ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЯК Я ПРАЦЮВАЛА В СУПЕРМАРКЕТІ

Автор: Наталія ШАХОВА

Ще буквально кілька років тому вони були для українців атрибутом шикарного, невідомого раніше життя. Супермаркети – величезні красиві магазини з казковим асортиментом товарів, відсутністю черг і постійно незадоволених продавців.

Правда, незабаром на них стали виливати тонни бруду. Мовляв, у них салати всі із продуктів, які вже зіпсовані, і м’ясо не свіже, а безжальне обважування покупців – мало не головна корпоративна місія.
Жару піддають і самі продавці модних шопів, що діляться з родичами і друзями інформацією, яка зазвичай приховується від споживачів. Журналістка влаштувалася продавцем в один із запорізьких магазинів, щоб вже через кілька днів побачити зворотний бік медалі під назвою «супермаркет».
Отже, мета відома, можна починати пошук передбачуваної жертви, тобто мого нового працедавця. Вибрала магазин, розташований навпроти мого будинку. Сама чи не щодня там купую товари, тепер прийшов час зіграти іншу роль. У газеті оголошення про набір персоналу до «мого» супермаркету знайшлося досить швидко, тепер необхідно скласти резюме. Освіту (середню спеціальну і вищу) залишила справжньою, а ось досвід роботи довелося підкоригувати – навряд чи адміністрація магазину оцінила б мій журналістський стаж. Два роки роботи на ринку і півтора рекламним агентом – більш ніж відповідна трудова біографія для здобувачки посади продавця-консультанта. Менеджер по кадрах супермаркету зателефонувала вже за півгодини. Я приготувалася брехати, але дівчина відразу ж запропонувала прийти на співбесіду.
«Ви знаєте, – кажу обережно, – тільки у мене санітарної книжки немає».
Приходьте. У понеділок о 8.00
КОМУ ПОТРІБНА САНКНИЖКА?
Ранок понеділка застав мене в роздумах – що надіти? Чи є у супермаркетах який-небудь дрескод? Роздумуючи кілька хвилин, одягла джинси і босоніжки на підборах (за що незабаром трохи поплатилася). Біля службового входу мене зустріла модно одягнена молода жінка – директорка магазину. Я сяяла від усмішки: адже, на моє тверде переконання, сучасний «капіталістичний» продавець просто зобов’язаний випромінювати світло і радість. Коли я бадьоро розповідала легенду про бажання працювати у сфері обслуговування, погляд адміністратора раптово зупинився на моїх нігтях. Не знаю, які думки при цьому долали керівничку, але я трохи не провалилася під землю: довгі, вкриті яскраво червоним лаком нігті якось не дуже личили без п’яти хвилин продавщиці.
Ще раз уточнивши посаду, на яку я претендувала, Світлана Андріївна розповіла, що в магазині є дві вакансії продавця-консультанта: у відділах овочів і алкоголю. «Хочу в овочевий», – промовила я і подумала, що мені дуже пощастило – нарешті з’явилася можливість дізнатися, наскільки точні магазинні втерези і в якому напрямку із торгової зали щодня зникає зіпсований товар. «Але врахуй, – попередила вона, – робота важка, доведеться працювати з гнилизною і носити ящики, тому боюся, що твої нігті недовго будуть красивими». Я переконала її, що для мене нігті ніщо в порівнянні з можливістю приносити додому гроші, і поцікавилася розміром заробітної плати.
– Перші три дні – стажування. Якщо робота не сподобається і надумаєш піти – вони не оплачуються, якщо ж залишишся – стажувальні дні додаються до зарплати. Первинний оклад – 1100 гривень, подальший – 1200. Природно, сюди також входить повний соцпакет. Графік позмінний: два дні працюєш, день відпочиваєш, зміна триває дванадцять годин – з 07.00 до 19.00, з 08.00 до 20.00 і з 11.00 до 23.00. Ну як?
– Влаштовує, – киваю, – ось тільки у мене санітарної книжки немає. Як бути?
– Ми до цього лояльно ставимося, – заспокоїла співбесідниця. – Після першої зарплати зробиш. Більше питань немає?
– Поки все зрозуміло, – посміхаюся.
– Тоді чекаю тебе завтра о восьмій. Так, не забудь взуття прихопити, а то помреш тут на своїх високих підборах.
ЛАСКАВО ПРОСИМО, АБО СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО
Наступного дня я бадьоро зайшла до супермаркету.
– Дівчино, пакетик залиште у камері схову, – зупинив мене юнак-охоронець.
– А я працювати прийшла. Мене, до речі, Наталею звуть, а вас?
– Сергій, – посміхнувся сек’юріті.
– Ну ось і познайомилися, – і я покрокувала до службового входу. Стіни приміщення, в яке звичайним відвідувачам вхід заборонений, рябіли численними правилами, нормативами і витягами із закону. Відразу ж кинулося в очі оголошення, виведене великими буквами: «Перекур дозволений раз на дві години з повідомленням про це охорони». Сюди потрібно йти працювати всім тим, хто безуспішно бореться зі шкідливою звичкою.
Світлана Андріївна, навіть не посміхнувшись, повела мене знайомити із завідувачкою овочевим відділом. Нею виявилася приємна жінка років тридцяти п’яти, яка назвалась Оленою. Вона дуже зраділа моїй появі, тут же знайшла фірмовий жилет – «На, візьми цей, він чистий» – і провела мене до роздягальні для жіночого персоналу. Штук п’ятнадцять вузьких металевих ящиків і безліч взуття, розкиданого уздовж стін, – от і все убрання. «Так! – знову заскочила Олена. – Сумку залишай тут, але мобільник і гроші носи із собою». Слухняно розтикавши по кишенях телефон, купюри і помилувавшись собою у формі, я вийшла до торгової зали. Так розпочався мій перший робочий день.
КУДИ ЙДЕ ЗІПСОВАНА КАПУСТА?
Отже, почався мій перший робочий день на посаді продавця в одному із запорізьких супермаркетів. Завідувачка овочевим відділом недовго думаючи вирішила відразу кинути мене в бій – направила в торговий зал. Мій напарник, жінка середніх років, вже була на робочому місці і терпляче очищала від брудного листя молоду капусту. – Новенька, – гмикнула Ольга. – Дуже вчасно, ми тут удвох гинемо.
Виявляється, у кожному відділі магазина повинно бути не менше шести працівників – по троє в кожній зміні. Але в овочевому однієї людини не вистачало, і Ольга з Машею (другим моїм напарником) працювали удвох.
– У нас більше місяця рідко хто затримується, – констатувала жінка, –тікають, ніхто не хоче працювати в таких умовах. Ти хоч залишишся?
– Хотілося б, – збрехала я.
– Тоді слухай, – відразу стала повчати мене Оля. – Вранці насамперед потрібно перебрати овочі та фрукти, які лежать на стелажах. М’які і зіпсовані відкладай. Потім додай свіжий товар, стеж за його наявністю і вчасно міняй цінники.
– А куди потім йде зіпсований товар? – поставила я найважливіше запитання, через яке, власне, «шпигунство» і затіяла.
– На звалище, звичайно, – здивувалася Оля, – ми його фасуємо в окремі кульочки і списуємо.
– А дорога на звалище випадково не проходить повз будинок керівника магазину? – почала я провокувати.
– Не знаю, – відповіла колега. – Я в ці справи не втручаюся. До речі, ось тобі візок з лимонами, викладай їх на стелаж, а я поки що на склад збігаю.
Я залишилася сама і стала старанно викладати цитрусові на стелаж. Овочевий відділ знаходиться при вході до магазину, тому всі люди, що зайшли за продуктами, були у мене як на долоні. Правда, і я для покупців не була невидимкою:
– Дівчино, це вся морква, більше не буде?
– Ей, зважте мені апельсини!
– Дівчино, а можна запросити вас на сніданок?
Вже хвилин за двадцять «намалювався» певний контингент, який вважає за краще ходити за покупками о 8:30, – це студенти, що спізнюються на заняття, і пенсіонери. Останніх, до речі, я розділила на два категорії. Перші приходять з цікавості, щоб поглянути на цінники і переконатися, що краще купувати на базарі. Інші ж беруть візок, довго ходять і вибирають нарешті шматочок дорогого сиру або вишуканий молочний десерт – їм теж хочеться хоч інколи себе побалувати.
ТЕРМІН ПРИДАТНОСТІ УТОЧНЮЄТЬСЯ
– Бери візок, завантажуй у нього зі стелажу лотки з шампіньйонами і коти на склад, – скомандувала Оля, – їх потрібно перепакувати.
Так я вперше побачила магазинне сховище. Величезне сире приміщення з безліччю ящиків і підлогових вагів схоже на темне підземне царство Аїда.
– Добре що ти прийшла, підбігла замурзана дев’ятнадцятирічна Машка. – Допоможи мішок в інший куток перенести. Я спину як надірвала тиждень тому, так до цих пір не можу сама важке піднімати.
Мішок з цибулею, який нам належало нести, важив кілограмів з 40 і був дуже брудним.
– Може, давай вантажників попросимо, – завагалася я, – це ж не наші обов’язки.
– Та які вантажники, ти що, у нас їх катастрофічно не вистачає! Я вже звикла, і ти звикнеш.
Забігаючи наперед, скажу, що за кілька днів роботи я встигла заробити не тільки хорошу репутацію, але і біль у попереку, які турбують мене донині.
Потім я нарешті ознайомилася з агрегатом, який запаковує товар в поліетилен. Моє завдання полягало в тому, щоб відірвати вчорашні цінники з шампіньйонів і наклеїти нові – з п’ятдесятипроцентною знижкою.
– Покупці тільки цього і чекають, – запевняла Оля. – Не встигнеш озирнутися – миттю розберуть.
Колега мала рацію. Тільки-но я викотила до торгової зали шампіньйони з новою ціною, до мене кинулися кілька жінок, які взяли відразу по кілька упаковок. Здавалося б, нічого кримінального тут немає: товар вчорашній – але магазин цього не приховує і навіть надає значну знижку. Правда, наступне моє завдання вже пахло смаженим (причому практично в буквальному розумінні – я кілька разів підряд обпеклася об розжарену платформу верстата, на якій запаюють кінці обгортки).
– Біс! – вилаялася колега. – Тільки помітила, що сьогодні закінчується термін придатності імбиру. Треба швидше виправити на десять днів наперед!
Відриваю поліетилен однієї з пластикових тарілочок – корінь імбиру вже м’який і покритий маленькими цяточками цвілі.
– Олю! – кричу. – списуватимемо?
– У жодному випадку! У нас іншого поки немає – піде і так.
– А як взагалі, – цікавлюся у товаришки, – у вас йдуть справи з простроченими продуктами?
– Так строго з цим, – зітхає Ольга. – І нам ще пощастило – в овочевому мало запакованого товару. А ось дівчата з «молочки» просто вішаються. Спробуй простеж за всім асортиментом – то сирок «закінчиться», то ряжанка. За всі прострочені терміни їх карають, примушуючи купувати зіпсовані продукти. Тому туди ніхто не хоче йти. А додай сюди холод, в якому постійно доводиться працювати, і зрозумієш, що наш овочевий – просто рай.
– Ну що, давай я тебе навчу з терезами працювати, а то скоро покупці прийдуть, – посміхається Оля.
Хитру електронну техніку я засвоїла досить швидко. Все, що потрібно, – набрати чотиризначний код товару (перелік кодів висить прямо перед очима) і наклеїти «вилізлий» стікер на кульок. Відрепетирувавши зі мною кілька зважувань, Ольга знову втекла. І тут, як на зло, почали приходити покупці. Спочатку було складно: мені, людині необізнаній у садівництві, важко було відрізнити яблуко сорту «фіджі» від «джонатан голд», а грушу «наші» від «вільямс». Тому і доводилося постійно запитувати у покупців, на якому стелажі вони взяли товар. А потім я звикла і вибивала стікери за лічені секунди. Помилилася за весь день тільки раз – замість молодої єгипетської картоплі вибила звичайну українську. Про помилку мене повідомила касир, що прибігла перебити стікер. Від неї я й дізналася, що продавця за такі помилки штрафують, але тільки якщо він помилився в мінус для магазину. Мене, як стажиста, пожаліли.
– У нас практично всі дівчата-касири нормальні, – заспокоює Оля. – Якщо побачать помилку, самі підійдуть і попросять змінити стікер. Щоправда, є тут у нас одна мадам, яка віддає перевагу закладати продавців, що провинилися, перед керівництвом. Хоча сенсу в цьому я не бачу – вона як починала касиром два роки тому, так і зараз на цій посаді.
Я ж за півдня так «настажувалась» з вагами, що розбуди мене серед ночі – тут же відрапортую, що код помідорів – 3054, огірків – 4238, а лимонів – 3041. Працювати, щоправда, з вагами нелегко, мої колеги, наприклад, «чергують» по шість годин на день. А крім монотонності, це ще і величезне навантаження на організм – сидіти на стільчику в очікуванні покупців категорично заборонено.
Ще я з’ясувала, що ваги у супермаркеті не брешуть. Визначити це мені допомогли троє невідомих чоловіків. Я стояла «на вагах», коли вони одну за іншою поставили на них різні гирі і, задовольнившись результатом, пішли перевіряти решту. На запитання, хто вони і як часто в супермаркеті бувають такі перевірки, природно, не відповіли. Ніколи ревізорам базікати з продавщицею.
РУКИ ВГОРУ! КИШЕНІ ВИВЕРНУТИ!
Насилу дочекавшись закінчення робочого дня і розписавшись у журналі про свій відхід, я полетіла до службового виходу. Але пильна охорона і не думала мене випускати:
– Чого стоїш? Сумку відкривай!
Обурюватися і вимагати дотримання прав людини, судячи з усього, не було сенсу, тому я покірно розстебнула блискавку. Жінка безцеремонно сунула в сумку руку і почала перебирати речі, що лежали там (серед яких, до речі, були інтимні). Попорпавшись кілька секунд, вона із задоволенням витягнула антиперспірант і почату упаковку вологих серветок.
– Попалася! Перший день на роботі – і вже вкрала!
На секунду у мене пропав дар мови. Потім на думку спали нецензурні слова про супермаркет і його «забобоних» – але, на мою честь, вони так і не вирвалися назовні.
– Я нічого не крала, – спробувала виправдовуватися, – цьому «дезику» взавтра сто років буде, а серветки, мені здається, є в сумці будь-якої жінки.
– Мене не хвилює, скільки років дезодоранту; мені здається, що ти його вкрала. Ну що ж, відхід додому тимчасово відкладається, зараз будемо тобою займатися...
Як я «вкрала» дезодорант
– Сергію, не випускай її, я поки адміністратора покличу, – крикнула своєму колезі-охоронцю і сховалася у службовому приміщенні.
Сергій, молодий і, судячи з усього, новий охоронець, з цікавістю розглядав мою очманілу фізіономію, і, посміхаючись, шепнув:
– Та все гаразд, не хвилюйся! Максимум, що тобі світить – адміністративне порушення. Заплатиш «бабло» – і далі працюй. На тому тижні продавця з «кондитерки» піймали – намагалася булочку винести, ніхто її не звільнив.
– А часто взагалі крадуть покупці? – питаю, користуючись балакучістю візаві.
– Щодня практично ловимо. То алкаш пляшку стягне, то бабця шматок сиру за пазухою намагається винести. Діти – це окрема категорія: схоплять зі стелажа цукерку – і швидко в рот. Не устежиш за всіма.
Тут нарешті з’явилися перевіряюча з адміністратором, і ми пішли до торгової зали, щоб урочисто зафіксувати факт крадіжки. Як же вони здивувалися, коли з’ясувалося, що не дезодоранта, ні вологих серветок «моєї» фірми на прилавку не виявилось. Навіть не вибачившись, жінки відпустили мене, наказавши вказувати весь «сумнівний» вміст сумки.
ЧХАЛА Я НА БАНАНИ!
Наступного дня я захворіла. Позначилися, мабуть, перепади температур в торговому залі та постійний протяг. На роботу прийшла з жахливою нежиттю і безперервним бажанням чхати. З’явившись перед начальством, думала відпроситися – негоже хворій людині працювати з продуктами. Але мені лише порадили потепліше одягнутися та випити в обід гарячого чаю з лимоном.
Робочий день, як завжди, почався з викладення нового товару. Завезли огірки і капусту, дорожчі за вчорашні на 30-40 копійок. Ольга побігла робити нові цінники та так і зникла більш як на годину. Мені ж довелося пояснювати незадоволеним покупцям, чому в магазині кожен ранок одна й та ж картина: невідповідність реальної вартості товарів з вказаною ціною.
«Стою» на вагах: настрій паршивий, самопочуття – ще гірше, а працювати треба. Кілька разів чхнула на банани, які зважувала немолодій жінці, але та, на подив, промовчала. До речі, гидливим покупцям раджу не купувати продуктів у магазинних пластикових лоточках. На власні очі бачила, якими руками дівчата з «кондитерки» фасувала печиво.
– Олю, – питаю колегу, – а санітарна книжка тут зовсім не потрібна?
– Потрібна, звичайно, але її ти робитимеш за власні кошти з першої зарплати. Тобі доведеться пройти профогляд у лікарні, до якої ми належимо, і заплатити за нього близько 100 гривень.
– Слухай, – кажу, – а може, легше купити документ?
– Може і легше, – погоджується, – але не дешевше.
Любителям копченої курочки присвячується
Обідають у супермаркеті строго за графіком, але якщо народу багато, персонал частенько залишається голодним. Переважно їжу працівники приносять з дому, чому – незабаром стало зрозуміло. Ще зранку мені хотілось свіженьких свинячих сардельок, тому, коли настав час підкріпитися, я пішла у ковбасний.
– Анюто, – посміхаюся продавщиці, – зваж мені кілька сардельок, ось цих, за 29 гривень.
– Не думай їх брати, гидота така, – шепоче дівчина.
– Невже? – дивуюся. – Тоді давай он ті, дорожчі.
– Віриш, вони ще гірші, там м’яса взагалі немає.
«Добра дівчина, – подумала, – цікаво, якщо ковбаси тут такої огидної якості, то з чого ж зроблена улюблена багатьма копчена курятина?»
– Ну, раз так, – кажу, – зваж мені тоді куряче стегно.
– Збожеволіла! – мало не в голос крикнула Ганна. – Та у нас тут всякий дурень знає, що нічого гіршого за копчене м’ясо не буває.
– Це чому ж?
– Ти коли-небудь бачила величезний смердючий чан, в якому зберігають курятину перед смаженням? – розкриває таємниці продавець. – Синя птиця, з досить неприємним запахом, що перебивається лише великою кількістю спецій. Звичайно, після підсмажування її на грилі вона набуває прекрасного кольору і аромату, але, думаю, ти не маєш великого бажання пообідати тухлим м’ясцем.
– Господи, тут взагалі є що-небудь їстівне? Від ковбасного відділу вже хочеться бігти подалі, наприклад, у молочний.
– У них своїх «жахів» мільйон вистачає! Скажи спасибі, що в нашому магазині кулінарії немає – там взагалі неймовірні речі відбуваються. Після закінчення терміну придатності молоко, сири і майонез, наприклад, ніколи не викидаються. Навіщо? Все це «добро» можна використовувати для приготуванні їжі. Гаразд, – «прокинулася» дівчина, – щось я розговорилася. Візьми, до речі, «Бородінські» сардельки – ніби непогані, я їх всім нашим раджу.
Кухня у супермаркеті – це брудний темний коридор, біля стін розташовані три столи, поряд на тумбочці примостилися мікрохвильова піч із чайником. Перерва на обід, особливо у касирів, недовга – хвилин 20. За цей час можна проковтнути принесену з дому їжу і попити чаю. Посиденьки тут категорично заборонені і караються штрафами. Мені ж поїсти так і не вдалося – прибігла Оля і з криком «Банани розвантажувати нікому!»  – іпотягнула на склад.
ПІШЛА, НЕ ПРОЩАЮЧИСЬ
Минуло всього чотири дні. А здається – ціле життя. Я навчилася зважувати товар, розвантажувати ящики, фасувати зі швидкістю кулемета і майстерно обдурювати покупців. А ще я зрозуміла, що робота продавця заслуговує пошани – я б особисто на цій посаді протрималася недовго, максимум два дні. Назву супермаркету, в якому мені довелося попрацювати, не вказую. І справа не в боязні можливих розладів з магазином, а в упевненості, що все описане в даному журналістському розслідуванні буває практично у кожному супермаркеті, і не тільки Запоріжжя.
Через чотири дні я просто зникла, не сказавши нікому ні слова. Мій номер телефону ніхто не просив, а трудову книжку принести так і не встигли. У зв’язку з цим приношу щирі вибачення своїм колегам Олі та Маші за те, що не виправдала їхніх очікувань, не полегшивши їм важку працю.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика