамян розповідала мені, скільки довелося музейникам докласти зусиль, щоби побачити образ цього шедевру. Науковці зверталися до багатьох бібліотек світу, листувалися з українською діаспорою, бо потрібно було дізнатися: чи є світлини, за якими можна здійснити реконструкцію срібних Царських воріт.
Річ у тім, що це рідкісна пам’ятка. В Україні залишилось приблизно п’ять-сім таких воріт, що походять із першої половини ХVІІІ століття. Софійський витвір київських золотарів у стилі українського бароко виготовлений на замовлення собору, коли митрополитом був Рафаїл Заборовський. Він запросив майстрів, з ними уклали контракт: золотарі мали одержувати від фунта срібла три карбованці (великі гроші на той час). А оскільки ворота потрібно було позолотити за допомогою амальгами, до якої входила дуже шкідлива для здоров’я ртуть, то така праця коштувала ще дорожче. Крім того майстрів мали забезпечити харчами, пивом, горілкою і водою.
За справу взялися золотарі Петро Волох та Іван Завадовський, які працювали за мідною моделлю Семена Тарановського (Тарана). На уцілілих фрагментах вражає розкішний рослинний орнамент, переплетене листя аканта створювало ажурний візерунок. Це робилося спеціально для полегшення ваги воріт.
 Чому ворота називаються Царськими? Бо символізують вхід до Царства Божого. Висота їх – близько двох метрів, вага – 106,5 пуда – вони дуже важкі. Привертає увагу майстерне виконання сюжетних композицій. Треба відзначити, що техніка карбування на високому рельєфі була дуже поширеною в Україні. На Софійських воротах зроблено скульптурне зображення Богородиці, Євангелістів, царя Давида, Гавриїла, Іоакима, Анни. Можна тільки подякувати Богові, що ця чудова пам’ятка, хоч і фрагментарно, але вціліла. Адже більшовики, за ініціативи Леніна продавали культові речі за кордон. Відомо, що вивезли з України і пам’ятку в стилі рококо – Золоті ворота з Києво-Печерської лаври. Їх виставили на аукціон у Лондоні. Потім купили американці, а наприкінці 70-х років ХХ століття колекціонер А.Гілберт подарував ці ворота Лос-Анджелеському музеєві.
Частина музейних предметів, вивезених з українських церков, була повернена. Мистецтвознавець Жанна Арустамян знайшла в архіві дуже цікаві документи про те, що зберігач першого Національного музею історії України Вадим Щербаківський виїжджав разом з іншими фахівцями до Москви. Він писав, що росіяни не погоджуються віддавати наші пам’ятки, які, за декретом Леніна, були туди відправлені. Крім того, дуже багато цінних експонатів переплавляли(!) і продавали за кордон, а чимало зумисне ховали, щоб вони залишилися в Росії.
Інший дослідник Шугаєвський писав, що у Чернігові було дуже багато цінних золотарських виробів, які дарували церквам гетьмани. А в часи більшовицьких реквізицій комісари чинили так: коли відправляли речі і не вистачало ящиків, ставали ногами на культові раритети і утрамбовували їх. Ось у такому стані ці дорогоцінні речі привозили до Москви. Українська делегація переглядала до ста пудів речей за день, такі були жахливі умови. Однак частина пам’яток, приблизно три тисячі, повернулися до України. Напередодні Другої світової війни їх передали до колекції Всеукраїнського музею імені Тараса Шевченка.
Що було з культовими творами Софійського заповідника, розповідала Ж.Арустамян, важко з’ясувати, бо немає документів. Свого часу головний зберігач Києво-Печерської лаври, де перебували фрагменти срібних Царських воріт Софії Київської, казав, що 1940 року вони повернулися, але вже були розрізані. Можливо, їх хотіли переплавити. Половина воріт втрачена, невідомо де вона, а сама пам’ятка була в жахливому стані.
 Цікава історія, чому ці ворота взагалі потрапили до Києво-Печерської лаври. У радянські часи Софію Київську як заповідник створено 1934 року. Був такий момент в її історії, коли цю унікальну пам’ятку ХІ століття більшовики хотіли знищити. Вона їм заважала, бо планувалося на осі – Михайлівський Золотоверхий – Софія Київська – збудувати урядовий центр. На території Києво-Печерської лаври організували музейне містечко, всі речі з Володимирського, Софійського соборів, Андріївської церкви передали туди.
Однак, на жаль, керівництво Києво-Печерської лаври й фондові працівники мовчали про ці ворота, бо не хотіли їх передавати до Софійського заповідника. 1977 року директор Софії Київської Ачкасова написала листа до Міністерства культури про повернення Царських воріт. Вийшов наказ, але його не виконували. І тільки 1984 року фрагменти цих воріт повернули Софійському заповіднику. Одразу було зрозуміло, що їх треба реставрувати, але на це не було коштів. Лише 2005 року з’явилися кошти для реставрації, (заповідник знайшов спонсорів). Музей оголосив відкритий конкурс, звернувся до українських майстрів, а також фахівців інших країн. Відгукнулися тільки поляки.
Тут доречно згадати, що українські пам’ятки завжди привертали увагу майстерністю виконання, вишуканістю й оригінальністю. На відміну від російських золотарів, роботу яких суворо контролював Синод – бо ж передусім канон! – наші майстри працювали розкутіше, сміливіше. Дивишся на такі роботи – стільки в них любові, поваги до народного мистецтва!
 Польські реставратори, приїхавши до України, фотографували й заміряли ворота, але реставрація відбувалася в Кракові. Для цього була створена комп’ютерна програма, яка дає можливість побачити кожен окремий фрагмент, відтворити його в натуральну величину. До цього дуже складного проекту було залучено найкращих скульпторів Польщі, бо на срібних воротах кожна фігура не пласка, а зроблена рельєфно. Коли виготовляли ворота, на позолоту витратили 120 голландських червінців, які Росія таємно карбувала.
Виникає запитання: коли ж востаннє вони стояли у вівтарі? Виявляється, що 1922 року Софію Київську віддали Українській автокефальній церкві. Тоді ж розпочалася конфіскація церковних предметів. Ж. Арустамян знайшла документи про передачу в 1919 році церковного майна, серед якого були Царські ворота. Майже 20 років досліджувала вона київські архіви, працювала в Музеї коштовностей України і займалася золотарством ХІХ століття. Її дуже цікавило, чому в музейній експозиції є пам’ятки ХVІІ-ХVІІІ століття, а ХІХ – прогалина. На початку 70-х років минулого століття вона спілкувалася з науковим працівником Історичного музею Москви М. Постніковою, (яка вважається найкращим фахівцем із дорогоцінних металів), то у відповідь почула : «Так трапилося, що я не змогла після війни врятувати українську колекцію». Тільки тепер, у роки Незалежності України Ж. Арустамян зрозуміла сенс цих слів. Після війни, щоби підняти економіку СРСР почали продавати і переплавляти музейні експонати. М. Постнікова для колекції Історичного музею Москви відібрала дуже багато українських творів. Їх добре вивчено, описано і вони досі там зберігаються. А решту українських цінностей вилучили із Держсховища, переплавили і продали. Російські музейники жертвували не своїми роботами, а нашими. Важко уявити, скільки загинуло українських шедеврів! Адже твори українських майстрів дивують світ, на міжнародних виставках відвідувачі з захопленням розглядають такі експонати. Майстри України знали техніки, прийоми оздоблення, обробки дорогоцінних металів.
«Я пригадую такий випадок, – розповідає Жанна Арустамян, – 1995 року до Києва приїхав президент США Б.Клінтон. Міністерство культури вирішило показати йому найцікавіші скіфські речі. Побачивши їх, американці почали розпитувати: «Це Месопотамія? Іран? Ірак?». Тобто вони знали музеї різних країн світу, але не розуміли, хто такі скіфи. Я вела екскурсію, намагалася підібрати відповідний термін до слова «скіфи».Ми подарували Б.Клінтону та його дружині невеличкий каталог, а також буклет, де описані наші експонати. Кучма стояв поруч і ні пари з вуст.
Президент США, гортаючи буклет запитав Кучму, чи тепер проводяться розкопки. А їх припинили, бо не було фінансування. Мені було цікаво, що скаже Кучма, але він відповів так, що нічого конкретно не можна було зрозуміти. Наступного дня Клінтон приїхав до Музею коштовностей. Однак, найцікавіше, я зрозуміла, що він із дружиною прочитали наш каталог. Гілларі запитала: «Про скіфів нам уже зрозуміло. А хто такі кіммерійці?» Я підвела їх до карти України і показала, де жили скіфи, кіммерійці. Що ж виходить, за одну добу перебування в Києві Клінтон знайшов час подивитися музей, а Кучма наприкінці восьмого року свого правління вперше відвідав».
Царські срібні ворота повернулися до головного іконостаса нашої святині – Софійського Кафедрального собору. І ті, хто побуває тут, матиме нагоду побачити цей шедевр золотарського мистецтва. На черзі ще одна прецікава робота – мідні двері Софійського собору, вкриті позолотою. Вони прикрашені медальйонами, але цей живопис на металі роз’їла корозія. Це чудова пам’ятка ХVІІІ століття. На цих дверях потрібно зняти пластинки, і, можливо, під ними є підписи тих, чий талант створив цю красу.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика